Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 31

• Предыдущая
• 31/75
• Следующая

Коли падав дощ, Леокадія Їржівна намагалася не виходити з дому. Брала з полиці книжку, щоб гортати одне з тих оповідань, де пасажири пересуваються в закритих екіпажах, з яких струмками стікає вода. Коли з іншого боку, шукаючи прихистку, сідав який-небудь горобець, Вітько втуплювався в нього, несхвально помахуючи хвостом.

Береза, яку посадили за рогом разом з іншою нечисленною рослинністю, облаштовуючи землю навколо новобудов, зміцніла і виросла. Іноді в ній, яка навесні рясніла сережками, зависали штани чи рушник, що їх шибеник-вітер зривав із котрогось балкона. Влітку вона, як і крислата липа на подвір’ї по інший бік та трійко кленів перед будинком, на одному з яких колись давно висіла саморобна гойдалка, про яку нагадувало зарубцьоване місце в корі, створювала легкий затінок. Взимку, вкрита снігом, біліла та бірюзовіла, а на осонні бабиного літа її листя ряхтіло золотими прикрасами-сердечками. З мідного жолобка у стовбурі зацебенів сік, стікаючи до слоїка з невивітреним душком маринованих огірків, останній з яких Жак спожив на сніданок. Перевіривши надійність прилаштування, Жак полишив його наповнюватися.

Покидаючи на світанку дім, вирушав збирати плоди, які дарувала міська земля. Як яблука під яблунею, на якій росли, так порожні пляшки лежали поблизу лав, на яких їх було розпито, і Жак, якому спалося не так, як перше, і який здригався від дзенькоту розбитого скла зовсім не з тієї причини, як Матильда, прикидав, що з того всього до ранку вціліє. Весна його, який плуганився, переставляючи набубнявілі, мовби напоєні вологою талого снігу, ноги, сердила. Прагнув якнайшвидше проминути її і дотягти до пори наступної. Вернувшись після блукань до дерева і вихлюпнувши сік, у якому плавав недопалок, Жак написав оголошення: «Сміття не вкидати — березовий сік».

Мандруючи від бордюру до бордюру, від дерева до дерева, від лави до лави, від кварталу до кварталу, натрапив на того, на кого поклав вину за порожню торбу, споганений сік і поготів весну разом із набряклими колодами ніг. Незнайомець стояв спиною — низький, похилий, через що голова здавалася втягненою у плечі. Стиснувши пляшку, Жак заціпенів, терзаний непомірними, як на його вдачу, внутрішніми тортурами. Чуже обличчя промінилось щирістю, що межувала з наївністю, в якій, наче в дзеркалі, Жак упізнав себе. Тоді дурнувато стенув плечима.

— Я вчитель.

Від цього зізнання, проказаного просто й невимушено, наче на сповіді, щось тенькнуло в Жакові, й він присоромлено втупив погляд у лаву, якій бракувало дощок, у недопалки, докурені до самого фільтра, і невисохлий слиз плювків перед нею, затримавшись на розчавленому недоїдку помідора.

— Я працював учителем.

Незнайомець назвав номер школи, і Жакові тенькнуло вдруге, виразніше і жалісливіше, а з місця, де зазвичай нуртував голод, здійнялася печією буря сум’яття. «Всі ми ходили до школи, і це зобов’язує», — натомість Жак сказав:

— Були вчителем…

— Англійської. How do you do? Згодом завначем, звідки й витурили на пенсію, мов того Сірка.

— Малюк… — Жак іще не встиг що-небудь розважити.

Восени падали каштани, й однієї осені дорогою до школи каштан влучив Жакові в тім’я. То було біля входу на шкільне подвір’я, земля була всіяна плодами, шматочками розлущених кожушків, починався навчальний рік, і він, як завжди, вів малюка на заняття.

— Ваш син… — завнач зрозумів його.

— Мій малюк, — Жак мовби пригадував, — він такий… такий голопуцький був. Ми його годували і годували… трохи вайлуватий…

На Жакову щоку скотилась сльоза.

— А на прізвище?

Жак сказав прізвище.

— Ім’я?

Жак назвав.

— Давно?

Жак вагався:

— Років тридцять. Чи трохи менше.

— Здається, пригадую. Стривайте…

— Такий… — перебив його Жак.

— Учився в «А» класі, еге ж?

— Пам’ять у Вас… — Жак чудувався.

— Ет, не та, що колись.

— А він був старанним учнем, правда?

— Відмінником. Іноді мав четвірки, рідко.

Жак запишався — ще й зараз успіхи малюка здатні були прокинути в ньому гордощі. Вони сиділи на лаві, спілкуючись — про школу, малюка, учнів, тодішні часи. Жак довідався, що директор давно вже помер.

— Його ховала вся школа, славний був чоловік.

Жак кивнув.

— Потім усе змінилося… Знаєте, після того, як зі мною так обійшлися, мені туди й показуватися не хочеться.

— Розумію, — Жак простягнув пляшку. — Візьміть.

— Та я… Ви її першим знайшли.

— Ну ж бо, тримайте!

Якийсь час обоє мовчали.

— Малюк скоро ожениться, — тієї миті Жак не брехав: він свято в це вірив.

— З роси і води, — незнайомець сховав пляшку.

Коли збурені спогадом почуття вляглися, Жак відчув, як смокче загнаний у підпілля голод. Харчувався в різних місцях, його пригощали з чорного входу макаронами і задубілими тефтельками в одному з нових приватних закладів громадського харчування, найчастіше однак, як оце зараз, вертався їсти додому. На прикріпленому над порожнім слоїком оголошенні сторонньою рукою було дописано: «Смачно, дякую». Жак довго намацував у підкладці маринарки, куди провалювалися крізь дедалі більшу діру ключі. У холодильнику було порожньо — вранці домастив рештки паштету і звіхтував останній шматок квашеного огірка: Матильда уміла робити їх, як ніхто, за що він її любив, останнім часом якоюсь жалісливою любов’ю, від якої на щоку, як-от зараз, ні-ні та й скочувалася сльозина.

Алея Кленів, якою вирушив на післяобідню прогулянку, що після садово-городньої рапсодії прибрала неприкаяних форм вештання, була широкою і завершувалася в зеленій гущавині, де губилися тінисті стежки та доріжки. Прошкував уперед, крізь палист ряхтіли нерухомі хребти атракціонів, з яких іржа з’їдала рештки колись строкатого різнобарв’я. Ряди пофарбованих назелено лав, на яких ніхто не сидів, робили літню сцену ще відлюднішою. Коли патруль, який підійшов до нього, зажадав документів, Жак назвав адресу і своє прізвище, що здалося йому чужим. Колись у недільні дні він приходив сюди відпочивати з Матильдою та малюком.

— Ми приходили сюди з дружиною і з малюком, коли він ще був малим, а на сцені давали концерти і ставилися вистави. Малюк не любив гойдалок: його нудило.

Патруль давно пішов геть, Жак сидів. На озеро, що простиралося в долині, з вербою на острівці посередині опускалися сутінки. «Тарасова верба, — мовив. — З гілочки, яку привезли з Канева на стоп’ятдесятиріччя до дня народження великого Кобзаря». Біля пристані тулились іржаві катамарани. На кіоску, де продавали право на тимчасове користування плавзасобами, висів замок. Білий лебідь борознив тихе плесо.

— Пригадуєш, як ми їх годували?

Зашелестіли, відповідаючи, тополі.

— Ми давали тобі печиво, а ти кидав його у воду, — розповідав Жак.

Лебідь плив до берега.

— Якщо подумати, це було не так давно. Інколи здається, наче щойно вчора.

Лебідь вийшов на берег і розправив крила.

— І тоді все було, як оце зараз.

— По суті ж, нічого не змінилося. Озеро й лебідь…

Підійшовши близько, птах дивився на Жака, наче саме минуле впритул підступило до нього.

— Я приходив сюди з малюком, і ми годували тебе. Пригадуєш?

Загусали сутінки…

Якоїсь миті Жак відчув, що кишеня відстовбурчилася і щось тягне її додолу. Збагнувши, що то яйце, хотів надбити і випити, як у дитинстві. Люди ставили пастки, але тхір ніяк туди не ловився. Підозрювали борсука, одначе той не тікав, а гавкав — Жакові було смішно, що борсук гавкає. «Гав-гав!» — гавкав, як йому здавалося, по-борсучому, втішено котячись оболонню.

Щось змусило насторожитись. Бачив марево — діда, який лежав на землі, і щоразу, як його хотіла поцілити коса, вивертався, переміщаючись далі й далі, доки щез у проваллі.

Яйце Жак поклав під дране рядно. Поглядав, як він там, його скарб. Вкрай здивувався, як вилупилося щось недоладно сіре й ковтунувате. А як наморочився, годуючи з пипки і ложечки! Смоктав, показуючи, як смокчеться, вмивався потом, варив, близький до розпачу, кашки, одначе кепсько пропастеризоване молоко вурдилося, спонукавши перейти на суміші для дітей, яких не годують грудьми.

• Предыдущая
• 31/75
• Следующая