Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь - Страница 70

• Предыдущая
• 70/83
• Следующая

Але вивільнені власноруч від задатків і зачатків цього Духа, двоногі самки й самці здатні лише випорожнювати власний кишківник. Їм більшого, ніж виробництво гівна, не треба. Цього їм досить. І кишка є тим єдиним отвором їхньої сутності, з якої перманентно й регулярно показується все той же кінцевий результат їхнього земного призначення.

Їхня істина – це і є наочний результат, на око та на нюх – робота їхньої прямої кишки. Відчуття остаточної повноти особистого життя й цілковитої реалізації смислу власного життя їм дає цілковите наповнення унітаза. Якщо їхній персональний унітаз – часто, як в олігархів, золотий – працює з повним навантаженням, значить – «жизнь удалась»!

І найжахливіше, і найнедосконаліше в земному людському устрою – ці два стада пасуться на Землі не окремо, а разом. Впереміш. Не як два, а як одне стадо. Моноліт. Що від того? Правильно, тріщить моноліт. Нуртує. Від того – вічні війни. Між богоподібними людьми й людиноподібними тваринами. Не один, а два види зовні тотожніх істот населяють Землю. Це цілковита неправда, що людство —один вид. Щонайменше два. І зжитися вони не можуть. Ті, що з Богом, і ті, що проти Бога. Ті, що з совістю, і ті, що без неї. Не воювати вони не можуть.

А хто перемагає? Якби перемогли людиноподібні, вони і дотепер не вийшли б з печери. Перемагають богоподібні, які вивели з печери і ведуть до життя вічного. Їх менше. Вони завжди й всюди в усіх парламентах і на всіх виборах, референдумах, плебісцитах, на усіх війнах і революціях – меншість. Часом їх зовсім мало. Лічені одиниці. Але вони перемагають.

Бувають моменти, продовжені на десятиліття й сто ліття, коли вони програють. Бувають апофеози зла, коли вони здаються назавжди переможними. Коли навіть уява не може породити силу, здатну здолати людиноподібних. Але доки є бодай одна душа, запліднена сумлінням, яка думає про кінець, – доти кінця людям на Землі не буде, доти тріумфу людиноподібних не буде. Допоки є бодай одна людина на планеті, що думає про свій особистий і власний кінець тут, на Землі, доти тут, на Землі, існуванню людини кінця не буде. І на своїх знаменах цей смисл життя людського сформулювали тамплієри.

Дружина Феофанова зустріла сестру з Москви прямо на вокзалі з белградського поїзда. Залізниче сполучення з європейськими столицями йде виключно через цей райцентр, тому численні родичі з Росії часто навідувалися сюди.

Ліза була відомим у Москві нейрохірургом, тому молодша сестра впросила її по телефону приїхати сюди. Афанасій, повернувшись до життя, потребує серйозної допомоги кваліфікованої столичної медицини, якій, очевидно, не рівня тутешня медицина, районна. Дивно було також те, що відомчі лікарі Комітету держбезпеки, як це звичайно робиться, навіть не приїхали якщо не з Києва, то зі Львова оглянути хворого.

У містечку вони зайняли, як тут кажуть, плебанію – попівський дім. Уніатського отця, який відмовився перейти в московську віру, як і тисячі інших, вивезли до Сибіру. Тому його помешкання акурат прийшлося до вподоби районному начальнику КГБ. Правда, Афанасій часом бурчав у неділю, коли люди з церкви, що поруч, не давали спати своїми літургійними співами.

Сестри ввійшли у хвіртку, коли раптом дорогу їм загородив солдат.

– Ты что, Костя? – сахнулася від його наставленого штика хазяйка. Цей вартовий уже кілька років стояв на посту № 1 – біля помешкання начальника чекістів. Цього разу він був не сам: довкруж дому роїлися десятків зо два озброєних бійців.

– Вы проходите, Елена Александровна. А вы, товарищ женщина, посторонитесь. Приказано, кроме членов семьи, посторонних не впускать.

– Костик, ты в своем уме? Это же моя сестра. Из Москвы приехала. Ты же ее знаешь. Она в прошлом году летом у нас гостила.

– Не имею права. – Чекіст знову наставив штик у сторону москвички.

– Видишь, что делается, Лизонька? Ты подожди, а я сейчас зайду в дом и позвоню начальству. Недоразумение какое-то. Сейчас все образуется.

– Да я понимаю. Вы же в этой бандеровщине, как на фронте.

– Ждать здесь нельзя. Пройдите в сквер, гражданка. Там и посидите, – за цим разом став добродушним вартовий. – Только посоветую: по-русски лучше не общайтесь. А еще лучше езжайте-ка обратно в Москву.

Олена вирішила, що краще буде, якщо Афанасій сам скомандує і, як звично він це робить уже десяток літ у всьому районі, наведе порядок бодай біля дому. Але він усе ще не вставав з ліжка, хоча крізь вікно бачив, що робиться на вулиці. Дружина вбігла до кімнати, розповідаючи на ходу про дивну поведінку Костика.

– Да что там Костик. Они же бросили сюда целую армию. Дом в оцеплении. И это не охрана, а конвой. Считай, Лена, что мы с тобой под арестом. Пока – домашним.

Нарешті, обізвався один із телефонів управління.

– А, это ты, Леночка! – почувся знайомий голос, який вона одразу не впізнала. – Что, не узнала? Богатый буду. Это же я, Колька. Колька Едлов. Да, я тоже здесь. Из Киева прибыл в «горячую точку». Ну, как там Афанасий? Ну, молодец. Жить будет лет до ста. Молодец. Как бы посетить друга-товарища. Ты не будешь возражать?

Феофанова розповіла однокашнику чоловіка, з яким вони дружили сім’ями ціле життя, про інцидент із сестрою.

– Это мы вмиг урегулируем. А надолго ли сестра? Я тебе скажу, что не очень-то вовремя она в гости собралась. Мы ее, конечно, впустим в служебный дом, но ты ей посоветуй все-таки для ее же безопасности прямо завтра возвратиться назад в Москву.

– Колька, она же врач известный. Пусть осмотрит его.

– А это не ваша забота. Подполковник Феофанов – человек государственный. Поэтому о нем должно заботиться государство, а не сестра жены. Я непременно приду навестить, и мы обо всем поговорим.

Лізу таки впустили під обід. Феофанов явно міцнів – в його очах знову почали загорятися вогники тривалого спецслужбівського вишколу.

– Ты мне слово в слово передай разговор с Едловым. Абсолютно точно – как он сказал?

Саме так вона зробила.

– Значит так, девочки. Если теперь они для меня уже идейные противники, то почему я для них должен оставаться товарищем по строительству коммунизма и по борьбе с Богом? Я тебе уже говорил, Лена: перед тобой другой Феофанов. Нет того, что был прежде. Нет ни для меня, ни для тебя, ни для них. Есть другой. Верующий в Бога, прозревший человек. А значит – он враг их! А что мы, когда я был с ними, делали с врагами? Уничтожали. Они для этого и конвой выставили. Приговор мне вынесен. Но еще посмотрим – кто кого. Когда придет Едлов – из комнаты не выходите. Я еще слаб физически. Бодаться с ним пока рано. Не исключено, что он попытается убрать меня прямо сейчас, в этой кровати.

За вікном уже почувся стукіт об бруківку чекістських чобіт. Єдлов приїхав не на легковику, а на «воронку», яким звичайно забирали арештованих.

– Дай-ка мне быстренько пистолет из кабинета. А ты, Лиза, если хочешь, останься. Они знают, что ты работаешь в четвертом управлении. Лечишь членов политбюро, и сам товарищ Хрущев твой пациент. Твое присутствие будет сдерживающим фактором. Но выбор за тобой. Можешь подождать, пока я разберусь с гостем, на кухне.

Єдлов скочив у спальню і кинувся обнімати бойового побратима. Так зустрічаються фронтові товариші після вимушеної розлуки. Тепло, від усієї душі і від щирого серця.

– Ах ты, мой дружище! Как я переживал за тебя! Эта бандеровская сволочь хотела вырвать из наших рядов героя. Не вышло. Всем смертям назло. Чекисты не сдаются. Как мы рады. Все наши товарищи передают тебе привет. Вчера вот с генерал-полковником Кушнируком выпили за твое здоровье, за твое скорейшее возвращение.

Феофанов слухав цей тривалий словесний понос мовчки. Чекав, поки друг молодості перейде до діла.

– А теперь к делу, товарищ подполковник. Есть приказ руководства Комитета о переводе тебя в республиканский госпиталь. Ты хоть и бодришься, молодцом, но не надо забывать, что еще позавчера ты пребывал в коме. Мы не бросаем товарища в беде, и обязаны сделать все, чтобы ты вернулся к жизни окончательно и бесповоротно. Так что собирай вещи, Лена. Прямо сейчас и отправимся. Машина на улице.

• Предыдущая
• 70/83
• Следующая