100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 32

• Предыдущая
• 32/125
• Следующая

– Погляньте! – вигукнула вона й засміялась. – У нього борода наче дзьоб у дрозда! Король Дроздобород! Король Дроздобород!

Коли старий король побачив, що дочка геть і не думає вибирати собі жениха, а лише дарма кепкує з людей, він дуже розгнівався й заприсягнувся своєю головою та короною, що видасть її заміж за першого жебрака, що постукає до брами.

Минуло два дні. І от під вікнами палацу задзеленчали струни і якийсь бродячий музика завів свою пісеньку. Король послав по музику слуг.

Брудний, обірваний жебрак боязко ввійшов до палацу.

– Яка робота, така й плата, – сказав король. – Мені так сподобався твій спів, що я вирішив віддати за тебе заміж свою дочку.

Почувши це, принцеса нажахано впала перед батьком навколінки, але король навіть не поглянув на неї.

– Нічого не вдієш! – сказав він. – Я заприсягнувся своєю головою й короною, що віддам тебе за першого-ліпшого жебрака, і я додержу свою клятву!

Хоч скільки плакала принцеса, скільки благала – усе було марно. її відразу обвінчали з убогим музикою.

А після вінчання король сказав:

– Не личить дружині жебрака жити в королівському палаці. Можеш іти зі своїм чоловіком на всі чотири вітри.

Убогий музика, не кажучи ні слова, узяв за руку молоду дружину й вивів за браму. Уперше в житті принцеса пішки вийшла з палацу. Опустивши голову, не дивлячись навколо, крокувала вона вслід за своїм чоловіком.

Коли сонце почало сідати за пагорби, вони підійшли до стін великого багатого міста. Над золотою важкою брамою височіла кругла вежа. Вони пройшли через усе місто й зупинились аж на околиці, біля маленької, врослої в землю хатини.

– Чия це хатина? – спитала принцеса.

– Вона моя і твоя! – відповів із гордістю музика й відчинив перекошені двері. – Тут ми з тобою будемо жити. Заходь!

Принцесі довелося нахилитись, аби, переступаючи через поріг, не вдаритись головою об низький одвірок.

– А де ж слуги? – спитала вона, роззирнувшись.

– Які там слуги! – відповів жебрак. – Що треба буде, зробиш сама. От розпали-но вогонь, постав воду та приготуй чогось поїсти. Я дуже втомився.

Але принцеса зовсім не вміла розпалювати вогонь і куховарити, і музиці довелося самому це все робити. Він приготував убогу вечерю, вони поїли й лягли спати.

А наступного дня жебрак на світанку підняв із ліжка принцесу:

– Уставай, жінко, ніхто за тебе не працюватиме!

Так прожили вони днів зо два, і потроху всі музикантові припаси вичерпались.

– Ну, жінко, – сказав він, – хорошого потрошку. Це неробство не доведе нас до добра. Почни хоч кошики плести… Прибуток від цього невеликий, зате й робота неважка.

Він пішов до лісу, нарізав лозиння і приніс додому цілу в'язку.

Принцеса почала плести кошики, але тверді лозини не слухалися її, а тільки дряпали й кололи її білі ніжні руки.

– Сідай-но краще прясти, – звелів чоловік.

Але груба нитка врізалась у принцесині пальці, з них крапала кров, а з очей текли сльози.

– На що ти годишся?! – докоряв чоловік. – Може, спробувати торгувати глиняними горщиками?

Спочатку люди розбирали горщики в прекрасної крамарки і платили їй, не торгуючись. Аж одного разу якийсь гусар на баскому коні вихором вилетів із-за рогу й пронісся просто по горщиках, залишивши по собі хмару пилу та купу битих черепків.

Принцеса залилася слізьми. Вона побігла додому і, плачучи, розказала чоловікові про нещастя.

– Та хто ж сідає з глиняним посудом на ринку скраю, біля проїзної дороги! – сказав музика. – Ти не придатна ні до якої порядної роботи. Кажуть, у королівському палаці потрібна посудомийка. Збирайся!

Тепер прекрасна принцеса була на побігеньках у кухаря й виконувала найчорнішу роботу. У глибоких кишенях свого великого фартуха вона носила по горщику і складала туди залишки страв, а ввечері відносила ці горщики додому, щоб повечеряти.

У той самий час, коли вона чистила казани й вигрібала з печі попіл, у палаці готувалися відсвяткувати весілля молодого короля.

Нарешті настав урочистий день.

Скінчивши роботу, принцеса пробралася з кухні нагору і причаїлася за дверима парадної зали, щоб хоч іздаля помилуватися на королівське свято.

Повз принцесу-посудомийку вервечкою проходили слуги, несучи величезні тарелі з дорогими наїдками. А повертаючись назад, то один, то інший кидав їй то шкоринку від пирога, то крильце птиці або риб'ячий хвіст, і вона ловила все це, щоб сховати у свої горщики, а потім забрати додому.

Раптом із зали вийшов сам молодий король. Побачивши за дверима вродливу дівчину, він схопив її за руку й потягнув танцювати. Але вона відбивалася від нього з усієї сили, відвертаючись і ховаючи очі. Адже це був король Дроздобород – той самий, кого зовсім недавно вона прогнала з ганьбою.

Одначе не так легко було вирватися з його міцних рук. Король Дроздобород вивів принцесу просто на середину зали й пішов із нею в танок. І тут зав'язка її фартуха луснула. Горщики випали з кишень, ударились об підлогу й розлетілися на дрібні черепки. Бризнули на всі боки перше і друге, суп і печеня, кісточки та шкоринки.

Здавалося, стіни королівського замку впадуть від сміху. Реготали вельможні гості, сміялися придворні дами та кавалери, гигикали юні пажі та сиві радники, реготали і слуги, згинаючись у три погибелі й хапаючись за боки.

Від сорому та приниження принцеса ладна була провалитися крізь землю. Затуливши обличчя руками, вона вибігла з зали й кинулася сходами вниз.

Але хтось наздогнав її, схопив за плечі й повернув до себе. Це був король Дроздобород!

– Не бійся! – лагідно сказав він. – Хіба ти не впізнаєш мене? Адже я той самий бідний музика, який жив із тобою в маленькому перекошеному будиночку на околиці міста. І я той самий гусар, що розтоптав твої горщики на базарі. І той висміяний жених, якого ти образила ні за що ні про що. Через кохання до тебе я змінив мантію на жебрацьке лахміття і провів тебе дорогою принижень, аби ти зрозуміла, як гірко людині бути скривдженою й висміяною, щоб серце твоє злагіднішало і стало так само прекрасним, як і обличчя.

Принцеса гірко заплакала.

– Я така винна, що не гідна бути твоєю дружиною… – прошепотіла вона.

– Усе погане лишилося позаду, – відповів король. – Нумо святкувати наше весілля!

Придворні дами вбрали принцесу в сукню, розшиту діамантами та перлинами, і повели до найбільшої й наипишнішої зали палацу, де на неї чекали вельможні гості й серед них – старий король, її батько.

Усі вітали молодят і бажали їм щастя.

Жив собі бідний дроворуб. Було в нього двоє дітей і дружина – але не рідна мати, а мачуха. Хлопчика звали Гензель, а дівчинку Ґретель. Настав такий день, коли не було на що купити навіть шматок хліба. Цілі ночі дроворуб не спав, зітхав і нарешті сказав дружині:

– Що тепер буде? Як нам дітей прогодувати, адже й самим їсти нема чого!

– А знаєш що, – відповіла дружина, – заведімо завтра дітей у саму хащу. Розпалимо там багаття й дамо їм по скибочці хліба. А самі підемо й залишимо їх самих. Не знайдуть вони дороги назад – і ми їх позбудемося.

– Ні, жінко, – відмовив дроворуб, – цього я не зроблю. Не можу я покинути дітей у лісі. їх же дикі звірі з'їдять.

– Тоді доведеться нам усім із голоду помирати! – сердито відповіла дружина.

– А все-таки шкода моїх бідолашних дітей! – сказав дроворуб.

Проте діти від голоду не могли заснути й чули все, що казала мачуха батькові. Заплакала Ґретель і сказала Гензелю:

– Бідолашні ми з тобою! Видно, пропадати доведеться!

– Не плач, Ґретель! – сказав Гензель. – Я щось придумаю.

Пізньої ночі він устав, відчинив двері й тихо вийшов на вулицю. На небі яскраво світив місяць. Білі камінці на подвір'ї блищали під його промінням. Гензель напхав їх повні кишені. Потім він повернувся додому і сказав Ґретель:

– Тепер нічого не бійся, сестричко!

І, наче нічого й не сталося, влігся в ліжко.

• Предыдущая
• 32/125
• Следующая