Вийди і візьми - Гаврилів Тимофій - Страница 49

• Предыдущая
• 49/75
• Следующая

Хліб завозили двічі на день, вечірня партія надходила пізно і була не такою великою, як колись, залишки допродували вранці в очікуванні денної випічки, що з’являлась аж під обід. Продавчиня саме віддавала підписану накладну, як, хапнувши буханець, волоцюга, появу якого ніхто не зауважив, побіг до виходу, але зараз же перечепився і розпластався. Отак лежав, упосліджений, худий, обдертий, тоді як буханець линув плиткою, наче збільшена в кілька разів хокейна шайба. «В міліцію!». Хтось засумнівався: «За буханець хліба?», тоді як Матильда, роздираючись між жалем до бідолахи й відразою до злодійства, стояла й мовчала.

— Ти украв би хліб? — запитала, підвівшись, коли вони з Жаком лежали в ліжку.

Жак щось невиразно пробурмотів.

— Я питаю, ти украв би хліб? — повторила Матильда.

— Ми маємо ще на хліб.

— А якби не мав, ні копійки?

— Таке питаєш.

Жак дивився у темряву.

— Питаю, бо хочу знати.

— Нащо воно тобі?

По кількох днях увагу Матильди, яка сиділа в товаристві рослин, спілкування з якими навіювало невимовний спокій, привернула кримінальна радіохроніка: «Затриманий кілька днів тому при спробі крадіжки в магазині на (голос диктора назвав їхню вулицю) жевжик виявився давно розшукуваним злочинцем, який зізнався у низці пограбувань і двох убивствах, скоєних з особливою жорстокістю. Слідство триває».

— Я не вірю, що він міг когось убити, — мовила впівголоса, втупившись у нікуди.

— Ти про кого?

— Про того безхатченка, пам’ятаєш, я тобі розказувала?

— А, про нього…

— Я його бачила. Такий нікого не зміг би вбити.

— Ти казала, що він украв хліб.

— Так. А тепер передали, що вбивав людей.

Обернувшись на інший бік, Жак захропів, залишивши Матильду наодинці з її глибокими сумнівами.

Іконка, виготовлена на її замовлення, стояла в головах подружнього ліжка, сперта на скляну вазочку, з якої о будь-якій порі року стирчала квітка — влітку справжня, взимку пластикова. Коли в лютому, задовго до завершення зими, на перехрестях з’являлися букетики тендітних пролісків, Матильда ретельно мила штучну троянду з келихом м’ясистих рожевих пелюсток, що заціпеніли у стані вічного розцвітання, і клала до шафи. Проліски перетворювалися на нарциси, нарциси — на польові квіти, польові квіти — на городні айстри. Коли надворі лютували хурделиці, а мороз розмальовував візерунками шиби, штучна троянда знову поширювала лагідне сяєво, подібне до того, що йде від неонових ліхтарів, створюючи затишок без тепла.

Якби прикріпила іконку над ліжком, це ускладнило б її спілкування з Богом, якого жадала відчувати, розчиняючись через доторк в акті містичного з ним єднання. Вона брала його до ванни, показуючи свій городик, і, відходячи, часто залишала там, щоб на рослини, яким бракувало сонця, сходила єлейна благодать.

Образок було вправлено у прямокутну дощинку, що пахла черешнею та була достосована з такою ретельністю, яка не потребувала допомоги ні защіпки, ні цвяшка. То була звичайна іконка, що їх штампували тисячами, продаючи на входах до храмів, у крамничках і на толоках. Що оскаженіліше топтали цей край, насаджуючи то одну віру, то іншу, то міцніше вкорінювалася в ньому ні на що не подібна релігійність — суміш пориву, затятості й автаркізму. І тільки деревина, з якої було її виготовано, була особливою.

Всі ці роки Господь не відволікав Матильди нагадуванням про себе, знаючи, що рано чи пізно вона до нього повернеться. Як покидала рідне село, він стояв біля її брата і махав їй разом із ним рукою; побачивши, як невимовно страждає, спокутуючи провину за багаторічні нехтування, утішав лагідним благоволінням: «Матильдо, це так само моя провина, як і твоя», від чого їй наверталися сльози потрясіння і вдячності. «Я був поруч з тобою, одначе не наважувався тобі показатися», — чула шепіт і недовірливо, а водночас із надією, перепитувала, чи весь цей час, усі роки. «Щодня і щомиті, Матильдо». — «І я тебе весь цей час не помічала!» — «Я був біля тебе достатньо близько, щоби наша злука ніколи не розпалася», — така відповідь заколисувала Матильду.

Господь нагадував Матильді її дитинство, в якому його переховували від переслідувань, глузувань, нівечень, розпинань, плювків, реготу, і селяни, які й самі не могли врятуватись, кидалися рятувати його; виростала в атмосфері, коли його ім’я згадувалося пошепки, а вікно перед молитвою завішувалося рядном. То палкішою відданістю проникалася до нього Матильда зараз. Він спілкувався з нею символами і знаками, підводячи її до порогу тлумачення, який мусила долати самостійно. Послання являлися їй удень і вночі, у вигляді несподіваних дрібниць, на які почала звертати пильнішу увагу, раптових явищ і збігів, а також снів, що сприяли їй, затримуючи суттєве і затираючи зайве.

В одному з таких снів вона побачила Жака, який рубав дерева на їхньому городі. «Що ти робиш?» — волала, кидаючись навперейми. «Не сьогодні-завтра їх усе одно знищать», — відказував Жак. Зойкнула, падаючи, груша, відтак черешня, і було Матильді, наче зарубав її та себе, їхнє спільне життя, своє та її дитинство.

Жак лежав поруч. Матильда чула, як загудів, рушаючи від зупинки, старий автобус.

— Ти мені снився.

Жак розплющив очі.

— Ти зрубував грушу й черешню. Чуєш?

Жак мовчав.

— Що ти на це скажеш?

Раптом здогад протинає Матильду:

— Ти!

— Я врятував їх від поглуму.

Але вже Матильду осяює рятівна думка, й ось вона несе в деревообробну майстерню загорнений у папір дерев’яний оцупок (Жак уліг її домаганням), де з нього витесують рамку з допасованою під образок заглибиною.

Ознаки близького кінця показувались давно, проте щойно зараз вони, яким раніше не надавала глибшого сенсу, явилися їй з усією незаперечною очевидністю, на тлі якої життя нагадувало кінострічку з безлічі кадрів, насичених і колоритних, доки наставав момент, від якого минали швидше і швидше, втрачаючи виразність і повноту, щоб насамкінець постати нерозбірливим вінегретом.

Той травень, в який це сталося вперше, видався досить теплим; як тепер, Матильда пам’ятала вівторок, як повівав легкий вітерець, попереду лідери профспілок, а вже наступними вони і через її груди майоріла червона стрічка, виконаний білими літерами напис «Ударник соціалістичної праці» викликав у ній захват; після них крокували десятки, сотні й тисячі працівників підприємств і фабрик, науково-дослідних інститутів і громадського сектора.

Вулиця, якою просувалася колона, впиралася в ґротескно несумірний з розмірами міста майдан у бетонних плитах і з трибуною в кілька ярусів, на яких розташовувалося за ранґами обласне і міське партійне та господарське керівництво. Одного разу Матильду вкинуло в таку ейфорію, що передчасно настали місячні.

Вони заледве встигли звернути на вулицю, що впиралася в червоне сукно, і просунутися по ній з десяток-другий метрів, як попереду пролунав спершу тріск, затим гуркіт. Від споруди, що збереглася з часів, коли в ній розташовувалося управління жандармерії, від’єдналася одна з двох колон, перегородивши шлях перед самим носом профспілкових лідерів. Коли курява, а з нею лемент і штурханина вляглися, перший заступник керівника обласних профспілок, непомітно вигулькнувши, знов очолив процесію.

Газети наступних днів рясніли повідомленнями «Замах на соціалістичний лад», «Буржуазна колона перегородила трудящим шлях у майбутнє», «Остання гримаса капіталізму». Що більше часу, одначе, спливало від події, то настирливішими ставали запевнення в її ефемерності. Офіційні чинники надавали спростування, погрожуючи вжити заходів проти розповсюджувачів шкідливих інсинуацій, а з річної підшиви газет зникли випуски за третє, четверте і п’яте травня, і Матильда, перед очима якої усе діялося, не далека була від того, аби й собі засумніватися.

Відтоді знаки невпинно множились. Не минуло й року, як у новозбудованому обласному музично-драматичному театрі обвалилася люстра — масивний дивотвір, зітканий з китиць гірського кришталю. Незадовго перед тим посеред вистави спрацювала система протипожежної безпеки, заблокувавши сцену, що публіка зустріла аплодисментами, сприйнявши за частину дійства. Захисна конструкція піднялася, вистава продовжилася, завершившись о двадцять другій нуль п’ять замість зазначеної у програмках двадцять першої тридцять. Хоч і не глядачі, зате актори пережили шок — той катарсис, про який мріяли корифеї еліністичного театру.

• Предыдущая
• 49/75
• Следующая