Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь - Страница 52

• Предыдущая
• 52/83
• Следующая

– Видиш, щораз тяжчим стає мій хрест на Голгофу. – Старець неначе чекав його. – Мій хрест – мої літа, а їх порахувати тяжко – не те що нести.

Він знову важко піднявся на ноги й зробив останній марш-кидок.

– Тебе Бог послав, я знаю, – поманив хлопця всередину. – Не смію взяти з собою на той світ правду. Ти маєш знати, хто ти є.

Дідо мало не силоміць завів хлопчину за захристію. Туди простим парафіянам, окрім учасників літургійного дійства, ходити не дозволялося. Але поводир був наполегливим. Зрештою, він тут був більшим господарем, ніж священик, бо вони, священики, приходять і йдуть, а паламар залишається якщо не назавжди, то надовго.

Старий Яким згорнув якийсь допотопний килим і прибрав із підлоги, а відтак устромив лома між дошками.

– Бери, тягни, сил тобі нівроку насипала мати, – дав Андрієві товстий плетений шнур. – Відкривай.

Вони спільними енергійними зусиллями взялися піднімати чи не половину підлоги цієї вузької кімнатки, що слугувала комірчиною в церковному господарстві. Суворо зарипіли завіси, неохоче здвигаючи невблаганну часову послідовність, яка пручалася вторгненню у минуле. Здавалося, вони зсувають у зворотному напрямі те саме колесо історії, і чим далі, тим більше метафора перетворювалась на реалію. Під підлогою розкрила чорну пащу бездонна яма. По шкірі побігли мурашки. Андрій силкувавсь опанувати себе, але збуджена свідомість калатала серцем, як великоднім дзвоном. «Таємний отвір у потойбіччя? Мені ще зарано туди, на відміну від старого паламаря».

– Ти що, настрашився? – розсміявся дід. – У тебе що, нема в стодолі пивниці, де мама огірки квашені на зиму тримає?

Андрій оговтався після такого смачного порівняння.

– А тепер залізай туди. Там є драбина із цегли у самій стіні. Я тобі посвічу.

Дід стояв над ямою з велетенським свічником. Його сиві пасма вилискували мороком. Він скидався на апостола Петра на воротах раю. Світоч осяяв яму. Вона була овальної форми, заввишки з людину. Майстерно викладена з паленої почорнілої цегли. Акуратна, неначе щойно заметена. Не можна було сказати, що людська нога давно тут не ступала. Радше навпаки.

Прохолода, свіжа і чиста, солодко огорнула спітнілого юнака, але була вона не могильною, а живодайною, приємною для тіла, наче лляна мамина вишита сорочка на Великдень. Андрій придивився. Підлога була викладена з мармуру. Дід нахилився зі свічником зовсім низько, і перед очима постала мозаїчна картина. Посередині – святий престол, подібний до того, що там, нагорі, в церкві. Зрештою, як у мільйонах церков по всій планеті. Над престолом – два херувими. Андрій якось підсвідомо п’яддю правої руки, точний розмір якої він знав і завжди так міряв без всіляких приладів, зміряв зображення: 1,33?0,80?0,80 см.

В епіцентрі картини посеред престолу – зображення церкви, за архітектурною формою – точна копія їхнього, кедрівського храму. Довкруж храму, викладеного позолотою, пробивалися букви латиною: «Cristi De Te…» Далі літери стерті настільки, що прочитати до кінця неможливо. Навпроти цього знаку – такий же круг, тільки всередині – меч, а на ньому – хрест. І знову месидж: «Sigillvm Millitvm Te…» – і знову не завершено, втрачено кілька букв. І все це були не просто букви – зображення. А над ними, над цими розписами та прогалинами, в яких знайшли своє відображення триста прожитих кедрівською церквою літ, над ними вже нетлінний напис, що зберігся, здається, цілком. Як учора виведений рукою володаря вищої мудрості:

TEMPORA DE FINALE…

De finale.

Tempora.

Про кінець свій.

Думай.

Ну що ти тут витворяєш, на землі? Не думаєш? Не хочеш думати. А як прийдеш до кінця? Усі приходили, і ти прийдеш. Ще не було такого, щоб не приходив бодай один хтось. І з чим ти прийдеш?

– Тепер ти поверни це кружальце всередині, – озвався зверху Яким. – Наберися сили. Я вже не здужаю. А ти зможеш.

Андрій кілька разів пробував, але даремно. Мозаїка трималася купи, укріплена століттями. Дід опустив йому зверху той же лом:

– Підніми плитку, на якій – хрест. Вона окремо там вкладена.

– Може, не варто, діду, руйнувати? Ну що я буду тут ломом…

– Ти не вчи мене. Я знаю, що говорю.

Справді, фрагмент із хрестом піддався дуже легко. Під мармуром рука натрапила на згорток. Заняття не для нервових. Камінна твердь не здатна так добре передавати з глибини віків дух, що залишав свою печать на найтвердішому із матеріалів цього світу, яким є мармур. Він промовистий, цей тисячолітній карб на корі земній, але Творець тільки подібній собі живій істоті дарував незнищенне сховище духу – слово. Предвічна плоть духу. Руйнуються під товщею тисячоліть рукотворні вавилони, розсипаються в прах тіла – тимчасові пристановища душ у їхніх земних мандрах, але володіє нетлінною силою, що піднімається над Часом і Простором, остання субстанція пізнаного Абсолюту – Слово. Споконвіку було Слово. І Слово є Бог… Бо немає ні початку, ні кінця…

Андрій самотужки освоїв латину за підручником з медицини, який позичив у старого професора медфаку, що приїздив на літо до родини в село.

«Нас послав Всевишній звести храм на землі благодатній. Ми залишили тут свого духа печаті. Той, хто прочитає їх, той наш брат. По крові і духу. Заповіт Всевишнього знайдеш тут. Захисти і сохрани його від злої сили. Якщо впаде цей саркофаг, кара накриє боговідступників. І рукотворний саркофаг не поглине повзучу смерть зірки Полину.

Рятуй їх своєю благодаттю, Брате у Христі і Мечі».

І далі підписи – Моле, Романус, Вінчі, Бартоліні, Бальтазар…

– Прочитав? А тепер постав туди назад. Так велено, – наказав свічкар згори. – Вибирайся. Досить. Вертайся додому. Ще мама почне шукати.

Звідтам, піднімаючись сходами, він повернувся в цей світ іншим. Справжнім. Самим собою. Його нетутешнє, неслов’янське прізвище насторожило його з перших днів, відколи почав усвідомлювати себе на цій землі. Єдине у всій окрузі. У всіх є в Кедрівці й деінде в селах однофамільці. А тут єдиний звідкись узявся. Бальтазар. Окрім українців, кого тільки не заносила історія сюди! Поляків і росіян, євреїв і німців, словаків і чехів, вірмен і греків… Але з жодного іншого роду-племені встановити походження прізвища було неможливо.

А тут така розв’язка. Бальтазар будував цей храм. Найнятий зодчий з-під Падуї. І він – його українізований нащадок. З ім’ям, збереженим і пронесеним крізь століття. І переданим тобі. З посланням, яке під церковним вулканом покриває новим знанням про себе твоє «я», заново прочитане в історичній транскрипції заново пізнаного земного покликання.

Він переклав дідові прочитане в згортку. Коли вони вже вибралися з підземелля й присіли на лавці під дубом на церковнім подвір’ї.

– А я й не знав. Але вгадав, – паламар погладжував сиву голову. – Що там, вгадав – Бог надоумив!

Старець вдивлявся в небо. Звідтам несамовито пекло сонце. Його висохлі на довгім земнім шляху кості поглинали тепло, і від того старий Яким чувся сильнішим і навіть молодшим. Отак на осонні, як у давнину кожна земна людина, що на низькому схилі віку тішиться кожним прожитим днем. Але кедрівський патріарх, що кадилом відганяв злих духів із села за усі чотири окупації, яких воно зазнало на його віку, тішився з іншої причини. Так буває, коли не знаєш, кого шукаєш, але знаходиш!

– Я паламар. Навіть не дяк. На письмі не дуже розуміюся. Але там багато тобі сказано. Тобі, Бальтазаре. Тепер я вже не сумніваюся.

Дід уперше постав у його пам’яті, коли мама на Вербну неділю привела його у церкву. Мати любить це свято найдужче з усіх свят і сину прищепила цю світлу благодать. Здавалося б, не головне, не з ключових християнських торжеств, але він, як і мати, сприймав його як найсвітліше свято. Передовсім як день тріумфу Христа на землі, коли земляни в апофеозі любові до Сина Божого устеляли його сліди пальмовим гіллям. Віттям любові, яка була пальмою першості, перемогою саме любові над усіма почуттями, які здатне випромінювати людське серце. Найвище покликання людини – в любові, а не в ненависті, у добрі, а не злі. І тої неділі вона була такою. Озвіріння прийде в п’ятницю – п’ятого дня після апофеозу любові. У Страсну п’ятницю. Найчорніший день розп’яття.

• Предыдущая
• 52/83
• Следующая