Варан - Дяченко Марина и Сергей - Страница 73

• Предыдущая
• 73/75
• Следующая

– Я вірю. Імператор сплів пальці.

Червоний перстень спалахнув і погас.

– Варане, ти сам не розумієш, чому я так спротивів тобі. Чому ти боїшся мене. Не тому, що я Імператор… Тому що ти знаєш – або здогадуєшся, – що і як я чинив, прямуючи до трону.

Матова підлога знову зробилась прозорою. Варан побачив вулиці міста – товкотнечу, труби зі стічною водою, метушню, вивіски, неповороткі педальні екіпажі, чимось схожі на пам’ятний Макіїв човен…

– Ваша Величносте…

– Помовч. Я – носій іскри… що зрадив її, як багато хто інший. Я втратив надію спізнати, що такого нового й прекрасного мають нести маги цьому світу. Після того як мене заарештували на Круглому Іклі, щоб доставити просто до імперської усипальниці, я вирішив, що досить добросердя… У мене вистачило сили вижити й прогризти собі дорогу до трону. А тебе – тебе! – я відправив шукати Блукаючу Іскру. Це мою – мою! – мрію ти все життя намагався втілити… ти назавжди пішов із Круглого Ікла… Мовчи. Я знаю, що вона померла.

Варан відвів очі:

– Усе, що я робив – робив своєю волею. А вона померла так давно, що… її усі забули. Навіть я.

– Я не забув, – Імператор враз усміхнувся. Випрямився у своїм кріслі, його очі вперше стали яскравішими від золотого обруча над лобом, і в цю мить Варан остаточно впізнав його.

І налинуло: блискучий світ горні. Замружені очі. Тремтячі дошки трапа під ногами. Чужі сльози на його щоках.

Ніла.

– Час – найстрашніше, що є на світі, – сказав Варан. – Ми так звикли до нього… Нас лякає війна, голод, морова виразка… дарма що час – гірший за війну й моровицю, ми нічого не можемо з ним удіяти. Ні укласти миру. Ні знайти ліків. Ні повернути назад. Час – всеосяжний морок, і якщо хтось загубив у ньому щось – спомин… щасливий день… або людину… уже ніколи не поверне її.

Імператор – Подорожник, Лереаларуун – уважно дивився на нього. Губи його беззвучно ворушились, але Варан не міг прочитати ні слова.

Крізь прозору підлогу проступало тепер море. Столичний порт – пристані, навантажувальні вежі, гаки й ланцюги, беззвучний крик і нечутний гуркіт, гребні судна, колісники й вітрильники, а обік причалів – величезне пір’я, що похитується на воді, голі хлопчиська, які гойдаються на цьому пір’ї…

– Пробач, Подорожнику, – сказав Варан.

Імператор спробував знову всміхнутись, але замість усміху вийшла посмішка. Очі погасли:

– Його Незрушність колишній Імператорський Стовп убив мою матір. Коли я в тузі, я ходжу в склеп дивитися на його здивоване обличчя. Він добряче підгнив за останні декілька років – але здивування від нашої останньої зустрічі збереглося. Хочеш поглянути?

– Ні.

– А я й собі здивувався, дізнавшись, що ти йому служиш… і що ти так високо піднявся по чиновницьких сходах. Я серйозно хотів пристрелити тебе – там, біля схилів…

– Чому ж… – почав Варан і змовк.

– Тому, що вона тебе кохала… Може, тому.

– Ти сентиментальний? – спитав Варан.

Імператор підняв брови:

– Ні. До речі, якщо тобі цікаво… Це я убив Зигбама. Він упізнав мене… Я виманив його на пагорби й убив.

– Як?

– Тобі розповісти в деталях?

– Зигбам був могутній маг…

– Будь-яку могутність можна вразити.

– А намісник?

– Який намісник?

– Намісник Лісового краю, який так злякався, коли я знайшов тіло Зигбама, що якнайскорше вмер, не схотівши пояснити…

– Він ніяк не міг вирішити, на чию руч стати. Підлабузнювався, загравав. Але коли дізнався, що солідний додаток до його платні, що його він майже рік діставав буцімто від купецької громади, насправді виплачує Син Шуу… заметушився, кинувся по раду до Зигбама, який ладен був його з бебехами передати Стовпу. Але в цей момент Зигбам саме помер, а ти прилетів з інспекцією. Смерть Зигбама неминуче потягнула б розслідування… Намісник правильно вчинив. Молодець.

– Хто ж тепер посів місце Його Незрушності Імператорського Стовпа?

– Ніхто, – Імператор саркастично хмикнув. – Мені не потрібні підставки, в усякому разі поки що. Утім… Можу запропонувати цю посаду тобі. Коли хочеш.

Варан не міг зрозуміти, чи жартує він. У тьмяних сірих очах його співрозмовника нічого не можна було прочитати, хоч як старайся.

– Можливо, мені вдасться вийти з палацу живим? – невпевнено припустив Варан.

Спалах опустив плечі. Кутики його рота запали в борозни, що збігали від крил носа й розрізали обличчя на три нерівні частини.

– І куди ти підеш?

Варан мовчав.

– Знов станеш бродити слідом за тим, кого нема? У твоєму віці…

– Колись на Круглому Іклі я бачив, як запалюють сигнальні вогні. Смолоскипник іде від вогника до вогника…

– Я це бачив сотні разів. Це видовище, Варане, розвага для знуджених магів… у ньому нема таємного смислу. Куди ти підеш?

Прозора підлога поступово ставала матовою. Жовті світильники розгорялись яскравіше.

– Наверху готові подати вечерю, – сказав Спалах. – Тебе не убуде, якщо ти розділиш трапезу з Імператором?

Варан довго плавав у прибережних скелях. Море здавалось єдиною істотою, якій плювати було на час; воно так само піднімалось і спадало. Далеко, на Круглому Іклі, стояв тепер сезон, камінний поріг між Осиним Носом і Крем’яшком був залитий водою і перетворився на перешийок, по якому йшли і йшли купецькі кораблі. Внутрішнє море хвилювалось, підступаючи до самої столиці, і Варан катався на хвилях, а потім пірнув – неглибоко, не той вік… І знайшов половинку мушлі. Ніколи таких перше не бачив.

Вона була яскрава, як найяскравіша квітка. Бірюзові, аквамаринові, червоні й жовті плями складались у малюнок, наче на крилі гігантського метелика. Молюск, напевно, прийшов із далеких країн на днищі корабля, потім його зчистили разом з іншими, мушля розкололась, мешканець її став поживою для риб…

Варан довго роздивлявся мушлю, ловлячи на перламутр сонячне проміння. Потім випустив її назад у воду.

У скелях його чекали – слуги, охорона, крісло на саможерках, навіть власний лікар; за роки бродяжництва він одвикнув од такого поводження. Від усіх цих уклонів, присідань, підлесливих поглядів, масної солодкої їжі, млосного комфорту…

«Куди ти підеш?» Насправді, куди… Ось вона, бухта – купайся й пірнай, гуляй, літай і плавай, доживай нелегкого віку в затишку й достатку. Саможерки глухо гуркочуть панцирами, погойдується крісло, обабіч їде озброєна охорона. Кожен, хто стрінеться на дорозі, кланяється, не зважуючись поглянути вельможі в обличчя. Тільки й видно, що маківки, маківки, зігнуті шиї…

Учора Імператор зволив показати гостю свою повітряну кулю. Куля піднімалася над містом на висоту, неприступну навіть криламам. Тканина, з якої виготовлено величезний круглий балон, відбивала небо й уміла бути невидимою. Знизу, хоч скільки зори, нічого не розгледиш, окрім невиразної крапки: пташка? Хмара? Пилинка в оці?

Посеред неба ніхто не міг їх почути. Тут було тихо й дуже холодно.

– …Імператор і маг водночас. Чому ти нічого не хочеш міняти?

– Де?

Варан провів рукою, указуючи на величезне багатоярусне місто внизу, на смарагдово-синє море, на далекі кораблі під різнокольоровими вітрилами, на багатоярусні гори під шаром лісу й під шаром снігу, на лінію горизонту – таку далеку, що світ здавався круглим.

Його Величність розтягнув і без того великий жорсткий рот:

– Ти маєш на увазі мудрі праведні закони? Легкі податки? Захист знедоленим, справедливість у суді, загальне благоденство?

У голосі його бриніла така жовч, що Варан опустив очі:

– Мені вже багато років. Я зовсім не такий наївний.

– Ти не просто наївний. Ти дитинний. Імператор – частина цього світу, ще один камінець на терезах. Жоден імператор не приносив нічого звідти – з-за межі… А маг – мусить. Для цього він народився, для цього живе. Якби моя змога – я ходив би від оселі до оселі, де жують кашу або майструють рогатки поки не зловлені державною службою шмаркаті чаклуни… Брав би кожного за барки й питав: ти розумієш, на що ти? Не для фокусів, не задля пихи, навіть не для влади… Я стукав би їх по тім’ячку й повторював: подумай, чарівниче. Подумай, хто ти й перед ким відповідаєш…

• Предыдущая
• 73/75
• Следующая