Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 44

• Предыдущая
• 44/75
• Следующая

Книжковий базар розташувався навколо фонтана і, як будь-яке починання, що розгорталося просто неба, залежав від примх погоди, якій торгівці протистояли, у зливу ховаючи крам під церати, а в мороз нап’ялюючи на себе светри, хоча траплялися дні, коли не залишалося нічого іншого, як капітулювати, покладаючи на синоптиків, метеозведення яких ставали дедалі розлогішими, відповідальність за опади та буревії. Новинярі дедалі охочіше заповнювали прогнозами інформаційний простір та ефірний час, а найважливішою темою, яку обговорювали, телефонуючи одне одному, знайомі, була погода. На сторінках газет колись крихітне і непомітне сонце поставало у вигляді велетенського обличчя — усміхненого, розгубленого, набурмосеного, з ретельно прилизаною чи розкошланою чуприною. Радіовисилання дедалі більше набували характеру радіоп’єс, що згладжували нестерпну захаращеність буднів, а пересування хмар було чи не єдиним сюжетом, з сумлінною об’єктивністю відстежуваним у теленовинах.

Фонтан виглядав помпезно, наче зодчі свідомо кинули виклик навколишній забудові, а через неї — провінційній несміливості своїх попередників. Старі будівлі мали щонайбільше три поверхи і навряд чи могли розраховувати на увагу туристів, яких вряди-годи заносило сюди, збиваючи вітром із магістральних маршрутів.

Конструкція спиналася вгору, а струмінь, періщачи в небо, сягав значно вище за пологі дахи. Після чергового смерчу, яким потопталася тут історія, фонтан перестав працювати. Повільно іржавіли його яруси. На споді стояло колом трійко атлетів у два людські зрости, скидаючись радше на русичів і мало чим на синів Посейдона. У кращі часи з їхніх краників сором’язливо цебеніла вода. Атлети тримали чи то свою сестру, чи коханку, якої спільно домагалися, що робило їх одночасно приятелями і суперниками; її лоно переходило в лускатий хвіст, а стрічка на чолі натякала на східнослов’янське походження. Місцеві поети порівнювали її з Либеддю, а атлетів — з князями Києм, Щеком і Хоривом. На велетенські груди, в яких скульптор, чиє ім’я було витиснено на мідній табличці, втілив свій ідеал краси, було витрачено більше дорогоцінного металу, ніж на решту частин тіла. З непропорційно довгих пиптиків, що стирчали різнобіч, б’ючили життєдайні струмені.

Автора було висунуто на здобуття республіканської премії, а коли він її не отримав, його нагородили грамотою місцевого значення. Над русалкою-Либеддю, яку тримали м’язисті руки атлетів, нависала широка ваза, за вінця якої рівномірно вихлюпувала вода, а посередині бив угору центральний струмінь. Коли бракувало тиску, вода циркулювала по-іншому, створюючи враження, наче дзюркає з місця, де лускаті стегна переходили в ледь виопукле лоно. «Наша цариця справляє потребу», — висловлювалися сповнені розуміння і прихильності перехожі.

Діл фонтана було викладено плиткою, і тепер, коли гідротехнічне диво не працювало, він нагадував занедбаний басейн. У сезон тривалих дощів у ньому збиралася вода, восени плавало листя єдиної липи, що спиналася неподалік. Буревій останніх років відбатував половину стовбура з належними до нього гілками. Крім зжовклих човників, що скидалися формою на широкі шлюпки, плавали вітрильники надутих кульків і баркаси пластикових пляшок, що їх не частіше, ніж раз на рік, вигрібали і закидали разом з іншим сміттям на стару вантажівку невдоволені прибиральники.

Периметр водограю утворювався ступінчастим підвищенням, викладеним пошліфованими гранітними плитами темно-перламутрових візерунків. Три сходинки бордюру були наче створені для привабливого розкладання книжок. Фундатора книжкового ринку пам’ятали людиною, яка завжди мала час. «Я нікуди не кваплюся», — казав розпромінено, вийшовши сюди з протесту проти різкого падіння загального рівня культури. Книжки, що їх розклав, були здебільшого підручниками — граматиками, читанками, збірниками вправ і диктантів, посібниками ділового мовлення. Йому раяли давати замість вистоювання приватні заняття — в час, коли зарплат не вистачало на животіння, а пенсій для того, аби померти, в таких порадах була своя доброзичливість.

Він стояв, день-у-день, і лише тоді, коли безпросвітно репіжив дощ, його не було. Був проповідником, який мовчазною присутністю казав більше, ніж здужали би велеслівні звернення. Невдовзі поруч із ним з’явилися перші апостоли. Після його відходу було вирішено конвертувати його вчення у скромний прибуток, але влада не дала дозволу на спорудження перед фонтаном пам’ятника, відбувшись відписками на кшталт «Будь-який новий пам’ятник порушуватиме архітектурну гармонію, якою є фонтан на тлі прилеглих споруд» чи «У міській скарбниці немає на такі цілі грошей», або й такими, що суперечили одна одній, як-от: «У нашому місті вчителів багато» і «Є тільки один учитель, Ісус Христос».

Замість пам’ятника перед фонтаном з’явилася брила, що в чотири рядки уміщала напис «Тут стоятиме пам’ятник Учителеві». Його спадок складався з «Граматики нашої мови», «Як ми говоримо», «Основ ділового мовлення», «Пригод незнищенного слова», «Мого першого листа» — книжок, що посіли найпочесніше місце й не продавалися.

Торгівців поволі більшало, небавом вони взяли в облогу ввесь фонтан. Уживані книжки коштували недорого, тож завжди знаходилися покупці, яких цікавило те чи те видання. То були книжки з домашніх бібліотек, збирані колись із зусиллями й запалом, який тепер звівся до продавання за ціною бодай трохи вищою, ніж та, за яку власник був ладний розстатися. Згодом у рух пішли томи, знайдені на макулатурі, що виявилося справжнім клондайком: енциклопедії, фахові та художні видання, фотоальбоми й цитатники з висловлюваннями визначних людей. Їх підбирали, відчищували і підклеювали, після чого книжки розпочинали нове життя.

Справою опікувалися люди освічені й начитані, провина яких полягала лише в тому, що вони не сподівалися віража, на якому їх було викинуто з фургона історії, що навіжено торохтів вибоїнами новітнього часу. Вони відтворювали відсутні сторінки напам’ять, списуючи дрібним каліграфічним почерком аркуші, які потім акуратно вклеювали на потрібне місце. У такому вигляді книжка існувала в єдиному екземплярі — достатній аргумент, аби не пошкодувати копійчини.

Початок гріхопадінню книжкового базарчика поклало розформування читальні однієї з тих фабрик, труби яких безкарно кіптюжили небо, і здавалося, що так триватиме вічно. Читальню було створено для робітників, які не мали часу нею користуватися, що не заважало обом бібліотекаркам, які її обслуговували, не тільки підтримувати увірені їм фонди в належному стані, а й дбати про їх поповнення з реверансом у бік професійної галузі, якій відводився окремий стелаж.

Турбота про читальню виявлялась у щотижневому витиранні порохів і генеральних прибираннях, під час яких полиці звільнялися від книжок, відкриваючи доступ до найпотаємніших закапелків, у яких чорніла павутина, а також у підливанні кімнатних рослин, що мірою розростання переселялися з затісних ємностей у місткіші. Раз на рік, пізньої весни або раннього літа, вазони виносили на подвір’я, де вони стояли тиждень або й два, вдень на сонці, ввечері орошувані водою.

Передплачували й періодичні видання, що їх ніхто, крім бібліотекарів, не читав. Упродовж січня-лютого зі старої преси робили підшиву, і бібліотекарка наклеювала дві етикетки — велику на лицьовий бік і вузьку на торець — з назвою видання і цифровим символом відгомонілого під конфеті й салюти року. Користуючись свободою дій, що була радше наслідком недогляду, ніж довіри, одна з двох бібліотекарок за мовчазного потурання напарниці та в обхід керівництва передплатила для свого небожа журнал «Юний натураліст», потай виносячи його з підприємства. Досягши п’ятдесятип’ятирічного віку, ця жінка радикально змінила свій ґардероб, з’явившись одного дня на роботу в суворому костюмі замість узвичаєної спідниці.

Час працював на винуватицю, яка в такий вік спромоглася гідно відповісти на віяння моди й емансипації. Під костюмом ховався журнал. Раз на місяць, покидаючи приміщення, ця Ґертруда Стайн застромляла свіжий випуск «Юного натураліста» за пояс і на всі ґудзики защіпала жакет. Не маючи власних дітей, вона полюбила небожа як рідного сина і навіть дужче, пестячи винятковою увагою та вволюючи кожну забаганку. Поряд із тістечками та дрібничками, що купувала щоразу, як вирушали вдвох на прогулянку (згодом він залишався у неї на вихідні і робив домашні завдання), вона дбала про те, що називається розширенням обріїв, до якого в її розумінні заборонена гра в покер належала так само, як п’ятірки у школі, читання книжок і відвідування музеїв.

• Предыдущая
• 44/75
• Следующая