Людвисар. Ігри вельмож - Коломійчук Богдан - Страница 9

• Предыдущая
• 9/61
• Следующая

— Здається, тут, — сказав він, — приготуйтесь…

Гепнер кивнув і витягнув готову до герцю зброю. Тим часом кур’єр відчинив дверцята і миттю опинився на спині свого коня. Приклавши арбалет до плеча, він тихо скомандував гайдукам:

— Цільтеся в той пагорб, що попереду. Побачите, що за «ягоди» на тих кущах.

Сім тонких і гострих, наче голки, стріл, зі свистом розсікаючи повітря, помчали попереду вершників і вп’ялися у темну ціль. У відповідь донеслись відчайдушні крики і прокляття. Кілька чорних тіл з сірими плямами облич скотилися з пагорба на дорогу.

— Ще раз! — вигукнув Христоф, вдруге заряджаючи і одразу ж прицілюючись.

Знову семеро стріл пронизали повітря, але тепер у ціль потрапила всього одна. І ще один невдаха, відчайдушно змахнувши руками, впав донизу. Наче у відповідь, попереду з’явився загін вершників…

— Ну от, — мовив кур’єр, чіпляючи арбалет до сідла, — дійство почалося.

— Чи не були б ви, панове, такі ласкаві пропустити нас? — голосно звернувся він до них.

У темряві зареготали і порадили поцілувати когось у дупу.

— Як неґречно, — зауважив Христоф.

— Пане, їх більше ледь не втричі, — промовив хтось із гайдуків.

— Половину я беру на себе, — спокійно відповів той, — а з рештою — вже якось самі. Хіба я помилився, коли взяв собі у підмогу найвідважніших сміливців Львова?

— Ні, пане, не помилились, — прозвучала відповідь.

— Тоді по чортові вам кожному!

Навпроти раптом запалахкотіли смолоскипи, і чудернацькі тіні стрімголов кинулись на них. Христоф звів коня дибки, і перший з нападників, наштовхнувшись на копита, вилетів з сідла. Другому дістався удар мечем, третьому — міцним, наче камінь, кулаком… Приклад кур’єра перейняли семеро інших. Нажахані коні рвалися геть, і вершники поступово спішувались. Оточивши кільцем карету, захисники билися, наче леви, збадьорюючись тим, що вперто стояли на ногах, доки їхні вороги відступали і падали.

Так тривало доти, доки полум’я смолоскипа не зблиснуло на застиглій диявольській усмішці, що, наче примара, виникла з темряви. За нею з’явилася ще одна, і ще одна… Десять постатей в усміхнених шоломах, переступаючи через кінські і людські трупи і тримаючи напоготові зброю, поступово наближалися до все ще незрушного строю гайдуків.

— Шляк! — вилаявся Христоф крізь зціплені зуби. — Що вони за блазні?

— Погляньте, — мовив Домінік, — ті, що з нами билися, відступають…

— Або поступаються місцем, — припустив кур’єр, — у будь-якому разі, панове, маємо можливість перепочити. Я запропонував би вам по кухлику винця, але боюся, що найближчий шинок задалеко…

— Я сказав би, до пекла значно ближче, — додав той самий гайдук.

— Ага, а там, кажуть, п’ють смолу, — підхопив інший.

— Згоден, непідходяще місце, — сказав Христоф, — тоді відправимо туди цих веселунів.

Чоловіки дружно засміялися, однак у ту ж мить мусили відбивати новий напад. Кільце одразу звузилося. Схоже, під тими чудернацькими шоломами і довгими чорними плащами ховалися майстерні фехтувальники і безжальні вбивці. Коли Христофу вдалося врешті проткнути одного з них, натомість почувся передсмертний крик двох гайдуків. Було зрозуміло, що шестеро зморених, хоч і хоробрих оборонців не зможуть вистояти. Впало ще двоє, потім двоє останніх, і залишились тільки Гепнер та Христоф. Вони захищали карету з різних боків і могли тільки подумки молитися один за одного.

— Лікаря мусите брати живим! — вигукнув раптом кур’єр. — Чуєте, живим!.. Інакше єпископ раніше за мене постинає вам голови!

Клинок, що в цей час прямував Домінікові в груди, спинився і сердито рубонув землю біля його ніг. Гепнер полегшено зітхнув. У думках він був готовий подарувати Христофові за його кмітливість усе, що той тільки забажає. Лише б не впасти…

— Стійте, нечестивці! — почувся несподівано вигук, в якому всі впізнали голос єпископа. Його худорлява, загорнута в рясу постать чорніла на пагорбі.

— Гм, чого б це? — тихо промовив кур’єр. — Сам хоче помірятись силою чи що?

Невідомі в «чортових личинах» завмерли, чекаючи, доки єпископ з погано прихованим поспіхом спуститься донизу.

Глянувши на чотирьох мертвих «веселунів», що лежали біля Христофа, Лібер зауважив:

— А лікар убив лише одного…

— Бачте, отче, він закоханий. А закохані — милосердні, — відповів кур’єр.

— Ви ж не протримаєтесь, — сухо сказав єпископ.

— Блазнів тільки п’ятеро, — Христоф знизав плечима і вдав, що уважно розглядає свою закривавлену зброю.

— Годі вам, — скривився єпископ, — ви б’єтесь майже годину. Окрім того, маєте поранену руку. Самі розумієте, що врешті-решт загинете..

— Нічого не вдієш, отче. Але поки що, зауважте, я живий-живісінький.

— А вам, Домініку, — вів далі Лібер, переходячи до іншого боку карети, — я пропоную врятувати і друга, і кохану…

— Як? — важко видихнувши повітря, запитав той.

— Здайтесь.

— Не вірте йому! — попередив Христоф.

— Вибір за вами, — повторив слуга церкви.

— Якого дідька? Перевага ж на його боці! — не вгавав кур’єр.

— Я не хочу більше крові, — лицемірно мовив Лібер.

— Я… я згоден… — сказав Гепнер, — але нехай ваші люди заберуться подалі від карети…

«Чортові личини» миттю відступили.

— Далі! — вигукнув лікар. — Аби я встиг повернутись, якщо ви дурите нас!..

Невідомі, здавалось, зовсім розчинилися в темряві. Домінік опустив шаблю і рушив до єпископа. За мить кілька пар рук міцно його вхопили і, зв'язавши, перекинули через сідло. Хтось щосили ляснув коня, і все стихло.

Від смолоскипів місцями загорілися сухі гілляки і торішня пожовкла трава, висвітлюючи жахливу картину з купою мертвих тіл. Христоф прислухався до грудей кожного з шести гайдуків, проте жодне серце вже не билося. Почувся жіночий крик: Ляна, яка щойно визирнула з карети, відразу безсило повисла на дверцятах. Чоловік за кілька кроків опинився поруч і, підхопивши її, всадовив назад, кинувши служниці:

— Приведи панну до тями. І не давай більше дивитися. Такі картини не для неї.

Бідолаха була налякана не менше за свою господиню, але мліти і скрикувати не мала права.

У глибині лісу знову заблимали вогні. Придивившись, Христоф упізнав замкових драбів і тільки спересердя закусив губу. Так от чого єпископ поспішав! От чому він так прагнув отримати бодай щось із цієї колотнечі. Ще б трохи, і сам би він поплатився…

— Ви один живий? — коротко запитав офіцер.

— Ще пані Ляна і її служниця, — була стомлена відповідь.

— Ви молодчина, Христофе, слово честі!

— До дідька… Мертвих це не врятує…

Він кілька разів свиснув, але, не почувши у відповідь знайомого іржання, роздратовано запитав:

— Зайвий кінь у вас знайдеться?

— Звичайно, — з готовністю відповів драб і додав: — Поїдете з нами?

— Неодмінно, — сказав той, — я дав слово довезти панну до Високого Замку, і я його дотримаю.

Здоровенний і чорний як смоль знахабнілий ворон спокійно примостився на підвіконні і вже чверть години товк своїм міцним широким дзьобом окраєць хліба. При цьому поважний птах не звертав жодної уваги на кімнату та господаря, що, сидячи за столом і поклавши голову на витягнуту руку, спостерігав за цим дійством. Обом, зрештою, було байдуже… Тільки Себастян подумки зауважив, що такої ненажерливості він не спостерігав уже давно. Справді, ворон відривав іноді такі шматки, що, незважаючи на всі зусилля, ніяк не міг стулити дзьоба.

Ще за чверть години значна частина окрайця зникла у його ненаситному волові. Тоді вперше за цей час птах звів голову і пильно, крізь розчинене вікно, вдивився в кімнату. Раптом він поважними кроками перейшов з підвіконня на стіл і попрямував до келиха з вином.

— Що за чортівня? — вилаявся господар, зводячи голову. Проте пернатий гість і далі поводився так, наче був невидимкою: витягнув шию і занурив дзьоб у вино. Птах неквапно пив, відкидаючи назад свою велику голову і закриваючи від задоволення банькаті очі. Коли вина вже лишилося стільки, що дістати було годі, він, невдоволено крекочучи, повернувся до незавершеної трапези.

• Предыдущая
• 9/61
• Следующая