Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 56
- Предыдущая
- 56/75
- Следующая
– Там, – замахало багато рук. – Той, у себе… на пружині… там… покликати?
– Ні, – Варан похитав головою. – Дружина його?
І знову пережив довгу тяжку мить.
– Там, – махали руки, радісно роззявлялись роти. – Удома… Де ж їй бути…
Варан устромив у пісок тростину з вістрям на кінці – знак криламі, що слід чекати, не сходячи з місця. Попростував до селища – крізь натовп; перед ним розступались, вивільнюючи стежку.
– Пане, провести? Дорогу показати? – навперебій пропонували незнайомі підлітки, що народилися вже по Варановім відході.
– Ні, – він мотав головою, не скидаючи ходу. – З дороги.
Аж тут із юрби вискочила жінка, огрядна, щоката, у мішкуватому ситушачому дощовику. Спинилася, знічев’я бліднучи, переступаючи Варанові дорогу:
– Пане. Ви б той… Чого вам хоч треба від гвинтового й жінки його? Чим вони перед князем, той, завинили? Вони собі сидять тихенько, своє діло… Ви б сказали, пане, а то не годиться…
І скинула оком юрбу, немов шукаючи підмоги. І знайшла: хтось закивав, почулося бурчання:
– Точно.
– Сидять тихенько.
– Чого б це, пане?
Бурчали невпевнено, не піднімаючи очей. Жінка все ще заступала Варанові шлях: здавалось, ще секунда – вона розчепірить руки, намагаючись затримати його на березі.
Варан удивлявся в її кругле, бліде від хвилювання лице.
– Тосько, – сказав пошепки.
Жінка здригнулась. Витріщилась йому в очі. Струсонула головою, неначе цей простий жест міг освіжити її злежану пам’ять.
– Той… ви хто, пане?
– Ходімо, – сказав Варан, беручи її за руку.
Цього разу вона не насмілилась перечити.
Вони сиділи вздовж стіни, роззявивши роти, як глядачі небувалої вистави. Варан ступав од вікна до вікна, закриваючи, запинаючи й завішуючи, і цікаві, коростою обліпивши будинок, стогнали там, надворі, від розчарування.
Він проводив долонею по камінних лавах, по стільниці, по пічці. Ці доторки робили дію реальною, а незнайомі люди, які витріщалися на нього через товщу прожитих років, потроху повертали собі колишні імена. Мати. Батько. Лілька й Тоська, обидві грудасті й дебелі, про таких кажуть «на кричайчинім молоці». Чоловіки Лільки й Тоськи були незнайомі: у пору Варанової юності вони, шмаркачі, ганяли по берегу й кидали камінням у тритонів, а тепер, подорослішавши до невпізнання й навіть трохи постарівши, витріщалися на незнайомого горні з недовірою: брат? Це – брат?! Та не буває таких братів!
І діти, Варанові племінники й племінниці. Їхні очі тягнулися за ним, мов ниточки солодкої смоли, хоч би куди він ішов. Дітей було багато, Варан ніяк не міг їх злічити: два однакові підлітки, Тосьчині близнюки, дівчинка трохи молодша, теж Тосьчина… чи Лільчина? Троє або четверо шмаркачів із сяйними від щастя очима. І майже доросла дівчина, насторожена, некрасива і незнайома – вдалася, видно, в батька…
– Розповідайте, – сказав Варан, усідаючись нарешті до кам’яного, вкритого росою столу.
Ніхто не посмів упиратись. Ніхто не здумав просити, щоб він розповів перший; батько взявся звітувати – докладно, навіть педантично, як перед начальством.
Жили вони непогано. Дівок видали заміж, розширилися, прикупили поля. Репс родить, слава Імператору, сезони гойні, робітних рук тепер багато. Громада здобулась на три гвинтові пружини. З підмайстрами біда: за останніх п’ять років розбилось троє. Усе тому, що хлоп’яки і не встигають навчитися. Чи, може, на невдачу закляв хто. Варанів батько сам поки що піднімається – але старий уже, спина болить, пальці погано гнуться, на собі мішки тягати важко. Лільчин і Тосьчин чоловіки за гвинтових не хочуть – та й жінки не пускають, виють, бояться. А теперішній підмайстер, Кормоха, хороший хлопець, але випиває. Сміливий і завзятий, гвинт таких любить, але от хиба ця… За всім же не додивишся. Напідпитку стане підніматись або ж спускатись – усе, доведеться від каміння відшкрібати, як тих трьох, а шкода…
Батько, захопившись, говорив про пружини, про майстрів із Маленької, які беруть за послуги забагато й ніколи не здають роботу вчасно, про те, що і з ким Кормоха п’є… Діти сопіли, роздивляючись Варана, молодші вже знудились. Мати мовчки дивилась, і йому дивно було бачити цей погляд в очах незнайомої старої.
У двері постукали. Варан підвівся – хуткіше, ніж годилось. Жестом зупинив Тоську, що кинулась була відчиняти. Секунду повагався. Відчинив.
На порозі стояв худорлявий парубок у насунутому на очі каптурі, дивився, пустотливо всміхаючись, ізнизу вгору:
– Кормоха я… Підмайстер… От, прийшов…
За декілька кроків від ґанку товпились цікаві. Забачивши Варана, пожвавились, у повітря скинулося шість чи сім указівних пальців…
– Заходь, – сказав Варан.
Сопучи від захвату, парубок сунувся в хату – у хмарі пари. Варан скинув очима на обличчя витріщак під ситушачими каптурами. Її тут не було; і, власне, з чого він узяв, що вона мала бути тут?
Він повернувся. Із приходом Кормохи в будинку стало ще тісніше. Глядачі й досі сиділи вздовж стін, їхні захоплені погляди чомусь заважали Варану, не давали зосередитися.
– Вечеряти будемо? – спитав він уривисто.
Завмерла, як на картині, сімейна сцена розбилася, заворушилась, ожила. Жінки взялися накривати на стіл. Діти носилися з кутка в куток, не в змозі стримати збудження. Коротко прикрикнув батько; Лілька й Тоська за дві хвилини випровадили за поріг усю малечу, крім найстаршої дівчини. Та й досі сиділа в кутку, дивлячись на Варана зі стриманим страхом.
Варан підізвав Кормоху. Подивився йому в очі довгим пронизливим поглядом, позиченим із арсеналу Його Незрушності Імператорського Стовпа. Пустотливий усміх, що робив Кормоху надзвичайно привабливим, як на селищних дівчат, сповз із підмайстра, мов панчоха.
– Ще раз хильнеш, – сказав Варан ледь чутно, – ще раз скуштуєш, виродку… Нехай я тільки дізнаюсь… Краще й не пробуй, присягаюсь Імператором.
Кормоха став білим, як хмарка, осяяна місяцем. Варан полишив його й підійшов до батька.
– Скажи, – спитав недбало, усідаючись поруч на лавку. – Вона… ти ж пам’ятаєш? Ніла… вона ще на Круглому Іклі, чи…
Батько дивився не розуміючи.
– Ніла, – повторив Варан, зневажаючи себе за раптову слабкість у голосі. – У неї вже внуки, напевно, – він нервово всміхнувся. – Де вона живе?
Батько змигнув, немов усе розуміючи, про кого йдеться. Потім нараз опустив очі. Варан повернув голову – поряд стояла мати.
– Мамо?
– Варасю, – мати вперше за весь цей день назвала його домашнім дитячим ім’ям. – Ніла не живе… Тобто… Вона тебе як провела, і трьох днів не прожила… Померла, і не знати від чого… А ти не знав…
Крилама йшла над хмарами, і за кожним помахом крил клубки пари під нею міняли обриси. Крила злітали, неначе у вітальному жесті, і після секундної паузи спускались із щипким свистячим звуком. Варан сидів у сідлі, відкинувшись, дозволяючи вітру сушити залите дощем волосся, одежу й вид.
Щойно він одлетів із піддоння, щоб ніколи не вертатись. Він кружляв і кружляв над дахом нижнього світу, дивлячись, як тінь крилами в небі пірнає й виринає в сірій ваті хмар. Кружляв, поки сонце не скотилося з пругу.
Потім повернув до острова.
На верхівці вежі й досі був злітний майданчик для птахів. Повагавшись якусь мить, Варан вирішив, що коли його мосць уже знає про візит посланника, то спеціального запрошення діставати не треба. Підставка сказав: «Із тамтешнім магом можеш не зустрічатись», у цих словах гучала зневага, але не було заборони. А Варан мав потребу побувати ще раз у тій самій кімнаті – у круглій оселі Подорожника, де колись юний піддонець копіював на мушлю свою першу карту…
Та хай їй грець.
Крилама важко ляпнула об камінь перетинчастими лапами: отак, можна вважати, постукались у двері…
Варан зліз із сідла й припнув уздечку до мотузяної драбинки – знак криламі, що можна повертатись на птахівню. Птах піднявся, ледве на змітаючи Варана крилами; прикривши очі від вітру, він із хвилину дивився їй услід.
- Предыдущая
- 56/75
- Следующая
