На запах м’яса - Дашвар Люко - Страница 37
- Предыдущая
- 37/80
- Следующая
Іспанська ще актуальна? Риється у власних мізках, намагається зібрати докупи аргументи, – робота за кордоном, престиж, бабло, – та відчуває лише відчайдушне бажання хоч здалеку побачити в Мадриді замок Буена-Віста, якщо той зберігся, – там юна красуня Каетана Альба танула в обіймах старого, глухого, напівбожевільного Франсіско Гойї. Нема в коханні пар… Зливаються воєдино… Нащо іспанську вчити? Навіщо Іспанія, коли Андрій тут, а Майчине щастя – виконувати його бажання. Значить, вони правду кажуть – мама, Лілька: увесь сенс у тому, щоби знайти свого мужчину?
Андрій не з’являється. Його нема, коли після роботи перед уроком іспанської Майка на хвильку вибігає на вулицю, шукає поглядом знайомий «міні-купер». Біля пафосного бізнес-центру – тільки «мерси», «тойоти», «ауді».
Його нема після уроку іспанської, коли разом з інтелігентною Хворостючкою Майка виходить врешті з роботи і пані Пілар усе ще схвильовано вихлюпує свою версію кохання Каетани і Франсіско, бо Майка обмовилася під час заняття – Альба і Гойя… То ж диво.
Майка прощається зі щирою іспанкою, та суне не до зупинки, з якої переповнені повсякчас маршрутки прямують у бік гуртожитку. Дістається метро. Виходить на «Кловській», тихо йде вулицею Мечникова до гори, на якій стоїть Андріїв будинок. Думок ніяких. Планів. Просто глянути – вікна світяться?…
Світяться. Крізь незапнуті портьєри вітальня як на долоні. Там весело – кілька хлопців і дівчат завзято слухають Андрія: стоїть посеред вітальні, читає щось із ноутбука, компанія регоче до сліз.
Майка відчуває: на щоці сльоза. Чому він так із нею? Руська має рацію: Майка не розуміє його вчинків, принципів, бажань…
Суне геть ні з чим. У гуртожитку кидає Вирві похмуро:
– Про Андрія – ані слова. Прошу…
– Угамуй гнів. Бо ще вихлюпнеш не на того… – спокійно відказує правильна, як новопосвячена черниця, Вирва.
– Що маєш на увазі?
– З Миколою Миколайовичем Чертогом стосунків не зіпсуй!
– А які в мене з ним стосунки? – Майка червоніє до скронь.
– Сама казала – вкрай довірливі. Тільки на це й сподіваюся. Невже забула, що маєш допомогти мені з «Гібралтаром»? Я слово тримаю… Про наукову для тебе домовилася на кафедрі. Маєш завтра заскочити в деканат, поспілкуватися із заступником декана. Гроші знадобляться. Дві тисячі гривень. Маєш?
– Так…
– Кльово. Проспонсоруй викладацький склад, тобі ж потім легше буде.
– Дякую, Русю…
– Нема коли сохнути, Гілко, – капає на мізки Руслана. Чому вона й досі не всохла без кохання?…
Майчині дні зливаються в суцільний, прекрасно освітлений зсередини глухий тунель, у кінці якого – диво! – не миготить і найменшого вогника. Усе в тому тунелі огидне, зайве: ковбаси, сертифікати, іспанська, виш, продажні викладачі, раціональна, цілеспрямована Руська. З усім тим безжально ясно: метушися, не зупиняйся. Хіба що пані Пілар не така – невимовно чарівна й горда, незважаючи на сиві коси, неймовірна у своїй повазі до рідної мови, традицій. І дивні, незрозумілі СМС, що дратують до сказу: «Доброго ранку, Рито», «Не сумуєш, Рито?», «Добраніч, Рито». Та скільки можна?!
– Картку нову куплю, – поскаржилася за тиждень Росову.
Ігор узявся клацати мобільним.
– Усе просто, напиши, що помиляються, щоби припинили…
– Писала.
– Хтось надто невгамовний, – сказав Росов. – О! Ще одна СМС Риті.
– Це неможливо!
– «Лазанья холоне, Рито»… – прочитав Ігор.
– Що?!. – заклякла.
Боже ж мій! Ну, дурна! Дурна-прибацана! Як же одразу не здогадалася?! Де ті мізки?! Лазанья. Нове ім’я… Вона – Рита?…
Пальці літають по клаві – скорше, скорше. Вихором до пані Пілар: «Вибачте, сьогодні ніяк не зможу залишитися на урок». Сумку на плече, з офісу. Так шугонула зупинити таксі, мало під колесами не опинилася.
– На той світ поспішаєш?!
– На Мечникова! Можете скоріше?… – Сяє на всі тридцять два.
– Добре. Буде тобі кіно…
– Яке кіно?
– «Таксі»…
Е, дядьку… Ну, ви вже так не женіть, їй-богу! ДАІ не спить.
– Сподобалося? – За десять хвилин автівка гальмує напроти італійського ресторанчика, де вони з Андрієм…
– Ви… Крутий! – Майка вискакує з таксі, мчить до ресторану.
– Місць нема, вибачте, – чемний хлопчик-офіціант заступає Майці шлях, киває в бік повного залу: люди їдять-п’ють-усміхаються, як здається Майці, зухвало зиркають у її бік.
Майка нишпорить поглядом. Андрій… Де Андрій?…
– На мене чекають! – безцеремонно обходить офіціанта, суне всередину. Вона ж не помилилася, він тут! Чекає на неї…
Андрій помічає її першим. Махає здалеку. Чемним жестом кличе офіціанта – той підходить до столика одночасно з Майкою.
– Тепер лазанью можна подавати, – говорить Андрій офіціантові. Бере Майку за зап’ясток, всаджує поряд. – Привіт, Рито, – говорить так буденно, ніби лише п’ять хвилин не бачилися.
Майка всміхається збентежено, кладе голівку на Андрієве плече: він чудний, єдиний і жаданий… Як же зрозуміти його…
– Не хочу їсти. Тільки тебе… – шепоче.
– Офіціанте! Лазанью упакуйте. Ми заберемо її із собою! – гукає Андрій офіціантові.
Любов – правда. Як прикрити? Майка тепер гола ходить. Усюди – містом, гуртожитком, на роботу, на кафедру, де після щедрого хабара у дві тисячі гривень їй підшукали необтяжливу наукову роботу, дозволили відвідувати лекції і практичні у вільному порядку, попередивши про необхідність систематично підтримувати зацікавленість наукового керівника.
Усміхається, очі сяють – годі й питати, що з дівкою сталося: літає. Тунель повсякденної метушні прозорим-скляним став: манить перспективами, до яких шлях один – розбити скло. І світло в кінці тунелю замерехтіло. І люди навкруги добрі, може, трохи нещасні. Чи просто дурні, ліниві. От баба-волоцюжка, що Майка за нею з гуртожитського вікна кілька місяців поспіль спостерігає. Ну, що за бидлятина? Нап’ється й спить удень у кущах під парканом, а на ніч із двійком таких же занедбаних чоловіків-п’яничок у підвалі сусіднього з гуртожитком будинку ховається. І якого не працює? Хоча б на шматок хліба собі заробило, пропаще! А Андрій ще вважає, що то злидні людей до скотського рівня опускають. Ну, помиляється ж! Он Майка з мамою… На самі копійки в Генічеську жили, та не спилися, заробляли, як могли. А це ледащо просто працювати не хоче.
Якось перестріла волоцюжку неподалік гуртожитку, не втрималася:
– Ну, якого ви тут вештаєтеся? Онде школа поряд… Діти ходять, а ви тут… тиняєтеся! Тхне від вас за кілометр. Працювати не пробували?
Баба замахнулася важкою палицею агресивно – і вдарила б, Майка ледь встигла відскочити. Розлютилася:
– Хіба ти людина? Падло вонюче!
– Цигарку дай! – вигукнула волоцюжка у відповідь.
– А смоли… Вали звідси! Ще раз побачу – міліцію викличу!
– Закурити дай, дитино… – Волоцюжка раптом усміхнулася беззубим ротом, простягнула до Майки руку. – А цаца… А красунечка! На доню мою схожа. Дай грошиків мамці… На сигаретку.
– Та я б вдавилася, якби в мене така мати була! Кажу – забирайся!
– Куди? Може, до себе візьмеш?
– Краще пса бродячого підберу! Бо ти… Ти не людина! Тварюка огидна!
– Дай гривню, не жлобися! – Волоцюжка знов налилася агресією, пішла на Майку, палицею розмахувала.
Та пропади ти зовсім! Майка бігла до зупинки маршрутки, дратувалася: Андрієві розказати!
Вони тепер говорили… Після лазаньї в італійському ресторані до ранку не розтискали обіймів, Андрій дивився на схудлу за тиждень розлуки на пару кіло сірооку Майку, розправляв пальцями русяве її волосся, напускав на Майчине обличчя.
– Сховай свої безсоромні очі…
– Навіщо?
– Тиждень не відгукувалася…
– Я не знала, що я Рита.
– Не виправдовуйся!
– Чому… я Рита?
– Не знаю. Зазвучало. Андрій-Маргарита… Квітка. Булгаков. Королева Марго. «Фауст». Читала?
– Ні…
– Кохана Фауста. Перша спокуса, запропонована йому Мефістофелем.
- Предыдущая
- 37/80
- Следующая
