Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 34

• Предыдущая
• 34/75
• Следующая

Зажевріли ліхтарі; коли один із них підвівся, Жак теж поривався підвестися — була найвища пора шкандибати домів, одначе другий поклав на нього свою важку руку:

— Он только пасцать. Нам дуже цікаво й важливо слухати арґументи.

Споночіло. Жак без угаву балакав… Від раптового тепла, джерело якого зосереджувалося в потиличній частині, зробилося млосно і лагідно. Жак поточився.

Вони обнишпорили потріпані кишені та, не знайшовши нічого іншого, крім кількох монет, зав’язаних у вузлик картатого носовика, озброєних піхотинців і кавалериста на пластмасовому коні, затягли безживне тіло в кущі, з яких по кількох годинах переливчастий спів дрозда провістить світанок, що зійде скорботним спокоєм над плахою одкровення і злочину.

Було вогко і темно, мов у в’язниці. Заціпенівши, Тереса слухала, як ляскають оббиті металом підошви, й аж коли відлуння стихло, дала волю стримуваним усі ці дні сльозам. «Не наближайся!» — кричала, і погляд, що спопеляв її в мороці ночей, тьмянів і гас.

Так почалася пропасниця. Тереса надовго впадала в забуття, не розрізняючи облич, а голоси, що шепотіли над нею, зливалися в шум струмка, до якого тягнулися і не могли дотягтися її пересохлі від спраги губи, наче була землею, що знемагала від посухи, тоді як неподалік жебоніла вода.

Пропасниця протривала шість тижнів і одного дня відступила, щоб більше не повернутися. Тереса, в якій повільно відроджувалося життя, вже могла пересуватися, не потребуючи сторонньої допомоги, проте служниця й далі опускалася разом із нею на лаву, йшла назирці, сумирно чекала, перебираючи вервицю, коли Тереса схилялася назустріч квітам, що барвами і пахощами опиралися затвірництву, яким було оточено її, бранку на краю світу.

Тереса оживала, як природа на місці пожежі. Тут, де усамітнитися могла лише в непривітній келії і де найменший крок не залишався непоміченим, почувалася майже вільною. Коли позаду замкнулися спершу монастирські брами, а потім двері, Тересі здалося, що її живцем поховано в домовині. Та мур відгородив її й від моторошних днів, що намагалися досягнути, зачепити, подряпати, мов хижий звір.

Тріпотіла від найменшого шереху, вслухалася в тишу, доки її, мов спогад, протинав скрекіт нічного птаха. Лежала горілиць серед оспалої монастирської тиші, і її ще таке коротке життя зринало перед Тересою порізненими картинами. Її дід, який двадцять років провоював на боці регулярного війська, обборознив межу своїх володінь револьвером, з яким ніколи не розлучався. Про його кулю казали, що вона швидша, ніж помисел супротивника, чому підтвердженням були літа, до яких дожив. Стерігся, дарма що більшість його ворогів уже давно припинили топтати ряст.

Вийшовши на відпочинок, він на свій лад присвятився домашньому господарству, спроваджуючи в бульйон свійську птицю, що із задерикуватою бундючністю походжала подвір’ям. Там і знайшли його одного дня з по-дитинному безпорадно розкинутими руками. У заповіті він відписував господарство синові та просив покласти в труну револьвер — «так, щоб завжди був мені під рукою». Знайшовши у себе під подушкою засушене зілля, впадав у нестяму. «На дідька мені гербарій!» — репетував, швиргаючи на всі боки. «Воно помічне», — смиренно визбирувала присохле зілля Тересина бабця. «Помічне? Ось що помічне!» — стрясав пукавкою. «Опам’ятайся, револьвер заряджений!» Щойно коли вбігав батько, його син, дід утихомирювався.

Від дванадцяти років Тересин дідо підкладав під голову п’ястук із затисненим у ньому металевим руків’ям, а коли розжився на подушку, засував револьвер під спід. Дні свого надвечір’я просиджував на подвір’ї, недалеко від ґанку, в затінку крислатого дерева і, вдивляючись в обрій, чекав на вершника з повідомленням, що його останнє призначення було помилкою.

Закинутий не з власної волі, він не зміг прижитися тут, де панувало розмірене, наче хода волів на ниві, нуднюще життя. Для нього цей край був місцем заслання, розчарування і зради тих, кого вважав побратимами. Посаду представника ґубернатора у стороні, де простиралася нескінченна земля з чагарями й перелісками, а єдине велике місто існувало лише на мапі, він сприйняв як зраду. «Вони створили її, щоби здихатися мене», — шаленів, лаштуючись у дорогу. Хоча то була всього-на-всього пропозиція, прийняв її з ураженою гордістю, з часом переконавши себе, що виконував важливий наказ. Не просидівши у представницькому кріслі й року (було-бо зам’яким для нього), подався далі і дійшов до краю ввіреної йому землі, не бажаючи марнувати свого життя на діру, де єдиною розвагою був бордель, у якому чоловіки проводили більше часу, ніж на церковних відправах.

Лишився вірним тим, хто його зрадив. Скидався з дрімоти, розбуджений теньканням вислизлого з рук револьвера і курячим кудкудаканням. Зникав у домі, а крісло продовжувало гойдатися, наче замість нього там умостився привид, його двійник.

Бабця ще довго з’являлась у снах, з яких Тереса прокидалася в райдужному сум’ятті. Згадувала рідних, тепер недосяжних для неї людей, як і дійсність, з якої її було вирвано, — бабцю, майже святу на боці дідуся, дикий норов якого, так і не впокорений старістю, лагіднів із появою улюбленої — та єдиної — онуки.

Вони відійшли, коли була зовсім малою, обоє впродовж кількох днів. На чоловікову могилу бабця поставила миску печених бобів, його улюблений харч, а коли наступного дня посудина спорожніла, губи старенької розгублено прошамкотіли: «В нього й на тому світі апетит за трьох».

По кількох днях бабця зойкнула: «Він кличе мене», і: «Дорікає, що вчора боби були сируваті», і: «Нагадує, щоб я не забула жарівню», лягла в подружнє ліжко, щоб уже ніколи не підвестися. Згідно з її останньою волею, в могилу разом із жарівнею поклали лантух бобів.

Про їхнє життя ширились оповіді, різнячись подробицями й маючи спільне: бурхливе кохання. «Це про твоїх бабцю і діда», — розчулювався Тересин дядько, зачитуючи з книжки довжелезний вірш, складений за зразком давньогрецьких гекзаметрів. У поколінні її батьків дядько був єдиним, хто не обробляв землі і мав освіту, яку здобув в університеті, отримавши одну з перших стипендій, що їх запровадив новий уряд, прагнучи заручитися підтримкою молоді. Тоді як однокурсники, забарикадувавшись в адміністративному корпусі, будівлі колоніального стилю, вимагали справжніх реформ, дядько домагався руки однієї прекрасної панни. Сидячи в бібліотеці, переписував для неї поеми відомих і маловідомих авторів, перефразовував рядки, викреслював і додавав велеслівну присвяту, ставив своє ім’я і відсилав, доки врешті отримав назад чергове творіння з надписаним її рукою прізвищем справжнього автора і проханням утриматися від плагіату та набридань, як було несправедливо затавровано його залицяння.

Не маючи власного дому, мешкав у них, вряди-годи вирушаючи в мандри і з’являючись по тривалім часі, коли всі гадали, що він уже не повернеться. «Його потягло до міста юності», — казали одні. «Його тарантас загруз на подвір’ї меткої вдовиці», — подейкували інші. В уяві Тересиної матері шляхи обростали ватагами горлорізів, яким її бідолашний брат не міг протиставити нічого, крім здатності цитувати напам’ять античні вірші; переконувала взяти револьвер, що, осиротілий з відходом діда, припадав порохами, переміщаючись дедалі ближче до споду скрині з обрусами. Знаючи, що він не зуміє ним скористатися, загортала і клала у саквояж, що його дядько добував щоразу, як лаштувався в дорогу. «Ти гадаєш, ця пукавка когось відстрашить? — питав і сам же й відказував. — Нинішні шляхи стали безпечними, не те, що колись». «Це ти мене так утішаєш, — зводила недовірливий погляд сестра, Тересина мати. — Я знаю». «Між, — дядько проказував назви невідомих Тересі міст, від яких материн погляд спалахував вогниками, — прокладене залізничне сполучення». «І ти їздив?» — дивувалася. «Атож, — нахвалявся дядько. — Як за наших часів кіньми». Мати мрійливо зітхала. «З нього жодної користі», — скаржився батько. «Він мій брат, — нагадувала. — Ти мені обіцяв, що буде завжди з нами». «Обіцяв, — буркав батько. — У свій вік твій брат міг би вже й схаменутися».

• Предыдущая
• 34/75
• Следующая