Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан - Страница 5
- Предыдущая
- 5/61
- Следующая
— Кажіть же! — сердито наказав єпископ.
Новий гуркіт грому врятував бургомістра від відповіді. Очі Лібера горіли в темряві, як очі Сатани, нещадно спопеляючи його пекельним полум’ям.
— Не розгледів, — застогнав Шольц, — так несподівано… ця блискавка…
— Годі скиглити, ви впізнали цих людей? — почав втрачати терпіння єпископ.
— Не впевнений…
— Менше з тим, — раптом змінив тон Лібер, — я знаю цих двох! Жінка — відьма, а чоловік — єретик. І ви бачили там, біля них, розриту могилу, адже так?
— Так, — вичавив із себе бургомістр.
Листя вгорі раптом зашелестіло, і великі краплини холодного нічного дощу вперіщили їх по обличчях.
— Ходімо звідси, — благально мовив Шольц, — на мені тільки сорочка.
Єпископ накинув на голову каптур, і вони вийшли з кладовища тією ж дорогою, якою сюди прийшли. Тим часом гроза ставала дедалі сильнішою, і коли вони дісталися карети, то вже потопали в багнюці.
— Тобі є де сховатися, сину мій? — запитав у могильника єпископ.
— За мене не турбуйтесь, ваше преосвященство, — відповів той, — у мене тут халабуда недалечко — до ранку перечекаю…
— Тоді прощавай і на ось…
Він простягнув могильнику декілька монет.
— Що ви, — зам’явся той. — Його преосвященство такі щедрі…
Бургомістр прикусив губу і вліз у карету, єпископ за ним. Вони були схожі тепер на двох промоклих псів, що скоса поглядали один на одного. Карета важко рушила і повільно поповзла, немов великий слимак. Коні надриваючись тягли її по розмоклій глині, ледь не чиркаючи мордами об землю. Лише п’ятеро охоронців в усміхнених шоломах, здавалось, не зважали на погоду. Їхні коні терпляче місили копитами грязюку, ідучи обабіч карети, можливо, щиро співчуваючи запряженим у неї товаришам. Хоч було ще темно і, з огляду на грозу, світання мало настати ще нескоро, охоронці вже відчинили браму і опустили підйомний міст. Четверо вершників повернули і рушили назад до передмістя, а карета загуркотіла на мостових дошках. Підозріливо вдивляючись у візника, двоє ціпаків загородили їм дорогу. Один підійшов до дверцят і різко їх відчинив. Назустріч йому Лібер тицьнув руку з перстнем, і той миттю її поцілував. Навіть промоклий як пес у місті єпископ мав неабияку владу.
— Пропусти! — вигукнув вартовий іншому, шанобливо зачиняючи дверцята.
Карета в’їхала в місто. Біля конюшні бургомістр кивнув на прощання єпископу і ступив на підніжку.
— Стривайте, — зупинив його Лібер. — Я точно знаю, що ви впізнали тих двох. Ви не повинні чинити опір церковному правосуддю!
Шольц не відповів. Тут, у місті, він почувався впевненіше і мовчки дивився в очі Ліберу.
— Відьму треба спалити, а єретика…
— Прощавайте, отче, — перебив бургомістр.
Раптова думка сяйнула в голові Шольца.
— Ваше преосвященство! — вигукнув він із дивною радістю в голосі. — Я гадаю, що ми повинні знати думку короля…
Лібер перемінився на обличчі.
— До чого тут король? — докинув спогорда він.
— Але ж ви не верховний суддя, отче, — упевнено мовив бургомістр, ступивши нарешті на бруківку, — його величність може й не схвалити рішення.
— Та жінка — відьма! — відрізав єпископ, висунувши голову з карети.
— Я віддам її під суд тільки з наказу короля, — різко промовив Шольц і попрямував Ринком.
Гроза стихала… Поступово ставало світліше, а вгорі, поміж шматками чорних хмар, виднілися клаптики сірого неба. Бургомістр підійшов до будинку, в якому так чудово розпочалася ніч, що так кепсько для нього закінчилася. Якуб Шольц кілька разів грюкнув у двері, мовчки проминув слугу, збіг нагору і зачинився у своєму кабінеті.
Розділ IV
Ближче до полудня небо над містом повністю прояснилось. Бруківка швидко висохла, лише численні калюжі досі виблискували на сонці. Ринок жив повсякденним життям: в усі голоси і на всіх мовах кричали купці, ремісники та жебраки і ті, хто їх намагався перекричати. Чувся вереск свиней, яким на Ринку була відведена невелика загорода, однак у своїй меншості вони галасливістю не поступалися більшості.
У передмісті було тихіше, хоч у кожному домі теж панувала метушня.
Господині готували обід, а чоловіки в цю пору переджнив’я лагодили підводи, лаштували комори для зерна, місце для соломи, а ще багато-багато інших турбот було в простого люду…
Дороги не були тут вимощені каменем, і земля вільно дихала, віддаючи вологу повітрю і полегшуючи полуденну спеку. Трави, кущі і дерева, натішившись за ніч дощем, тепер купалися в сонячному промінні і цвіли життям, наче сам Бог голубив їх у долонях.
Ніхто не звернув особливої уваги на одинокого вершника, що промчав галопом по сирій дорозі, то минаючи дзеркальні калюжі, то розбиваючи їх на тисячі блискучих бризок. Лише гуси, що бабрались посеред дороги, з криком кинулися геть з-під копит коня, а за мить вже проводжали подорожнього одностайним ґелґотінням, витягуючи йому вслід довгі гнучкі шиї.
Біля в’їзду в місто вершник спішився, ведучи коня за собою через безладну людську метушню, що, як завжди, панувала тут о цій порі.
— Дорогу! Дорогу, чорт забирай! — нетерпляче вигукував він торговцям і ремісникам, що геть її загородили.
Ті, скоса поглядаючи на його кольчугу і шаблю при боці, слухняно розступалися, що й було потрібно стомленому вкрай мандрівникові, котрий аж ніяк не був налаштований церемонитись.
На Галицькій він передав повід разом із дріб’язком монет замурзаному хлопчакові, наказавши відвести змиленого коня до конюшні. Сам же швидким і широким кроком рушив до ратуші. Спіймавши там першого-ліпшого писарчука, запитав про бургомістра.
— Пана Шольца нині не було, — відповів йому той, — служниця передала, що пан хорий.
Кивнувши, подорожній вирушив до будинку, де мешкав Якуб Шольц.
Там було тихо, як у склепі, лише на другому поверсі з-за дверей покоїв лунав гучний свистючий кашель.
— Як вас представити? — запитав слуга-німець баварською говіркою.
— Скажіть, що прибув кур’єр з Кам’янця, Христоф, — відповів гість.
Слуга шанобливо вклонився. За мить гість увійшов у затінену спальню, посеред якої стояло велетенське ліжко. Там розривався від кашлю бургомістр. Не в такт йому в кутку поволі відбивав години бронзовий годинник часів короля Казимира, показуючи золотими стрілками дванадцяту о полудні. Біля вікна тулився письмовий стіл на вигнутих різьблених ніжках і таке ж крісло. Килими на підлозі, розкіш меблів та розмаїття порцеляни на каміні створювали приємне і заспокійливе відчуття затишку…
Бургомістр звівся на лікті.
— Христофе, — промовив він, — який я радий тебе бачити.
Кур’єр шанобливо уклонився і витягнув з-під поли плаща згорнутий сувій. Бургомістр зламав печатку і перечитав послання.
— До вчорашнього дня я ще чекав цієї звістки, — прохрипів Шольц, сідаючи на ложі, — але тепер мені плювати на ці політичні настанови…
Подумки приписавши таку зміну настрою бургомістра хворобі, Христоф нерухомо стояв над ліжком, стежачи за ним стомленими очима. Його мужнє обличчя не виражало нічого, окрім утоми і глибоко захованого бажання відпочинку.
— Важкою була дорога? — поцікавився Шольц.
Очі кур’єра пожвавішали і уважніше вгледілись в обличчя бургомістра.
— Дякую, вашмосць. Мені не звикати.
— Не дивуйся, — крізь кашель промовив Шольц, — сьогодні я не бургомістр…
Ні, Якуба Шольца терзала не лише застуда! Щось інше робило його зморшки різкішими і глибшими. І якщо застуда могла зникнути невдовзі, то інша недуга, схоже, терзала жорстоко.
— У мене горе, Христофе, — промовив він так жалісливо, що навіть кашель перестав душити йому горло, — у мене горе, і розповісти про це можу лише тобі…
— Що ж трапилось? — запитав кур’єр.
— Мою доньку… хочуть спалити…
— Що? Спалити?
— Звинуватити у відьмацтві і спалити…
— Вашмосць, — опам’ятавсь Христоф, — у вас же…
— Так, — перебив Шольц, — моя дружина безплідна… Але не всі жінки безплідні… Словом, це моя позашлюбна донька.
- Предыдущая
- 5/61
- Следующая