Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 23

• Предыдущая
• 23/75
• Следующая

Жакові здається, що не тільки він, а й усі інші чують, як нестримно калатає його серце. Тепер його неодмінно позбавлять і без того куцої премії, і хоча нічого подібного не стається, хвилювання нікуди не щезає. Його настрій куди й подівся; Жак біжить линвами втуплених у нього поглядів, упізнає співпрацівників, своїх колег; коли ж бачить на екрані себе, перед очима мутніє, рука хапає і смикає, намагаючись розв’язати, краватку, тоді як тіло поривається встати і вийти.

Спалахує світло, рухаються затерплі від непорушного сидіння тулуби та риплять стільці. «Ну? — це звертання спрямоване до всіх, передусім одначе до Жака. — Всі чули?!». «А що для цього потрібно?» — поволі наростає пожвавлення. «Нічого!» — «Так просто!» — «Такого не буває». — «Ще й як!». — «Надто несподівано…». — «Ви всі, пані та панове трудящі, — акціонери!» — «Мільйонери!» Жак іще ніколи не позував для групових світлин підприємства, якому віддав бісові, тобто найкращі, роки свого життя.

Викермувавши з узбіччя, Жак звертає на сільський путівець, про всяк випадок супроводжуючи маневр рукою, хоча попереду і позаду нікого немає. Де рівчак звужується, Жак бере праворуч, з’їжджає з путівця і тримає курс навскоси через пасовисько. Велосипед пливе по вкритій м’якою травою землі, оминаючи лайняки, яких сьогодні не так густо, як колись, коли вони з Матильдою наповнювали ними відра. Веде велосипед за кермо, а тоді, звільнившись від рюкзака, втомлено опускається долі. З таблиці, яка перше сповіщала про те, що тут починаються, тягнучись далі, городи, дощ давно вже вимив, вітер вивіяв, а сонце випалило напис. ЩАСТЯ облущилося та поблякло, навколо вбитих у землю стовпців стирчала віхтем трава.

Літеплий вітер куйовдить сиве волосся, Жак нагадує стовбур, що покинув настояне місце і суне вперед, без мети, тягнучи велосипед, наче вони прикуті одне до одного ланцюгом. Ось стовбур відокремлюється, перетворюється знову на людину зі зморшками на обличчі, що раптом змінюють своє розташування, утворюючи конфігурацію сум’яття і подиву.

Жак загіпнотизовано простує навперейми, не помічаючи дротів, просилених крізь дерев’яні стовпці, його руки інстинктивно випростуються вперед, на мить він знову нагадує дерево, що, уявивши себе людиною, рушило з місця і втратило рівновагу. Хоча він ще тут, його увага т а м, тіло давно вже не встигає за думкою, хекаючи і плуганячись.

Рюкзак прибирає на землі форму бокатого дзбана — його минуле, його будбатівське поневіряння також неповерненно позаду. Пробуючи переставити ногу, Жак чує, як напинається шов, наче одяг — частина його епітелію. Лівою Жак відтягує верхній, правою — нижній дріт, затискає його підошвою, згинається і пролазить. Жак наближається до цього чогось, що поблагословило його на такий сумнівний в очах права і виховання крок, як проникнення на чужий город. За кілька кроків його руки таки намацують шукане, пучки шкарубких пальців пробують складені паралелограмом цеглини з рештками затвердлого цементного розчину, беруть першу-ліпшу, зважують, мовби переконуючись, що бодай це — не примара.

Допіру на цьому місці стояла хатина, така сама, як його, тільки більша, добротніша і добудована. Ще торік восени з комина курив дим і мерехтіла в заґратованому вікні гасничка. Було щось химерне в поранні інженерів, бухгалтерів, фабричних робітників, лікарів, драматичних артистів на землі, якийсь стоп поразки, відчаю і пориву.

Похитуючись, наче одні думки тягли в один бік, а інші в інший, Жак плуганився, опершись на велосипед, сповнений мерзенних передчувань. Ширше відчинивши двері своєї хатинки, що виявилася на звичному місці, що й завше, ступив досередини. З напівсутінок долинав уривчастий храп, навернувши його увагу до незамкнених хвіртки та дверей, в лад із цим набували обрисів рільничий реманент, диван і силует на ньому з закоченими штанами і в шкарпетках гармошкою, волохатогруде тіло, увінчане налізлим на очі солом’яним брилем. «Цссс!», — Жакові було так, ніби засвистіло в його вухах.

— Остапич спить, його не вільно тривожити, ніззя.

Жак роззирнувся, перевпевнюючись, що недовершена оселя, в яку власноруч достосовував двері, була його, рівно як і знайдений на смітнику диван, над яким промарудився, вганяючи комизливу пружину і латаючи матерію. Можливо, Жак навіть щось пробурмотів — але вже запевне відступив крок назад.

— Асссь! — запищав той самий голос, тепер уже в іншій, зовсім не такій змовницько-вкрадливій, як перед тим, тональності.

Вискочивши надвір, Жак збаламучено сів на поріг і, хоча всередині не було ні спеки, ані духотняви, утер з чола піт. Сидів прихимерено, доки — цього разу сумнівів уже не було — до нього звернулися:

— Потєснітєсь, батєнька!

Даючи місце шкарбанам і штанам, які допіру рознедбалено хропли на дивані, Жак відсунувся до одвірка. Їх було двоє. Підвівшись, бо сидіння нічого не давало, Жак почвалав похитом услід за ними, стежиною між обох частин городу, до товариства, що розмістилося серед рослинності.

— Прісаживайсь, батя.

У голосі того, який звертався до Жака, звучала блаженна приязнь.

— Чого бовванієш?

Жакові в горлі клекоче, як у вулкані, проте замість лави вихоплюється кіптява невиразного бурмотіння.

— Чудак ти одначе.

— І об чьом ти нам шепчеш?

— Ні об чьом, а об ком.

— Басню.

— Жили-були дід та баба.

— Ти нам сонце заступаєш.

— Ну?

— На! — на простягнутій Жакові морквині свіжа земля. — Наслаждайся, дядя!

— Сідай.

— Нам не шкода.

— Ми не скупердяї.

— На всіх вистачить.

— Це мій город, — нарешті вичавлює Жак.

— Чули, він знову шепче?

— Папінька рєчь дєржит.

— Це наші городи, батя, наші. Твої, мої, їхні, січеш?

— Вони вже нічиї, батя, расслабся.

— Він із морквою не приятелює, — раптом вони змінюють тему.

— Не хоче, не треба.

— Мо’, огірочок? — той, хто це каже, потягнувшись по огірок, зараз же й відсмикується. — Колеться, скотина.

Усі мовчать.

— Він мене вколов!

— Хто, папінька?

— Та на хрін тобі огірок. Забудь ти про нього.

— Вколов, скотина! — править, намагаючись копнути огірок і враз облишаючи, коли йому пропонують випивку:

— На!

— Не метушися.

— Ще?

— Ну вот і полегшало.

— А Ви, батінька?

— У нас і для тебе знайдеться пінточка.

— З нами не пропадеш. Горілка, винце.

— Ух ти ж моя оковитенькая…

— Carpe diem! Лови!

Не долетівши лічені сантиметри до Жака і зачепивши зелений морквяний віхоть, кусень хліба приземляється посеред грядки.

— Не хвилюйся, батя, зараз будемо пекти мандибурку і смажити кабаки.

— Це мій город, — Жак уже й сам достеменно не впевнений.

— От завів, їй-Богу!

— Чули ми вже твою катеринку.

— Ми його в тебе не забирали.

— Не ми.

— Річ делікатна, тут би годилося папірець продемонструвати.

— Удома, — вичавлює Жак, і надія, що гасла, спалахує несміливим вогником.

— Та ладно… — починає інший.

— Усьому хана.

— Облапошили вас, батінька. Скоро не буде тут більше городів.

Жак озирається, його погляд надибує опудало у свитині, з бляшанками на руках, тільки без солом’яного бриля. Жакові здається, що старий знайомий корчить гримаси, підморгує, напів по-змовницькому, напів глузливо, дедалі нестримніше розперізуючись. «Ти так», — каже докірливо Жак й одним духом спорожнює випивку. Надто довго затримавшись, шкалик мандрує з рук до рук, рідина ж із нього — в горлянку, звідтіль у шлунок, де її огортає теплом.

Уже годину, але, мабуть, дві або й три, як ішов на той запах, певний, що рухається у правильнім напрямку; ламалася стерня, шелестіло опале листя, хрускотів хмиз. Шлунок марно силкувався перетравити те, чого не було. Що швидше рухався, то частіше дихав та більше пахощів потрапляло в легені; ось уже він біг, перечіплявся, шпортався, випростувався, кваплячись назустріч немилосердному смоктанню. До казана, де булькало, мов у вулкані. З почорнілого від кіптяви чавуна полум’я злизувало струмки, що шкварчали на його розпечених язиках, кожний із яких жадав бути першим, мовби змагаючись, перехльоскуючи у прагненні сягнути вище, спалахнувши шиплячою втіхою.

• Предыдущая
• 23/75
• Следующая