Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен - Страница 40

• Предыдущая
• 40/192
• Следующая

Він дивиться на стрільця, який спить, з любов’ю й ненавистю, з відразою і водночас тягнучись до нього. Але якщо навіть припустити, що він піде до них і його не вб’ють… Що, як вони приймуть його? Так, думка сміховинна, але чому б не припустити, бодай теоретично? Тоді йому доведеться визнати, що Роланд поставлений над ним, прийняти Роланда як свого діна, а цього він ніколи не зробить, ніколи, ні, ніколи.

— Ти спостерігав за ними, — промовив тихий насмішкуватий голос. І проспівав уривок безглуздої колискової, яку Роланд згадав би зі своїх ранніх років: «Квітка-лелітка, спи, моя квітко, нікому не віддамо, мій маленький ти ба-бо!» — Тобі сподобалося те, що ти бачив перед тим, як заснути? Ти помітив, як вони пішли разом із занепалим світом?

Напевно, десять годин минуло, відколи робот Найджел, хатній помічник, виконав свій останній обов’язок. Мордред, який справді був міцно заснув, повернув голову на голос незнайомця, не відчуваючи ні запаморочення в голові від того, що різко прокинувся, ні подиву. Він побачив чоловіка в синіх джинсах і парці з каптуром, що стояв на сірих кахлях Центру керування. Свої гунна — потертий речовий мішок — він кинув собі під ноги. Його щоки пашіли рум’янцем, обличчя було вродливе, очі горіли вогнем. У руці гість тримав автоматичний пістолет. Дивлячись у темне око дула, Мордред Дескейн удруге за весь час збагнув, що навіть боги смертні, якщо їхню божественість розбавлено людською кров’ю. Але він не злякався. Цей чоловік був йому не страшний. Мордред озирнувся на монітори, що показували Найджелове помешкання, й пересвідчився, що новоприбулий не збрехав: там справді було порожньо.

Усміхнений незнайомець, який, здавалося, виріс з-під землі, підніс руку, в якій не було пістолета, до каптура і трохи відгорнув його. Мордред побачив, що всередині зблиснув метал. У підкладку каптура вплели металевий дріт.

— Я називаю це своїм «капелюшком-розумакою», — сказав незнайомець. — Я твоїх думок чути не можу, і це мінус. Зате ти не зможеш проникнути в мою голову, а це вже…

(беззаперечний плюс, еге ж)

— …беззаперечний плюс, правда ж?

На куртці в нього було дві нашивки. На одній стояв напис «Армія США» і було зображення птаха — орла, а не ух-ух. На другій Мордред прочитав ім’я та прізвище: РЕНДАЛ ФЛЕҐҐ. Як виявилося, він уже вмів читати, але це відкриття теж його не здивувало.

— Бо, якщо ти схожий на свого батька… на Червоного Батька… тоді сила твого розуму перевершує звичайні можливості спілкування. — Чоловік у парці захихотів. Бо не хотів, щоб Мордред довідався, як йому страшно. Можливо, він переконав себе, що йому не страшно, що він прийшов сюди з власної волі. Може, й так. Мордреду було байдуже, так це чи ні. Також не мали для нього значення чоловікові плани, що булькотіли в його голові, наче гарячий суп на плиті. Невже чоловік справді вірив, що «розумака» захищав його думки? Мордред придивився, зазирнув глибше й зрозумів, що відповідь «так». Дуже зручно.

— Хай би там що, я вважаю, що перестрахуватися ніколи не зайве. Обережність — завжди наймудріша політика. Інакше як би я пережив падіння Фарсона і загибель Ґілеаду? Я б не хотів, щоб ти проник у мою голову і примусив стрибнути з даху висотки, навіщо мені це? Хоча й навіщо це тобі? Тобі потрібен я чи хтось інший, бо ж це відро з болтами скисло, а ти лише безпорадний ба-бо, не можеш навіть до ладу пов’язати собі на засрану дупу підгузка!

І незнайомець, який насправді незнайомцем не був, розсміявся. Мордред сидів на стільці й дивився на нього. На щоці в немовляти лишився рожевий слід, бо заснуло воно, підклавши під маленьку щічку ручечку.

— Думаю, ми зможемо спілкуватися, якщо я говоритиму, а ти киватимеш чи хитатимеш головою, — сказав чоловік. — А якщо чогось не зрозумієш, стукай по стільцю. Простіше простого! Ти згоден?

Мордред кивнув. Незнайомця нервував — tres[33] нервував — пильний погляд палаючих синіх очей, але він намагався цього не виказати. Він знову подумав, чи не припустився помилки, прийшовши сюди. Але навіщо він тоді відстежував Міїн шлях, відколи вона зачала, — чи ж не заради цього? Безумовно, гра була небезпечна, але тепер існувало лише два створіння, що могли відімкнути двері біля підніжжя Вежі, перш ніж вона впаде… а вона таки впаде, і скоро, тому що письменнику лишилися лічені дні в його світі, й останні Книги про Вежу, три Книги, не буде написано. В останній з книг, яку він устиг написати у тому наріжному світі, Роландів ка-тет витіснив сея Ренді Флеґґа з палацу на автостраді, палацу, що в очах Едді, Сюзанни та Джейка нічим не різнився від Замку Оза Великого й Грізного (Зеленого Короля Оза, якщо вам це більш до вподоби). Насправді вони мало не вбили того старого поганця Волтера О’Дима, таким чином зорганізувавши хеппі-енд, щасливий (дехто міг би й так подумати) кінець. Та після 778-ї сторінки «Чаклуна та сфери» Стівен Кінг не написав ні слова про Роланда й Темну вежу, і саме це Волтер вважав насправді щасливим закінченням. Мешканці Кальї Брин Стерджис, діти-рунти, Мія та Міїна дитина: усе це досі спало в своєму зародку в підсвідомості письменника, істоти без дихання очікували свого часу за незнайденими дверима. А тепер Волтер вирішив, що вже запізно випускати їх на волю. Хоч упродовж усієї своєї кар’єри Кінг писав диявольськи швидко — був письменником з іскрою справжнього таланту, що перетворив себе на низькопробного (але багатого) кон’юнктурника, Алджернона Свінберна[34] від прози, коли ваша ласка, — та навіть йому не під силу було написати бодай перші сто сторінок завершальної частини історії за той час, що було йому відміряно, навіть якби він писав день і ніч.

Запізно.

Вибір письменник мав. Кому, як не Волтерові, було про це знати? Адже він був у Лe Кас Рой Рюс і бачив це в кристалі, що тримав у себе Червоний Дідуган (хоча тепер куля, безсумнівно, валялася, закинута, десь у кутку замку). Вже влітку 1997-го Кінг чітко знав історію Вовків, близнюків і летючих тарілок, званих Орізами. Але письменнику все це здавалося непідйомною роботою. Натомість він обрав собі для писання збірку пов’язаних між собою історій, які назвав «Серця в Атлантиді». І навіть зараз, у своєму будинку на Черепаховій алеї (де він не бачив ані єдиного нахожого), автор гаяв рештки свого часу на писанину про мир, любов і В’єтнам. Щоправда, один персонаж книги, яка мала стати для Кінга останньою, відігравав свою роль в історії Темної вежі, якою вона могла б бути. Але той хлоп — старий з унікальними властивостями мозку — вже ніколи не матиме шансу вимовити слова, що справді мали значення. Пречудово.

У єдиному світі, що справді мав значення, справжньому світі, де час ніколи не повертає в зворотний бік і жодну мить не можна прожити вдруге (правду кажуть), було 12 червня 1999 року. Жити письменникові залишалося менш ніж двісті годин.

Волтер О’Дим знав, що Темної вежі йому треба дістатися швидше, бо в цьому світі час (як і обмін речовин у деяких павуків) плинув швидше. Скажімо, за п’ять днів. Тобто п’ять з половиною на тому боці. Рівно стільки в нього було часу, щоб дійти до Темної вежі, несучи з собою відрізану ногу Мордреда Дескейна (ту, на якій була родима пляма)… відчинити двері внизу, зійти тими бурмотливими сходами… обійти замкненого Багряного Короля…

От якби йому зараз якийсь всюдихід… чи відповідні двері…

Чи не запізно було стати Богом-Вседержителем?

Може, й ні. У будь-якому разі, спробувати варто.

Криючись під сотнею імен, Волтер О’Дим довго блукав світами, та його кінцевою метою завжди була Вежа. Як і Роланд, він хотів піднятися нагору й побачити, хто там живе. Якщо кімната не порожня.

Він не належав до жодної кліки чи секти, віри чи угруповання, що постали за ті неспокійні роки, відколи захиталася Вежа, хоча їхні сіґули носив, коли це було йому вигідно. Його служіння Багряному Королю почалося порівняно недавно, як і служба Джону Фарсону, Доброму чоловікові, який дощенту зруйнував Ґілеад, останній бастіон цивілізації, потопив його у хвилі крові та вбивств. У ті роки Волтер, квазібезсмертний, сам доклав руку до цих убивств. Він був свідком кінця Роландового ка-тету на Єрихонському пагорбі, ка-тету, який, на думку Волтера, був для стрільця останнім. Свідком? Тут він трохи перебрав зі скромністю, богами й рибами клянуся! Під іменем Рудіна Філаро він воював, розфарбувавши обличчя в синій колір, кричав та йшов в атаку разом з рештою смердючих варварів і власноруч порішив Катберта Олгуда — стрілою в око. Але у вирі всіх тих подій він ні на мить не забував про Вежу. Ймовірно, саме тому клятий стрілець (коли того дня сонце завершило свою працю й сіло за обрій, живим лишився тільки Роланд з Ґілеаду) зумів утекти, заховавшись на дні воза з убитими, а тоді виповз із безладного звалища трупів на заході сонця, якраз перед їх спаленням.

• Предыдущая
• 40/192
• Следующая