Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 41

• Предыдущая
• 41/75
• Следующая

У неділю вирушали до парку і малюк засинав швидше, ніж досягали лави в облюбованій заглибині відлюдної алеї, де вгорі шелестіло листя. В парку кишіло білками, які здиралися деревами, влаштовували перегони, бігли спинками лав. Сполохані необережним рухом, блискавично тікали, припадали до стовбура і, посмикуючи пухнастим хвостом, невдоволено тріскотіли.

Заглибина виводила назад на доріжку, що мережали парк, пролягаючи між деревами, перехрещуючись і вигинаючись, відгалужуючись від головної алеї та її рукавів. На такій доріжці її син зробив перший у своєму житті самостійний крок.

Половина книжок хатньої бібліотечки була оснащена дарчими надписами, дати під якими вкладалися здебільшого в одне десятиріччя. Відібравши ті, де не було іншого письма, крім літер поліграфкомбінатів і скупих чорно-білих ілюстрацій, Матильда вирушила на базар, на якому асортимент сягав від картоплі і буряків до хатніх капців, кондитерських виробів і плюшевих іграшок. Так натрапила на «КУРЯЧІ НІЖКИ ЗАДНІ»; її спантеличило, як невпізнанно змінився світ і як безнадійно вона відстала.

Матильда торувала шлях між будинками, попри катальпи, що росли в цьому місті, відколи за муром розташовувався монастир, і тепер, коли там було подвір’я музичної школи. Дійшовши вигнутим дугою тротуаром до світлофора, Матильда чекала, коли перемкнеться світло, тоді переходила на інший бік, де, залишивши осторонь сліпучу позолоту церковних бань, під якими розлягалося квиління смичків, спраглих вирватися з памороку учнівства в піднебесся чистої музики, простирався міський ринок. На ньому, якому не видно було кінця, панували велелюддя і метушня.

На початку вулиці стояли будинки, по один бік старі, по інший п’ятиповерхівки. Тротуар уздовж історичного ансамблю звужувався так, що доводилося переходити на протилежний бік. В одній з цих старих споруд жили її знайомі в розділеній перегородою кімнаті комунальної квартири зі спільною кухнею, колись частин одного просторого помешкання. Жахливі умови компенсувало центральне розташування — досить було спуститися сходами вділ, дійти до перехрестя і завернути ліворуч, як відкривалася панорама на головний майдан.

Втративши з ними зв’язок, Матильда не відала про їхнє життя, як, утім, і вони про неї. Вже й самого будинку, в якому жили, з дерев’яними сходами, що, порипуючи, вели на другий поверх, не було; на його місці тулилася присадкувата п’ятиповерхівка — з тих, у яких голова, коли підвестися на повний зріст, зачіпає світильник, руки, розправляючи ковдру, черкають стелю, вікна нагадують середньовічні бійниці, а тиньк починає обсипатися ввечері того дня, як його здали в експлуатацію — типова забудова вісімдесятих. Молоді сім’ї, що мріяли про власне житло, аби лише якнайшвидше втекти з гуртожитків із туалетом у кінці коридору, спільною кухнею, де на електроплитці працювала одна конфорка, і душем у непровітрюваному підвалі, ні стан новобудов, ані їхній вигляд, утім, не бентежили.

Позбавлені історії, яка за ними стояла, їхні імена пролунали Матильді з не знаною доти відчуженістю. Вікна їхнього помешкання, під якими знадвору тулилися янголи, виглядали на вулицю. Втративши крила, янголи нагадували покараних грішників; шматки ліпнини відпали, спотворивши сповнені лагідної невинності зарум’янені личка, доки було знесено й сам понад сторічний будинок — старіших у цьому місті, вік якого вилічувався числом до нього принаймні чотирикратним, майже не було. Матильда звела погляд до вікна з фіранкою і крокусом у високому горщику. Через розташовані неприродно низько над тротуаром долішні поверхи складалося враження, наче новобудова потихеньку западає в землю.

Першим поривом було зайти в цей новий будинок, піднятися на другий поверх і подзвонити в двері помешкання з надією, що вони відчиняться і на порозі постануть її знайомі, відреставрувавши свою власну історію й історію Матильдиних із ними стосунків, проте ноги зненацька понесли далі, вбік, геть від базару. Незчулась, як опинилася перед сходами, що вели до кованих металевих дверей, обидві частини яких стояли навстіж, мовби запрошуючи досередини. Матильда ступила на кам’яну плиту, що випиналася назустріч, потім на другу, третю.

На вході горбилися прохачі, скоцюрблені чоловік і жінка — наче скульптури, що, згідно із задумом, належали до ансамблю; вони шамкотіли і простягали руки, канючачи милостиньку. Матильда міцніше притиснула до себе картату сумку, на дні якої покоїлися томики без присвят і яку марно пробувала здати назад у мережу «ВСЕ ПО 2 ГРИВНІ» після того, як в іншому місці побачила такі самі по гривні п’ятдесят. Із вікон під склепінням лилося всередину сонячне світло, а в нішах панували маєстатичні півсутінки, на тлі яких витанцювало свічкове полум’я. З кожним промовленим пошепки словом образ Божий осяювався яскравішим ореолом, лагідна доброта його усміхнених очей зачарувала Матильду, через що збилася з ладу, злякалася і, не доказавши молитви, дременула; їй услід закалатали дзвони, кожний бамкіт штовхав стусаном, відносячи далі й далі, доки, опинившись у скверику, знеможено опустилася на лаву.

До неї зверталися, освідомлюючись, чи з нею все гаразд, на що Матильда закивала — вона тільки присіла перепочити, відсапатися, почитати книжку, так, книжку, вона мацала навколо рукою, шукаючи торбу, з якої дістала томик і, розчахнувши першу-ліпшу сторінку, втупилася в написане, тоді як чуйна пара, перезирнувшись і стенувши плечима, рушила своїм шляхом. До Матильди ще долинув мелодійний жіночий голос, якому відповідав чоловічий; обоє гомоніли про неї, від чого Матильда ще глибше втупилась у сторінку і літери почали розпливатися, наче свинець топився на сонці. ТІЛЬКИ ТОБІ, ТОБІ ОДНІЙ, СКАЗАВ ВІН, УКЛЯКНУВШИ… Матильда затріснула книжку.

Розмістилася біля гастроному, який видався їй таким рідним, як для заблукалої у водних стихіях шлюпки бухточка. Тут із розміреною невпинністю пульсувало життя, щодня на тротуарі розкладали товар перекупки, а наприкінці тижня селянки з поближніх сіл приторговували молоком, сиром і зеленню. Матильда поклала книжки на розпластану на землі сумку, неподалік від перекупки з пачками цигарок, які та за найменшої небезпеки ховала за пазуху.

Навколо торгівки смаженим соняшником, яка безперестанку їла й плювала, за день назбирувалося повно лушпиння. Поблизу метушилися голуби, вряди-годи якому-небудь одчайдухові горобцеві щастило поцупити насінину, тоді торгівка вибухала прокляттями. Зрідка перехожі зупинялись, і вона відмірювала соняшник у газетний скрутень.

Найжвавіше точилася торгівля цигарками, і тільки книжок не потребував зовсім ніхто. Насінниця пішла, прихопивши з собою ящик і стільчик — із тих компактних і складаних, що їх беруть на відпочинок. «Гріє задницю, потім торгує», — буркнула перепродувачка цигарок. Матильда стрепенулася, не готова до подібних одкровень. Потрактувавши мовчання як заохочення, цигарниця провадила: «А гранчак… Від її чоловіка — отого, який уночі, мов той вовк заводить. Поцупив у забігайлівці, а вона в нього конхвіскувала. Кажуть, лупцює сердегу. Нібито через неї і спився — а який красень був…». Мрійливий тон останніх слів нагадав Матильді осінню квітку, що, блякнучи, відлунить весною.

«Ви підіть на книжковий базарчик», — узявши у перекупки цигарки із покрученою назвою ҐОЛУАЗ, незнайомець став першим і єдиним перехожим, який заговорив до Матильди, й хоча не зацікавився жодною з викладених книжок, Матильда була невимовно вдячна. А вночі їй снився город і сонях. «Я тебе розбудив, бо вже ранок, — сказав, колихаючи жовтогарячим волоссям. — Твій ранок, Матильдо: ти не маєш права його проспати». Тому, що народилася навесні, батько з матір’ю називали її Весняною Квіткою. «Потруси мене», — мовив. Матильда не змогла до нього торкнутися, і тоді сонях сам струснув палахкою чуприною. Зачерпнувши зернини, що сипались і сипалися, Матильда побачила, що тримає в долоні друковані літери.

Змарнувавши тиждень і ладна розлучитися з книжками за символічну ціну, ба навіть подарувати їх, якби лише хтось поцікавився, зупинився, узяв до рук, Матильда знову вирушила на пошуки, попростувавши тим шляхом, що й попереднього разу, лише тепер уже не роззиралася на будинки, не згадувала ні ангелів з оббитими крилами та спотвореними лицями, ні знайомих, які з перспективи часу і змін, що зазнала урбанна субстанція однаковою мірою, як життя і пам’ять, що все це тримає, могли тепер сприйматися за епізод дійсний так само, як і за вигаданий. На перехресті Матильда підвела погляд рівно настільки, аби побачити, що показує світлофор, мерщій сховавшись від сліпучої позолоти церковних бань, куди знову тягла її невидима сила, якій не змогла б опертися, якби не згадка про недавню пригоду, що спонукала її до такої ганебної втечі.

• Предыдущая
• 41/75
• Следующая