Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 32
- Предыдущая
- 32/75
- Следующая
Пластун зірвався з вежі, притиснувши крила до Варанових щиколоток. У Варана перед очима розпливлись чорні візерунки. «А я ж не знаю, де вона живе», – устиг він подумати, перш ніх чорний птах вирівняв політ – біля самої землі.
Гвинт повиснув просто над пристанню, причальник Лиско спритно зачепив кошик кріпильною дужкою. Варан бачив, як батько гальмує лопаті, як вони складаються й кінець кінцем завмирають, як батько тяжко вибирається на причальну дошку. Великі окуляри закривали половину його обличчя. Варан затамував подих.
Батько завдав на плечі мішок із поштою. Причальний робітник діждався, поки він зійде з дошки й поки дошка перестане гойдатися, і тоді обережно, боком, сунувся розвантажувати.
Варан стояв біля входу до портової печери, у затінку. Батько пройшов мимо, не помітивши його чи не впізнавши; тільки ступив ще декілька кроків, раптом спіткнувся, зупинився – і, секунду повагавшись, озирнувся.
– Я заблукав у морі, – швидко сказав Варан. – Пан маг мене врятував – на криламі…
Батько повільно стягнув із голови каптур. Коротке жорстке волосся його було майже всуціль сиве.
Ззаду, з темного кута, тихенько підійшла Ніла. Зупинилась поряд:
– Він мало не загинув. Через неточну карту… Але пан маг був такий ласкавий, що…
І вона раптом швидко опустилась на коліна:
– Дозвольте нам… я буду йому доброю дружиною, обіцяю!
Батько дивився, але прокоптілі скельця надійно ховали його очі.
«Справжнє моє ім’я – Спалах».
Варан прокинувся й сів. Пам’ять звалилась на нього, як неуважно кинутий мішок.
Поряд глибоко дихала Ніла. Їй нічого не снилось.
Вони гуляли по острову, поки тримали ноги, – добре що Ніла на сьогодні випрохала в патронеси відпустку. До ночі вітер ущухнув, але одразу по заході сонця зробилося нестерпно холодно. Варан і Ніла пробрались на причал, потай залізли в комору й улаштувались грітися в купі сухих водоростей.
Пахло морем. Весь час хотілось чхати. Розмова не клеїлася, милування не вдавалося – кожний порух будив у сушнику тріскотняву й шурхіт. Здавалося, поряд ховається хтось іще, здавалось, довкола повзають змії, і страшно було, що сторож почує хрускіт і надбіжить поглянути, у чому річ…
Вони заснули рядком, і все було добре, поки Варану не наснились ці його слова: «Справжнє моє ім’я – Спалах».
«Хіба Імператорські маги кого-небудь бояться?
«За моє життя князь відповідає головою».
«Якби я був вільний…»
Якби Варан мав час задуматись над цими словами! Але його все щось відволікало – страх за своє життя, страх утратити Нілу, цікавість, любов, знову страх…
Проклятий сушник коловся навіть крізь шкіру ситухи. У Ніли, на щастя, був цупкий плащ – справжній плащ горні…
«Унизу вона була горні. Тепер, наверху, вона піддонець…»
Варан потихеньку вибрався з сушнику, що сердито по скрипував. У мороку прокрався до виходу з печери; найстрашніший злочин на пристані – розпалювати вогнище поблизу комор. Утім, у Варана й кресала не було…
Знадвору було майже світло – від зірок. Варан довго дивився на них; нагріте каміння холонуло, повітря двигтіло, зорі мовби підморгували. Величезні, зловісні зірки міжсезоння.
Потихеньку, а де-де навпочіпки, Варан дістався до причальних дощок. Хмари внизу здавались мертвотно-срібними. Сторожа ніде не було чути.
Варан пішов по причальній дошці. Дошка підскакувала; дійшовши до краю, Варан обережно спустився на коліна, а потім ліг, витягнувшись, на живіт. Підліз до самого краю.
Зирнув униз.
Ні, варто все-таки жити. Хоча б заради того, щоб одного разу отак подивитись у залиту зоряним світлом безодню. Там, унизу, кромішня пітьма, падає дощ, усі сплять… І мама…
Варан зітхнув.
Причальна дошка підскакувала. Лежачи отак, Варан почував себе частиною острова. Частиною неба. Трошки навіть частиною хмар.
Отже, Лереаларуун. Імператорський маг. Для друзів – Подорожник.
Справжнє ім’я – Спалах.
Ім’я імператора. Так рідко згадуване, що Варан навіть не здригнувся, коли там, у вежі, Подорожник уперше назвав себе.
Варан обережно розвернувся. Сів на дошку верхи – обличчям до острова. З-за темного кам’яного пасма височіла вежа, прекрасно видна на тлі зірок. Можливо, Імператорський маг стоїть оце на балконі, дивиться вниз, ворушить тонкими ніздрями…
– Спалах, – безгучно сказав Варан.
Минула довга хвилина темряви.
З верхівки вежі вдарив у небо тонкий червоний промінь. Затримався на мить – і згаснув.
Нілина мати не вдостоїла Варана аудієнцією. Він навіть не дізнався до ладу, хто вона й наскільки високе її становище. З усього було зрозуміло, що високе – кам’яний палац, у вітальні якого Варану довелось дожидатись нареченої, зовсім трохи поступався княжому. В усякому разі, ззовні.
Ніхто не відповів «так» на питання про майбутнє весілля, ніхто не сказав і «ні». Варан із Нілою начеб зависли в повітрі – ні вниз, у піддоння, ні вгору, до горні. Думаючи про весілля, що має відбутись (неминуче), Варан не почував радості.
Дівчати в білих штанах, розшитих камінцями, самовпевненої насмішкуватої особи, що навчала його їздити на змійсихах і показала хід у потайну суху печеру, тієї Ніли, яка обрала його й завоювала, не існувало більше. Змінили її не сукня й не капелюх із вуаллю. Либонь, Імператорський маг мав рацію: щось стається з напівгорні, коли вони живуть наверху. Так наче ситуху схрестити з криламою: з піддоння напівкровка стане рватись уверх, аж наверху, на обжертих вітром скелях, перелякається височини й захоче сховатися – униз…
Вони знайшли тимчасовий притулок у господарчій печерці – там стояв вітрильний човен із високими щоглами, ждав сезону. Під високою кормою постелили ковдри; Варан спокійно спав би й на голому камінні – але Ніла…
– Де ми будемо жити? – запитувала вона встоперше. – На Круглому Іклі не можна… цей ваш староста…
Варан мовчав. Зі старостою кінець кінцем теж можна домовитись. Повклонятись, покаятись, у грязюці повалятись… Наглумившись, дозволив би. Інша річ… чи захоче Варан після всього, що з ним було, лизати Карпу чоботи?
– Може, на Маленькій? – нерішуче запитувала Ніла.
Вона розповідала про шахти, де блищать самоцвіти, де найдрібніший вогник тисячу разів відбивається в кам’яних дзеркалах і де така прекрасна луна, що всі робітники завжди співають. А Варан згадував чорні хмари, пічки вздовж берега, гуркіт і сморід. Найнятись на копальні – простісінько, там завжди бракує молодих і сильних, тільки зажадай – не помітиш, як і життя пролетить під цюпання кайла…
Чого мені треба, запитував себе роздратовано. Накручувати гвинт, навантажувати-розвантажувати не набагато легше. А що чисте небо побачиш раз на три дні… таж і причальник знущається, і спина болить, і налигнутись із піднебесся – діло нехитре. Мріяв же – от і оженився… Кохав же, придумував майбутнє життя, дітей, хазяйство… Куди все поділось?
– Не приживешся ти на Маленькій, – відповідав через силу.
Ніла невпевнено всміхалась:
– Я ж там виросла!
– Ну… – Варан розводив руками, намагаючись знайти слово або хоча б жест. – Відтоді… Ти ж тепер горні…
– Тоді зостанемося тут! – гаряче закликала Ніла. – Я спробую… улаштувати… зостаньмося!
Розмова повторювалася – з варіаціями – день у день.
Варан устиг спуститись униз, побачити матір і сестер (тайкома), провести ніч у батьківській хаті (тут було вогко й душно, ломило кістки… хіба колись було інакше?), змайструвати нові окуляри й знову піднятись наверх. Права жити в світі горні він не мав, тому ховався, укривався й брехав. На щастя, вартівникам звелено не чіпати «бродяги» – а хто віддав цей наказ, Варан так і не дізнався.
Він прекрасно розумів, що довго так тривати не може. Треба було випросити місце слуги (здається, Нілина мати обіцяла посприяти), одружитись і забути про все. Про карту, розстелену на дерев’яній підлозі. Про польоти на криламі. «Ваш світ її згубить. Уже згубив»…
- Предыдущая
- 32/75
- Следующая