Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 51
- Предыдущая
- 51/75
- Следующая
– Ви ж знаєте це, Ваша Незрушносте. Знали й давніше.
– Не буває таких збігів, – похмуро сказав Підставка.
– Яких?
Підставка знову засопів. Піддав носаком пантофлі особливо впертий сувій, від чого той злетів мало не під стелю.
– Ти недоговорюєш. Що ще ти знаєш про цього Лереаларууна?
– Що він помер.
– Та-ак?
– На жаль.
– Звідки ти знаєш? Ти бачив його труп?
– Я бачив, як він падав із крилами в море. Звичайно після такого польоту труп нелегко знайти.
– Як ти міг це бачити?
– Я був нагорі. Довга історія. У мене була наречена-напівгорні, я навідував її. Крилами в міжсезоння – нечасті гості. Тому бачив майже весь острів… Усі дивилися.
– Це правда, – глухо сказав Підставка. – Але не вся… Там щось дуже цікаве, Варане. Щось… у цій історії… у мене просто ніс чешеться. Узяти б тебе… й розібрати на частини. Дізнатися б усе, навіть те, що ти забув…
Варан здригнувся. У приплющених очах Його Незрушності мелькнув – і враз ізгас – жовтенький безумний вогник.
– …Але тоді ти зламаєшся, – пробурмотів Підставка. – Будь-яка іграшка ламається, якщо добряче її розібрати… А ти мені потрібен. Так, дуже потрібен… Скільки разів за останні п’ять років мінявся намісник Лісового краю?
– Шість разів.
– Розумничок… А маг? Імператорський маг при ньому мінявся?
– Ні.
– Правильно. Зигбам, добрий древній старигань… ти знаєш, хто був Імператорським магом на Круглому Іклі… перед тим, як туди прибув Лереаларуун?
– Хто?
– Старий Зигбам! Уже тоді старий… і вже тоді… ай, розумничок. Я й забув ту давню історію з підробленими грішми. Якщо Зигбам… так-так…
Імператорський Стовп никав по кабінету, бурмочучи під носа, і думати забув про гостя. Варан сидів, опустивши плечі, знагла відчувши, що втомився. Так утомився, що, якби Підставка запропонував негайно позбутись голови на славу Імперії, – Варан погодився б, напевно. Тільки б швидше…
Сині вогники перемигувались із білими. Він заплющив очі. Під повіками в нього стрибала мов колюча зірочка, – якесь питання, що його треба поставити. Дуже важливе питання.
– Ваша Незрушносте, – Варан ледве розліпив губи, – чому ви спитали про Лереаларууна? Чому для вас так важливо, що я його знав? Адже він мертвий оце вже понад двадцять років…
– Ти ще тут? – недбало спитав Підставка.
– Ваша Незрушність не відпускав мене.
– Ти збиваєш мене. Ти заважаєш… Маг мертвий, якщо його тіло впізнане й покоїться в державній усипальні після відповідного обряду. А тіла того бідолашного хлопчиська нема…
– Воно на дні.
– Звісно ж, воно на дні, просто з цією роботою стаєш нервовим, підозріливим… Хапаєш серед ночі найкращих робітників, залякуєш, хочеш навіть катувати… Мовчи. Я сам знаю, що Імперія так велика, що на дальніх її околицях люди нічого не чували про Імператора. Але на дальніх околицях маги народжуються вкрай рідко… Мовчи! Я знаю історію тієї божевільної чаклунки, ти сам мені її розповідав… Та замовкни ж ти, помовч хоч хвилину… Той, кого ти шукав… Знаєш, мені тепер не до тебе. Іди додому. Побачимося завтра.
І двері кабінету роз’їхались, запрошуючи.
Ліка кинулась йому на шию, притиснулась мокрим носом і заплакала. Невже вона мене кохає, подумав Варан, розчісуючи пальцями її довге світле волосся. Утім… після того, що з нею сталось, я єдиний, хто бачить у цій дівчині людину. Та хай би я був старий, як море, і потворний, як Підставка, вона однаково б тепер ридала, радіючи, що я повернувся…
– Чого ревеш, можна дізнатись? – спитав він сварливо. – Я працюю, зрозуміло? Замість ревти ходімо краще поплаваємо…
Він звелів увімкнути всі фонтани й водоспади. Морська вода розгорнулась пір’ям і химерними солоними квітами, і Варан ожив. Пірнув на гладеньке біле дно, підняв на поверхню дзеркальну мушлю й примусив Ліку зазирнути в неї:
– Бачиш, яка? Найвродливіша…
Ліка мигцем на нього зиркнула, і Варан раптом зрозумів, як це – читати чужі думки. Ліка подумала в цю мить, що коли б не знаменита ця краса – залишитися б їй удома з батьками, узяти шлюб і ніколи не знати смаку «солоденького молока»…
Варану розхотілося купатись.
Він одягнувся й поснідав – точніше, звелів убрати себе й нагодувати. Потім поїхав у канцелярію і дуже здивувався, заставши писців на місцях, – у повній тиші й зосередженості вони виконували кожний своє завдання. За нічними подіями він зовсім забув учорашнього лускуна – а писці не забули. Шелестів папір, ледь чутно поскрипували грифелі, жодна голова не піднімалась, щоб роззирнутись чи перемигнутись із сусідом…
«Напевне, я перестарався», – із каяттям подумав Варан.
Він походив по власному кабінету, потім кинув усе й поїхав до знайомого чиновника, що завідував ремісницькими кварталами столиці.
– Не зрозумів, – сказав той, коли Варан, мружачись від ніяковості, виклав своє прохання. – Ти витурити її хочеш? На вулицю?
– Ні, – сказав Варан. – Мені треба, щоб у разі моєї раптової смерті вона не пішла на корм саможеркам.
– А-а, – протягнув чиновник. – Це… та-ак. Ти що, збираєшся знагла померти?
– Не збираюсь, але… Ти пам’ятаєш, кому я служу?
Чиновник спохмурнів і нервово озирнувся на двері.
– Зробиш чи ні? – спитав Варан.
Чиновник смикнув головою:
– Постараюсь.
Варан подякував і вийшов, і вже на вулиці зрозумів, що мимоволі ввів чиновника в оману. Слова «кому служу» той сприйняв як погрозу, тоді як Варан усього лише хотів пояснити, що життя його традиційно висить на тонкій волосині…
Чиновницькі квартали розміщувались у надземній частині. Варан вирішив пройтись під небом хоч декілька хвилин – таки краще, аніж дожидаючи відміряти кроками коридор, устелений кошлатою шкурою змії Хаа…
Не минуло й хвилини, як його наздогнали.
Пташиний майданчик нависав над містом, невидимий ізнизу через скельний виступ. На злітній дошці стояла повністю споряджена «крилата повозка», по кутах її завмерли чотири крилами, і непорушність їхню порушувало тільки тремтіння пір’я, що його куйовдив вітер.
Поряд походжала людина в довгому плащі з відлогою. Відлога падала їй на очі, лишаючи відкритими величезні вивернуті ніздрі.
– Немає часу, – сказав Підставка. – Слухай уважно. По-перше, ти летиш у Лісовий край із листом до тамтешнього намісника й з окремим листом до тамтешнього мага… Третій лист – тобі, прочитаєш по дорозі. Якщо старий Зигбам укладає з сином Шуу…
Ніздрі Підставки затремтіли.
– Я міг би дати тобі «шептуна»… Це блоха, саджаєш її у вухо й одразу розумієш, коли співрозмовник бреше. Але ти говоритимеш із магами, значить, цю штуку не вдасться приховати…
– Я маю прокрастись до бунтівників?
– Та що ти, простіше зараз скинути тебе з цієї скелі… Якщо серед них чаклун – тебе викриють миттєво.
– Але ми з вами підозрюємо Зигбама, а він…
– Помовч! «Ми з вами» нікого не підозрюємо, ми просто перевіряємо… одну річ. Провідавши Зигбама й Лісового намісника, ти полетиш на Кругле Ікло… Так, на Кругле Ікло! Привезеш мені всі тамтешні архіви. Аж до записок княжого лікаря, яку траву приймати від проносу. Ось четвертий лист – для князя Круглоіклівського. Із тамтешнім магом можеш взагалі не зустрічатись.
– Еге, – вимовив Варан.
– Не «еге»! – зненацька гаркнув Підставка. – Я знаю, смертю тебе лякати марно… Але якщо ти точно зробиш те, що я звелів, я розповім тобі все, що знаю про Блукаючу Іскру.
– Про… що?!
– Не про що, а про кого. Про Блукаючу Іскру, йолопе. Про Пічника, якого ти шукав… і продовжуєш шукати. Уві сні.
Варан дивився Підставці в ніздрі – більше не було куди дивитись.
– Лети-но. – Його Незрушність підштовхнув Варана до повозки. – Повернешся живим… віддячу. Лети!
І Варан підкорився.
«Крилата повозка» виявилась просторим, з усіма зручностями покаранням.
Величезна коробка мала власні трикутні крила. Вітер знай підхоплював повозку й ніс, даючи можливість відпочити запряженим у неї криламам. Повозка плавко скидала висоту; потім чотири ланцюги натягалися, крилами – а вони були дрібніші й витриваліші за верхових – тягнули щосили, трикутні крила повозки повертались майже сторч, і вона знову піднімалася над хмарами.
- Предыдущая
- 51/75
- Следующая
