Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 30

• Предыдущая
• 30/75
• Следующая

«Живий відплив не хвилюйтеся В».

Потер написане пальцем. Помилувався відтінками перламутру. На Круглому Іклі нема ніякої поштової скрині – усім відомо, що Карпо читає листи, перш ніж передати адресату…

То й хай читає.

Варан заліз у човен і аж тут згадав, що їжі більше нема, а сира риба – сумнівні ласощі, причому її треба ще зловити.

– Гей! – повернувся він до дівчиська. – Репсу принести можеш?

– Коржик? – охоче вточнила та. – А що даси?

Варан порився в ящику з усяким дріб’язком. Знайшов красиве грузило у формі краплинки:

– А от.

– Фе, – дівча наморщилось. – У мене таких залізяк – повно!

Це Маленька, зрозумів Варан із запізненням. Залізяччю тут знають ціну…

– От, – повагавшись хвильку, він витягнув із кишені покручені окуляри без скелець. – Два коржики принесеш – дістанеш.

– Ого! – сказало дівча і втекло, кинувши малих напризволяще. Варан вибрався з човна, узяв обох за комірець і витяг на сухе.

Упалі окуляри він відшукав, але так і не полагодив. Піднімався відтоді в батькових; оправу носив із собою, усе хотів приладнати скельця – але часу ніяк не було… А може, боявся, що вони принесуть невдачу?

Дівча повернулося за чверть години, червоне, захекане від бігу, з двома репсовими коржиками в руках. Варан віддав їй розбиті окуляри – останнє, що пов’язувало його зі світом горні.

Після чого, жуючи на ходу, полишив закіптюжений берег Маленької.

У ящичку на кормі знайшлася закидачка з багатьма гачками. Варан ловив на крихти репсового коржика, на молюсків, на живця. У животі однієї особливо великої рибини знайшов третину реалу й довго мріяв, що було б, якби риби ковтали гроші, якими заїжджі багатії розкидаються в сезон…

Але в риб’ячих животах більше не було грошей. Були слизькі кишки з їхнім умістом, іноді – мальки в чудовому стані. Варана перше нудило від такої страви, згодом він трохи звикнув.

Іноді серед рівного моря попадались маленькі скелі, ненаселені, коли не зважати на ситух і диких кричайок. Варану пощастило спустошити кілька гнізд, але ситушачі яйця виявились не смачнішими за сиру рибу, а подоїти кричайку йому так і не вдалось.

Він мріяв про оберемок сушнику й стосик дров. Тоді можна було б розпалити багаття на скелі й запекти рибу. Але палива не було.

З настанням темряви Варан намагався не шуміти й поменше рухатися. Декілька разів серед ночі він чув – або йому вчувались – низькі крики Утроби.

Йому снилися дороги, і тоді хотілося скоріше відплисти якнайдалі, ступити на великий берег, пройти по землі, де чужинцям довіряють розпалювати вогнище, де народжуються маги. Часом снилася Ніла, і тоді це були щемливі сни. Він не міг утямити, як наважився покинути все і відпливти геть, чому навіть не спробував зостатися наверху, прижитися серед горні, поборотися за своє щастя – ні, відплив, утік…

Потім він зрозумів, що заблукав.

Згідно з картою, він мав уже дістатися до Сивого Крила, проте дні спливали, а жодної подоби острова попереду не мріло. Спершу Варан радісно здригався щоразу, завваживши підводну скелю, що трохи випиналася з моря, – потім радіти перестав. Скель було багато, жодна не позначена на карті, та й чи карта це? На Маленьку за нею ще можна допливти. Але – нікуди більше.

У Варана почала текти кров із ясен. Човен наштовхнувся на підводне каміння, утворився пробій. Діру Варан сяк-так закрив, але вода просочувалась однаково, її треба було вичерпувати. Не можна було спати понад три години поспіль – доводилося прокидатись і братись за черпалку; кінець кінцем він так утомився, що заснув надовго й міцно, і прокинувся від того, що заковтнув води – човен, наповнений до половини, тонув.

Він черпав до самого світання, черпав і кашляв. Дощ стукав по ситушачому каптуру. Варана трусило; йому ввижалося в півсні: а що коли ніякого іншого світу й нема зовсім? Є Кругле Ікло й Маленька, а решта – усе й усі – химери, мана, яка зникає щоразу, коли перетинаєш невидиму межу навколо справжнього світу. Імператора нема, магів нема, точніше, є один тільки маг, який схилився над дошкою для гри, на цій дошці – Кругле Ікло й Маленька… А навкруги – дзеркало… І його, Варана, вже нема. Він переступив межу і скоро випарується, щезне, щоб не порушувати простоту й гармонію цього маленького світу…

Його млоїло й нудило, проте він продовжував закидати снасть і правив човен у напрямку, указаному хвостом залізної рибки на носі. Він загубив лік дням; деколи, прокидаючись серед ночі, запитував себе здивовано: а що як уже скоро сезон?

Якось він сидів скулившись на кормі й наживляв шматочки риб’ячої печінки на гачки. Море було таке рівне, що хотілось вилізти з човна й спробувати пройтись по цій гладіні; потім пройшла положиста хвиля, ще одна, і Варан відчув на обличчі подих вітру.

Він підняв голову. У цей час у міжсезоння все засинає, море застигає, мов масло, потикане краплями дощу. Звідки вітер?

Він набрав у груди повітря – але так і не зміг видихнути. Між водою і низькими хмарами летіла, розбиваючи дощ, крилама.

Варан чудово знав, що горді птахи бридують піддонням. Що тільки за рідких, виняткових, надзвичайних умов досвідчений наїзник зможе примусити птаха летіти отак – під шаром хмар, крізь дощ.

Він не знав, що йому робити – чи то кричати й вимахувати руками, чи то впасти на дно човна й завмерти. У якусь мить здалося, що птах от-от зникне в тумані або злетить угору, до сонця; крилама не стала так робити, а, круто змінивши курс, повернула просто до човна. Шугнувши у Варана над головою, сіла на воду, протягла за собою довгий пінистий хвіст. Човен захитався, Варан мало не впустив снасть.

Крилама знову розвернулась. Перетинчасті лапи, часто перебираючи, збурювали воду навколо. Вершник сидів високо над морем, дивився на Варана згори вниз. На ньому були вартівницькі обладунки, але обличчя було непокритим.

– Оце так сморід, – із почуттям сказав Імператорський маг Лереаларуун. – Відшукав би й уночі – за запахом…

Варан держав у правій руці гачок, у лівій – шматок риб’ячої печінки.

– Ти що, заблукав? – осміхаючись, спитав маг.

Варан мовчав.

– Гм, – маг поплескав криламу по шиї, гамуючи. – Язика проковтнув? Ти куди пливеш взагалі?

Варан розумів, що треба відповісти – жваво, краще за все – пожартувати…

І далі сидів, не рухаючись і не розтуляючи губ.

– Ось, маєш, – маг кинув пухкий репсовий коржик.

Варан зловив. Підніс до рота. Не встигнувши ні про що подумати, відкусив.

На коржику лишилась кров.

– Та ти божевільний, – сказав маг із незрозумілим відтінком. – Давай… сідай.

– Човен, – пошептом сказав Варан.

– Життя дорожче, – серйозно відказав маг. – То що, летімо?

Тільки спустившись навпомацки по вузькій драбинці, Варан врешті розплющив очі. З того моменту, коли крилама розбила хмари, і до миті, коли над головою грюкнув, закриваючись, дерев’яний люк, світ був приступний йому переважно в звуках, запахах і дотиках.

Вони повертались довго й трудно. Вітер ревів у вухах, крилама гидливо струшувала дощові краплі й погано слухалась уздечки – політ у піддоння був для гордого птаха нечуваним приниженням. Варана нудило, він бовтався між небом і землею і тільки зрідка, на особливо крутому віражі, на секунду розліплював вії. У білому палючому світлі бачив плече мага, сіре пір’я, схоже на хмари, і хмари, точнісінько мов пір’я, і все це в ту ж мить заливалося сльозами з запалених очей. Вітер розмазував вологу по обличчю, скочував у кульки й відносив назад, і там ці краплі падали, певне, крізь хмари й змішувалися з дощем…

Опинившись в оббитій деревом кімнаті, Варан одразу захитався – і сів на дерев’яну підлогу.

– Та-ак… – Маг ходив по кімнаті колами, Варан бачив, як ступають по дереву м’які шкіряні черевики. – Адже помер би, мандрівнику, неодмінно задубів би за тиждень…

Під руками в мага дзвякнуло скло. Густо забулькала рідина, кімната сповнилася запаху не те щоб гидкого, але такого, що Варан занепокоївся.

• Предыдущая
• 30/75
• Следующая