Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан - Страница 37

• Предыдущая
• 37/61
• Следующая

Завмерши на місці, друзі спостерігали, як невідь-звідки до них виїхала бричка з великим ліхтарем біля візника. Той тримав в одній руці віжки, а для худореброї конячки — батіг. Обличчя його аж під очі було вкрите густющою бородою, а зверху був насунутий широкий крисань.

— Здорові були, панове, — привітався незнайомець булькотливим голосом, наче йому в горлянці було повно води, — накажете кудись відвезти? Знаю одну чудову місцину, де подають найсвіжіше пиво і пресмачні свинячі цицьки.

Спантеличене такою пропозицією товариство заперечливо крутнуло головами.

— Що ж, — сказав візник, — тоді поїдемо туди, куди ви прямуєте. Хоча, як на мене краще було б на цицьки…

— А звідки ви знаєте куди ми прямуємо? — запитав Омелько, щосили стискаючи півгак.

— А куди, прошу пана, ви ще могли зібратися з повними кишенями часнику? Та ще й серед ночі? Га?

Візник зайшовся реготом, кепкуючи, либонь, не так зі свого здогаду, як із враження, яке справив на відьмоборців. У тих похолола кров, а на обличчях застигли гримаси подиву і жаху.

— Сідайте, — припросив незнайомець, нареготавшись досхочу, — все одно без мене вам того місця не знайти… Чого стоїте? Це ж не казан зі смолою, а бричка!

— А й справді, — промовив Омелько, переконуючи радше себе, аніж Беня, — чого нам плентатися пішки? Сідаймо…

Усередині стояв їдкий запах болота, а зі слизької лавки зіскочило кілька жаб. Друзі гидливо сіли на їхнє місце.

— Умостились, панове? — гукнув візник і, не дочекавшись відповіді, хльоснув батогом.

Бричка захиталася і рушила спершу небавом, а далі почала надавати ходу. Несподівано конячина розігналася так, що почало свистіти у вухах.

— Добрячий у вас коник, — промовив Омелько, хапаючись за трухлявий бік, що, здавалось, от-от розсиплеться.

— Егеж, — сказав візник і, знову розреготавшись, вдруге вдарив батогом.

— Єзус Марія, що то сі робите? — злякано загорланив Бень, відчувши, що вони підіймаються над землею.

— Куди… куди… ви нас везете? — і собі закричав Омелько, ще дужче стиснувши руками слизький борт.

— Куди хотіли, — відрубав незнайомець і з тієї миті не промовив більше ані слова.

Тим часом бричка підіймалася все вище й вище, залишаючи під собою чорну пелену передмістя і поодинокі вогні Львова, що вихоплювали з темряви клапті веж, стін та будинків.

Зненацька ними почало немилосердно крутити, як тріскою по воді, а довкола зчинилася справжня чортівня: на сході вигулькнув червоний повний місяць і, пролетівши по небу, зник за обрієм. Слідом за ним з’явилося сонце, але й воно, як навіжене колесо, промайнуло і пропало. Так повторилося кілька разів, аж доки Омелькові почало здаватися, що він збожеволів. Писар глянув на кума і несамовито закричав — той мав замість людського обличчя свиняче рило, а там, де були руки, в нього виросли короткі незграбні ратиці. Бень-свиня голосно рохкав і верещав, але зрозуміти його в такій подобі було годі. Не встиг Омелько відійти від цього жаху, як пан Бень перекинувся знову: замість рила тепер мав цапину морду з довгою заплутаною бородою, а на голові — великі роги. Далі сердега ставав то конем, то віслюком, то собакою чи бараном, аж рябіло в очах. День водномить змінювався ніччю, мовби сили природи змовилися з нечистю.

Відчай охопив магістратського писаря і, мабуть-таки, змусив зібрати докупи всю відвагу. Він узявся обмацувати свій півгак, але згадав, що від того буде не більше користі, аніж від звичайної палиці.

— Вперіщіть візника, куме! — благально крикнув Бень-віслюк людським голосом.

У ту ж мить писар замахнувся і, доклавши всю силу та злість, вперіщив візника точнісінько посеред розлогого бриля. Від удару породився грім, наче вибухнула ціла діжка з порохом. Бричка розлетілася на друзки, а відьмоборців понесло кудись у безвість.

До тями ці двоє мужів прийшли у вязкому баговинні, яке, вочевидь, і прийняло їх у своє гостинне лоно. Над болотом панували сутінки, але був це світанок чи вечір, сказати нони не могли. Небо затягло сірою пеленою, і воно твердо берегло цю таємницю.

Друзі мовчки й обережно звелися на ноги, потроху впевнюючись, що їхні кістки, на продив, начебто цілі. От тільки руки, одяг і обличчя були чорні-чорнісінькі, отож ці достойники скидалися скорше на болотяних чортів, аніж на поборників священної справи.

— Де це ми? — прохрипів Бень.

Омелько роззирнувся довкола.

— Мислю, що там, де й хотіли опинитись — на березі Полтви, — відповів писар, — таки довіз той сучий син… Он видите — старий млин? Ходімо, я знаю до нього дорогу.

— Не піду, — раптом уперся черевань.

— Це ж чому, куме? — не второпав писар.

— Не піду до млина, — пан Бень показав тремтячим пальцем у бік сіріючої споруди, — там є хтось… Оно свічка горить…

Омелько щосили витріщився, але не розгледів нічого. Втім, видно, і йому було вдоста пригод, тому, махнувши рукою, він попрямував в обхід, від гріха подалі… Тим більше, що, стираючи з обличчя бруд, він намацав добрячу бороду. Так ніби магістратський писар не голився щонайменше місяць, чого з ним ніколи не було.

У старому млині й направду горіла свічка. Пан Бень ще міг похвалитися добрим зором… Він навіть розгледів дві тіні, одну поруч другої, що відбивались на стіні.

Перша належала чоловікові. Сам він, сидячи за столом, неквапно виводив на папері зграбні рядки літер. Робота, вочевидь, не надто його захоплювала, і той час від часу позирав в бік іншої тіні, що належала жінці. У звабливих рисах можна було впізнати Катерину Даманську. Вмостившись на грубій дерев’яній лаві, устеленій ковдрою, вона уважно за ним спостерігала, аж доки промовила:

— Схоже, для вас це не надто приємна робота, Себастяне.

Поет усміхнувся:

— Так чи інак, а повернутися мені доведеться. Нам потрібні будуть гроші і покровительство.

— Ані бургомістр, ані сам король не врятує нас від мого чоловіка, — зітхнула пані Даманська.

— А ти жорстока, — докірливо сказав Себастян, — невже гадаєш, що мені на дорозі стане якийсь ціпак?

— Я зовсім не те хотіла сказати, — лагідно заперечила Катерина, — але ти не вирішиш усього зброєю. Тим більше, що закон на його боці.

— Я не проситиму Якуба Шольца сприяти ухвалі на нашу користь, — мовив поет, — а тільки можливості безперешкодно покинути місто. Нехай дасть грошей і відпустить.

— І куди ми подамося? — запитала пані Даманська.

— Куди завгодно, — відповів Себастян, — я родом із Любліна, можемо вирушити туди. Або ж до Кракова, я маю там друзів. Зрештою, увесь світ може бути нам домівкою.

— Тільки чи будемо ми в ньому господарями, — сумно сказала жінка.

По мовчанці вона раптом додала:

— Ти помічаєш, як наближається осінь?

— Так, ночі стали холоднішими, — згодився Себастян, — нам треба швидше покидати це місце.

— Раніше прийдуть по мене, — мовила Катерина.

— Облиш, ніхто не знає, що ми тут, — заперечив поет.

— Знатимуть. Ось двоє дурнів кружляли над землею і гепнулись неподалік… Гирко не може оберігати нас безконечно. Зрештою, мені самій здається, що це неспроста. Це моя покута…

Себастян підвівся і сів поруч з нею.

— Ти казала про осінь, — промовив він майже пошепки, — тож дослухайся, як шурхотить вже прохолодний вітер в очереті. Мені здається, я відкілясь знаю його мову. І плюскіт води в старому колесі мені також зрозумілий…

І важкий знеможений туман, що стелеться річкою, ховаючи помутніле плесо. Як хочеться здерти, зірвати його, щоб упасти, зануритися у її свіжі обійми. Завмерти і лиш відчувати під собою пружні неспокійні хвилі.

Хіба в обіймах такої осені зачаєна небезпека? Хіба не просить вона лиш заховати долоні під її одяг і шепотіти:

• Предыдущая
• 37/61
• Следующая