Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 44

• Предыдущая
• 44/75
• Следующая

Одна вежа завалилася зовсім і розтрощила стіну. Друга трималась «на одній цеглині». Варан не зостався б ночувати в такій споруді. Одного маленького поштовху буде досить, щоб чиїсь стародавні гордощі перетворились на купу каміння… А якщо господар не ладнає зі степом…

Варан оступився: ну звісно. Степ тут мертвий… Хазяїн замку здобув перемогу на тисячі кроків навкруги… і мріє про нові перемоги. Багато важить, хто завдав першого вдару: чи степ, зруйнувавши затяжкий для нього замок? Чи маг, спустивши перше «намисто» коло власного помешкання?

Дивитись на руйновище в оточенні мертвих дерев було неприємно. Варан поглянув на небо і знов згадав чорноволосу жінку.

Якось вони розмовляли про магів. Вона сказала: «Я не розумію, чому найрідкісніший дар, такий щасливий, жаданий дар дається негідникам… Знаєш, – призналась вона, – коли я була дівчинкою, я хотіла бути магом… я ховалась у гаї і щосили намагалась сотворити чудо. Запалити поглядом вогник… або затримати в повітрі підкинутий капелюх. Я не гралася в ляльок, не бігала з дівчатами купатись, я сиділа й пробувала – адже батько казав, що труд здатен подолати все… А труд не здолав. Не можна, якщо не вродився магом. Я вивчилася деяких штук і потім не раз морочила брата і його друзів… Навіщо маги, якщо вони не добрі?»

– Не знаю, – уголос сказав Варан, і Тюфа нервово позіхнула. – Зараз ми спробуємо спитати…

У віконці на самому вершечку вцілілої вежі мигнув вогонь. Варан, примружившись, завважив довгу й м’яку, як шарф, стрічку полум’я, що летіла від вежі йому в обличчя. Затамувавши віддих, скочив убік; вогняний струмінь ударив у землю, трава ядучо задимилась, але більше нічого не сталося.

– У цьому місці історії брати побігли, – сказав Варан сам собі, тому що Тюфа була вже далеко. – Погано. Коли він затявся мене вбити – я нічого не зможу вдіяти…

Можливо, правильніше було дослухатися до господаря й відступитися. Це значило, що якнайменше півроку життя втрачено марно і надаремно – але Варану не первина, він і роки кидав на вітер, гадаючи, що життя довге…

Він подивився на руїни. Хмарочка диму, вилетівши з вікна вежі, устигла відповзти вбік і майже розмазатись по світлому небу. Пригадались «намиста», їхня придушлива сила, їхня лиха натура, що надломлює волю, як сухий очерет. Безпорадно, у паніці подумав Варан і похлинувся гіркою слиною. Муха на тарілці. Черв’як…

Повільно, з усіх сил стримуючись, щоб не влягти паніці остаточно, він одвів очі від замку. Сів на мертву траву, не відчувши відрази. Ліг на спину. Подивився в небо й згадав про чорноволосу жінку.

А вона ж і справді згадує. Можливо, у цю саму мить топить нову пічку…

Повітря загучало – як тисяча нігтів по засохлій глині. Варан, не глядячи, перекотився. Вогняна стрічка підпалила траву в тім місці, де він оце тільки лежав.

…Яке в неї тонке зап’ястя. Складно повірити – у такої міцної, крижастої, звиклої до тяжкої роботи… таке тонке зап’ястя. Подарувати б їй не дерев’яне брязкальце, а срібні браслети з карбівкою…

Повітря знов наповнилося скреготом. Варан перекотився знову. Цього разу трава навіть не спалахнула – затліла, пускаючи смердючий дим, і погасла.

– Вийди на балкон і понюхай, – пробурмотів Варан. – А, у тебе нема балкона… Кому ти служиш? Мабуть, нікому… Дарма. Магів дуже цінують на службі в Імператора… Іноді їх убивають, але не тому, що вони маги, а з інших причин, про які ми зараз не казатимемо… Визирни у віконце й понюхай… або мені обридне гратися зі смертю. Чи й не штука – дозволити себе вбити… Живеш у руїнах. Та чи знаєш ти, в яких розкошах купаються маги на узбережжі? Одна літаюча повозка – без упряжки – варта десяти таких «замків»… Виходь. Мені є що сказати тобі. Виходь…

Нічого не відбувалось. Варан сів.

Румовище здавалося пустим. У темних вікнах уцілілої вежі не було ні вогню, ні руху.

…Отже, срібні браслети з карбівкою. Колись я вже дарував одній жінці прикрасу, і на добре це не повернулось. То що – я йду?

Він піднявся, із запізнілим обридженням отряхаючи штани. І розгонисто ступаючи, рушив униз по кучугурі – до замку.

– Ще один крок, і ти мрець.

Вона стояла в стрілчастому дверному отворі, склавши долоні човником. Варан спинився.

Вік її не надавався до визначення. Довге сплутане волосся наполовину закривало вид. Надірвана пелена темної сукні лежала на давно не метеній кам’яній підлозі.

– Я не можу ні вбити тебе, ні ранити, – сказав Варан. – Чого ти боїшся?

– Бруд не може ні вбити, ні ранити. – Краєчок її рота сіпнувся. – Я хочу бути охайною, оце й усе.

«Підший тоді край спідниці й вимий підлогу», – подумав Варан. Єдине око чаклунки, видиме за покривалом волосся, злобно звузилося; у тебе добрий нюх, подумав Варан. Заспокойся, ти добра чарівниця. Дуже добра, дуже розумна, охайна й тверда характером. Я тобою захоплююся.

Вона дивилась на нього з нерозумінням.

– Усе добре, – сказав Варан уголос. – Я йшов поговорити з хазяїном цього замку. Хазяїн виявився хазяйкою. Так навіть краще. Я радий.

Вона досі не розкривала долонь.

– Я подорожник, – вів далі Варан. – Ходжу по світу… шукаю одну людину. Прийшов по раду. Можливо, ти знаєш, де її шукати?

Вона мовчала.

– Я не прошу в тебе дозволу заночувати, – Варан дозволив собі осміхнутись кутиками губ. – Я не стану зловживати твоєю гостинністю… Скажи…

Він раптом затнувся. Чаклунка відреагувала на його запинку миттєво – напружилась, посунулась уперед, трохи піднявши зімкнуті руки.

– Скажи… – Варан не знав що казати. Секунду тому він готувався спитати про того, кого шукав, але тепер загубив своє питання, тому що зрозумів: чорноволосій жінці за пригірками недовго ще грітись біля нового вогнища. Та, що стоїть оце перед ним, обов’язково пошле на захід нові «намиста», і щастя, якщо втрати родини обмежаться тільки полем і домом. Його пічка залишиться стояти серед руїн, серед мертвої м’якої землі, і липкі мошки будуть кружляти над квітами…

– Послухай, – він примусив себе всміхнутися ширше. – Може, ти перестанеш мені погрожувати? Я боюся тебе. Не треба лякати мене ще більше…

– Ти брешеш, – сказала чаклунка. – Ти не боїшся й наполовину проти того, як маєш боятись.

– Ні, я боюся, – сказав Варан, дивлячись на її руки, і направду відчув страх. – Я присягаюсь тобі, що не ступлю й кроку…

Вона дивилась на нього, немов намагаючись прочитати надпис у нього на лобі.

– Ти що, можеш боятися менше й більше – за бажанням?

– Я все розповім тобі, якщо ти дозволиш, – терпляче кивнув Варан. – Я прийшов здалеку. З узбережжя.

– Ти брешеш, – вона насупилась.

– Чи не тобі знати, що не брешу! Я народився на островах…

Вона роздивлялась його – тепер майже з жахом.

– Ти не брешеш, – пробурмотала, і в голосі її Варану вчулася шанобливість. – Ти не брешеш…

Вона розімкнула долоні. Руки впали вдовж тіла; їй знадобилося зусилля, щоб знову їх опанувати. Вона поправила волосся, і Варан нарешті роздивився її лице – гостре, сухорляве, з глибоко запалими очима.

– Ти хочеш сказати, що я негарна? Кажи. Твої слова й твої думки не мають значення. – Голос її звучав тепер утомлено. – Ну, викладай, я й так витратила на тебе забагато часу… Навіщо ти прийшов?

– Ти не запросиш мене сісти?

Вона зміряла його очима:

– Ти ж не маг… Звідки в тобі це… нахабство?

– Я гвинтовий. І з дитинства і замолоду був гвинтовим. Знаєш, що це таке?

Вона мовчала.

– Ну, – підказав Варан, – люди на таких кумедних конструкціях… що не можуть літати, але таки чомусь літають. У міжсезоння, коли вода спускається…

– Ти не брешеш, – сказала вона з підозрою. – Ти знаєш, що я чую неправду…

– Моя пані, я намагаюсь не брехати нікому. Так простіше.

Вона роздивлялась його. Варан дивився їй в очі.

– Там, – вона показала на захід, Варану за спину, – справді є море?

– Море там. – Він махнув лівою рукою, указуючи на північний схід. І додав: – Я думав, ти теж з узбережжя.

• Предыдущая
• 44/75
• Следующая