Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 35

• Предыдущая
• 35/192
• Следующая

— Був фельдмаршалом, — підтвердив Роланд, — але тепер на сцені з’явився новий гравець. — Він зиркнув на робота. — Найджеле, ти потрібен.

Найджел опустив руки й підвів голову.

— Чим можу служити?

— Знайди мені щось, чим можна писати. Є тут щось таке?

— Ручки, олівці й крейда — в кабінці наглядача на дальньому боці видобувальної палати, сей. Принаймні були, коли я востаннє туди заходив.

— Видобувальна палата, — задумливо повторив Роланд, вивчаючи поглядом щільні ряди ліжок. — Так ви її звете?

— Так, сей. — А потім майже несміливо: — Голосові елізії й фрикативи свідчать про те, що ви сердитеся. Це справді так?

— Сюди приводили дітей, сотнями й тисячами… здорових дітей зі світу, де досі забагато народжуються хворими… і висмоктували з них розум. І чого б це я сердився?

— Сей, я певен, що не знаю, — сказав Найджел. Мабуть, він уже шкодував про своє рішення повернутися. — Але запевняю вас, у процедурах видобування я не брав жодної участі. Я керую господарчими справами, в тому числі технічним обслуговуванням.

— Принеси мені олівець і шмат крейди.

— Сей, ви ж не знищите мене, правда? Останні дванадцять-чотирнадцять років процедурами видобування керував доктор Скавтер, а доктор Скавтер мертвий. Його застрелила ця леді-сей, з його власного пістолета. — Враховуючи вузький діапазон голосових можливостей Найджела, легкий докір прозвучав особливо виразно.

Та Роланд лише повторив:

— Принеси мені олівець і шмат крейди, і швидше, швидше.

Найджел пішов виконувати наказ.

— Кажучи про нового гравця, ти мав на увазі дитину, — сказала Сюзанна.

— Безперечно. У нього двоє батьків, у цього ба-бо.

Сюзанна кивнула. На згадку їй спала історія, яку Мія розповіла під час їхнього тодеш-візиту до покинутого Федіка — покинутого, за винятком Сейра та його посіпак, Скавтера і Вовків-мародерів. Дві жінки, одна чорна, друга біла, одна вагітна, друга — ні, сиділи на стільцях перед салуном «Джин-Паппі». Там Мія багато розповіла дружині Едді Діна — напевно, більше, ніж було відомо кожній з них.

«Це там вони мене змінили», — повідала їй Мія, під «ними», ймовірно, маючи на увазі Скавтера та групу інших лікарів. Плюс чарівники? Як манні, тільки такі, що перекинулися на інший бік? Можливо. Хто міг це знати? У видобувальній палаті її зробили смертною. А тоді, коли Роландове сім’я вже було в ній, сталося щось іще. Цього епізоду Мія майже не пам’ятала, все, що збереглося в пам’яті, — червона пітьма. Тепер Сюзанна думала: а чи не Багряний Король навідував її власною персоною і вилазив на неї в подобі велетенського старезного павука? А може, його гидючу сперму доставили якимось чином, щоб змішати з Роландовою. Як не крути, а дитина в її череві зробилася страхітливим покручем, якого бачила Сюзанна: перевертнем, хай не вовком, зате павуком. А тепер він був десь там. Чи десь тут, спостерігав за ними, поки вони провадили розмову, а Найджел повернувся з письмовим приладдям.

«Так, — подумала вона. — Він спостерігає за нами. І ненавидить нас. Але не всіх однаково. Найбільше дан-тете ненавидить Роланда. Свого першого батька».

І вона здригнулася.

— Роланде, Мордред хоче вбити тебе, — сказала вона. — В цьому полягає його завдання. Для цього його створили. Щоб покінчити з тобою, твоїми пошуками й Вежею.

— Так, — кивнув Роланд, — і посісти місце свого батька-короля. Адже Багряний Король старий, і я щодалі, то більше переконуюся, що він чомусь ув’язнений. А якщо так, то він більше не становить для нас реальної загрози.

— Ми підемо до його замку на іншому боці Дискордії? — спитав Джейк, котрий за останні півгодини не промовив ні слова. — Підемо, правда ж?

— Думаю, так, — відповів Роланд. — Лe Кас Рой Рюс, як називають його в стародавніх легендах. Ми вирушимо туди всім ка-тетом і знищимо всіх, хто там мешкає.

— Хай буде так, — сказав Едді. — На Бога, хай буде й так.

— Еге ж, — погодився Роланд. — Але спершу ми візьмемося за Руйначів. Той променетрус, який ми відчули в Кальї Брин Стерджис, перед тим, як відправитися сюди, свідчить про те, що їхню роботу вже майже завершено. Та навіть якщо це не так…

— Покласти край тому, що вони роблять, — наш обов’язок, — закінчив за нього Едді.

Роланд кивнув. Вигляд у нього був ще втомленіший, ніж зазвичай.

— Так, — сказав він. — Убити їх чи випустити на волю. У будь-якому разі ми маємо покінчити з ними, щоб вони не чіпали два позосталі Промені. А також треба знищити дан-тете. Того, що належить Багряному Королю… і мені.

Найджел врешті-решт виявився доволі помічним (хоча, як згодом з’ясувалося, не лише Роландові та його ка-тету). Найперше, що він зробив, — приніс два олівці, дві ручки (і одна з них була такою старожитністю, що пасувала б якому-небудь діккенсівському писареві) та три шматки крейди, один з яких був у срібному тримачі, схожому на тюбик губної помади. Його й обрав собі Роланд, віддавши ще шмат Джейкові.

— Я не зможу написати слова, які ви легко зрозумієте, — сказав він, — але наші цифри однакові чи досить близькі. Джейку, пиши друкованими літерами збоку те, що я буду казати, і пиши чітко.

Джейк зробив так, як його просили. У результаті постала карта з поясненнями, груба, але цілком розбірлива.

— Федік, — сказав Роланд, показуючи на цифру 1, і провів крейдою коротку лінію до 2. — А тут замок Дискордія, під яким є двері. Судячи з того, що нам відомо, величезна мішанина різних дверей. Десь має бути прохід, який нас приведе звідси туди, в замкове підземелля. А тепер, Сюзанно, розкажи, яким шляхом ідуть Вовки і що вони роблять. — Він передав їй свою крейду в футлярі.

Вона взяла, не без захвату побіжно відзначивши, що крейда загострювалася, коли нею писали. Дрібниця, але приємно.

— Вони проїжджають на конях через двері, що ведуть в один кінець, тобто сюди, — вона провела відрізок від 2 до 3, яку Джейк позначив як «Станція „Край Грому“». — Ми маємо впізнати ці двері, коли побачимо, бо вони будуть великі. Якщо тільки Вовки не проїжджають у них вервечкою.

— Може, й проїжджають, — докинув Едді. — Якщо я не помиляюся, їм доводиться обходитися тим, що залишив їм стародавній народ.

— Ти не помиляєшся, — мовив Роланд. — Сюзанно, продовжуй. — Він уже сидів не навпочіпки, а на підлозі, витягнувши вперед праву ногу й тримаючи її рівно. Едді хотів би знати, чи дуже йому болить стегно, а ще чи не завалялося в його віднайденому кошелі флакончика Розалітиної котячої олії. Сумнівно.

— Вовки їдуть з Краю Грому уздовж рейок залізниці, — повела вона далі. — Принаймні доти, доки не виїжджають із тіні… чи пітьми… чи що воно таке. Розумієш, Роланде?

— Ні, але скоро все проясниться. — Він нетерпляче покрутив рукою, спонукаючи говорити далі, як робив це завжди.

— Вони переходять річку, їдуть у Кальї та забирають дітей. А коли повертаються на станцію «Край Грому», то, я думаю, вантажать своїх коней і полонених на поїзд і далі вже їдуть на ньому до Федіка, бо скористатися дверима вже не можуть.

— Еге ж, думаю, так усе й відбувається, — кивнув Роланд. — Наразі вони оминають Девар-Тої, в’язницю, яку ми позначили цифрою 8.

— Скавтер і його лікарі-нацисти використовували ті штуки з шоломами на ліжках, аби витягти щось із дітей. Це те, що вони дають Руйначам. Або згодовують, або роблять ін’єкцію, як я собі це уявляю. Діти й мозкова речовина відправляються назад на станцію «Край Грому» через двері. Дітлахів відряджають до Кальї Брин Стерджис чи, може, й до інших Калій, а в тому місці, яке ти називаєш Девар-Тої…

— Хазяїне, просю до столу, — понуро промовив Едді з акцентом англійського дворецького.

Зачувши це, Найджел скинувся і з абсолютно щасливими нотками в голосі запропонував:

— Сеї, а чи не бажаєте ви перекусити?

• Предыдущая
• 35/192
• Следующая