Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 38

• Предыдущая
• 38/75
• Следующая

— Вони відрізали їх перед початком опалювального сезону. Розумієш — п е р е д.

— Коли ж їх ремонтуватимуть?

— Ото ж бо й воно.

Побоюючись, що Жак потайки здасть батарею на металобрухт, Матильда міркувала таким чином: припустімо, їм із Жаком ведеться скрутно, одначе не так скрутно, щоб виправдати крадіжку, до того ж там, де живуть і житимуть, доки їх винесуть ногами вперед (на цьому місці Матильда плуталася, не в змозі вирішити, хто кого виноситиме першим). У скруті вчула оповитий картопляним серпанком голос Господа, який вимагав дотримання всіх конвенцій і покладав на Матильду відповідальність за Жака та його вчинки на тій підставі, що вони одне ціле, дарма що на той час, як одружувалися, його було відсторонено від діла.

Хоча розташовувалося на вищому поверсі, їхнє помешкання починалося з дверей у під’їзд, над якими нависав полямований мохом бетонний дашок, де колись росла, спинаючись рік у рік, тендітна берізка. Під’їзд був коридором у формі вузького покрученого рукава з тісними майданчиками поверхів, звідки відчинялися двері до крихітних квартирних коридорчиків, утворюючи зиґзаґовий лабіринт між відкритим простором вулиці та кількома десятками квадратних метрів — затісних, аби драмам, що розгорталися там, надати величі, а комедіям — легкості.

Холод і вогкість гуляли в лабіринті, вітер наносив білі намети, під ногами сніг перетворювався на сталагміти, і тільки накип на стінах, що невиразним чином відтворював контури ребер відсутніх батарей, та влиті в бетон сполучні прогони на місці зниклих разом із батареями труб будинкового опалення нагадували про минуле під’їзду — ті роки, коли серед зими на майданчиках між поверхами росли вазони, вилася зелень і розпукувалися палахким суцвіттям бутони.

Колись, зайшовши в під’їзд, Матильда мовби потрапляла в передпокій, що провіщав відпочинок. Зачинялися вуличні двері, і з’являлося відчуття приємності й затишку. Крок за кроком, як піднімалася сходами вгору, танув незримий тягар, а тілом розтікалася лагідна втома…

Холод, вогкість і сутінки гніздилися між поверхами, лежали на сходах, застуючи прохід, підбиралися під двері помешкань, шукаючи шпар, аби просотатися досередини. Коридор скидався на лабіринт мінотавра, де в потемку легко було помилитися дверима. Накладене зсередини під порогом лахміття і клоччя у шпарках вказувало на відчайдушну спробу зупинити наступ вогкості й холоду. Помешкання дедалі більше нагадувало шлюпку, до якої щораз ближче підкрадалися язики мутних хвиль. Доторкаючись до дедалі ненадійнішої обшиви, лизали й розгойдували, гоноблячи перекинути й потрощити.

Дядьки, назвавшись сантехніками житлово-експлуатаційного управління, тхнули махоркою й алкоголем. Їхні сягнисті кроки свідчили про звичку безперешкодно пересуватися людськими оселями, одначе зупинені Матильдою, пообурювавшись, подалися геть. Наступного дня на під’їзді будинку з’явилося оголошення: «У зв’язку з плановою заміною труб центрального опалення мешканці зобов’язані забезпечити безперешкодний доступ до своїх помешкань. Адміністрація ЖЕКу». «Зобов’язані» було підкреслено двома грубими рисками.

Матильда зірвала оголошення, обоє вдавали, що їх немає, не брали слухавки, ціпеніли, коли пронизливо ячав вхідний дзвінок, і здригалися, немовби чужі п’ястуки гамселили не у двері, а по їхніх напівскручених, як усохлий листок, спинах. Припавши до дверей, довго слухали і виходили щойно тоді, як затихав останній шерех; скрадалися, мов розбишаки, наче двоєдина істота, що вібрувала у спільному диханні й задиханні.

Був початок листопада, зашморг затягувався дедалі тугіше. Листя опадало швидше, ніж завше; передчасні морози зірвали його ще майже зеленим, не давши спалахнути жовто-багряним феєрверком. Випав сніг, і в під’їзді виросли сталагміти.

Лягали спати з настанням темряви, а через те, що темніло вже о четвертій, лежали мовчки одне біля одного, гріючись під периною, яку так і не відвезли на село, звідки свого часу й отримали — через те, що в них так довго не було дитини, Жакові односельці обскубли гусей і справили таку-ось обнову. Перина заважала, сковуючи рухи, так що Матильда почувалася, мов запеленана, під такою горою пір’я було душно, так що, зрештою, воно ускладнювало любощі, яким мало сприяти (раз Матильді наснилося, що пір’я насувається на неї галасливим ґелґотом). Матильда вчинила бунт, проте Жак відмовився везти перину назад (гусам це б усе одно не зарадило), врешті заштовхали до антресолі, де пролежала неторкнутою кілька десятиріч.

Коли з початком опалювального сезону, а рано чи пізно він починався (спершу у грудні, згодом у січні), батареї набували рівно стільки тепла, аби підтримувати температуру свого чавунного тіла, перина стала в пригоді. Жак і Матильда стріпували і підбивали її, злежану, повертаючи давню пухкість. Після дощу вдаряв мороз, обтягуючи дерева тонким кришталем, тоді як батареї ще довго залишалися холодними.

З роками стала відчутною залежність тіла від примх погоди. Воно, яке нагадувало про себе й раніше, потрапило в кабалу віку і передбачених ним гризот — де й ділися легкість і невагомість, з якою життя танцювало їх, жінку та чоловіка, крізь анфілади годин і днів; вночі тіло нило й викручувалося, мовби піддане жахливим тортурам. Жодні стіни, за якими ховалися від жеку та світу, не здатні були розрубати гордіївого вузла оспіваного поетами одвічного зв’язку між людиною та природою — судомились в’янучі, наче жовтневі квіти, м’язи.

Одного разу Матильда стріла Христину, яку знала ще сусідською Христею, з незнайомим ставним парубком. Христина привіталася, й у Матильді тенькнуло щось, віддалено пов’язане з її сином. Згодом, зустрічаючи їх утрьох, Христину, її чоловіка та їхню Оленку, а ще дужче Христинину маму, що прогулювалася з онукою перед будинком, Матильда ковтала шкрябку зернину надії, з якої так нічого й не вибуялося. І так само було, як зустрічала синових однокласниць та однокласників.

Як далі було вже незмога, Матильда і Жак здалися, оформивши поразку угодою про «модернізацію будинкової системи опалення», в початковому тексті якої йшлося про відрізання труб силами житлово-експлуатаційного управління і коштом замовника. З наполегливістю, ба навіть затятістю, якої від неї, «старої потвори», не сподівалися, Матильда, насторожена останнім формулюванням, поцікавилася, хто той замовник й отримавши відповідь: «Ну не ми ж власники вашого житла», не поставила підпису.

Наступного разу Матильді принесли майже такий самий зразок, щоправда, замість «замовника» після слова «коштом» додалося «ЖЕКу». Викресливши слово «відрізання», Матильда надписала своїм довірливим почерком із максимально можливою виразністю «заміну», після чого вони з Жаком нарешті поставили підписи.

Слово, в написання якого Матильда вклала всю велику надію, підвело, бо вже за кілька днів помешкання перетворилося на прохідний двір, з якого Матильда чкурнула б геть, якби не надбані за десятиріччя спільного побуту скарби — меблі, одяг і посуд, а ще більше сімейні реліквії, що покоїлись у шухлядах: чорно-білі світлини з нерівними краями, медальйончики, бурштинове намисто, єдина брошка, яку за тридцять років пришпилювала двічі — на уродини подруги і згодом, як ішли до театру. Попри обумовленості і правлення, документ був вироком, під яким стояли на знак згоди їхні підписи. Так їхній хиткий світ, в якому ще панував сякий-такий затишок, забезпечуючи інерцію Матильдиного із Жаком старішання, було остаточно перевернено догори дриґом.

Ще місяць Матильда зі скрушними зітханнями усувала розгардіяш і допомагала Жакові — удвох підважували батарею до ванної, де вода, торуючи шлях крізь забруднені ребра, перетворювалася на чорну, наче смола, бурду, яку Жак і Матильда виносили відрами в клозет, а коли все закінчилося, Матильда довго відчищувала саму ванну, де, напустивши води, полюбляла полежати горілиць — дедалі частіше її відвідували думки, як виглядатиме, коли помре. Складала руки, проте останньої миті бентежилась і кликала Жака, грюкаючи у двері обтягненим зморшкуватою шкірою в ряботинні п’ястуком, з якого скрапувала вода. «Тут, — показувала, силкуючись сягнути рукою заспинка. — Трохи сильніше». Жак тер сильніше, щоби потім, як десять, п’ятнадцять і двадцять років тому, залізти у ванну, де лежали, доки тіло бралося гусячою шкіркою.

• Предыдущая
• 38/75
• Следующая