100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 38

• Предыдущая
• 38/125
• Следующая

Так і справили вони весілля, не гаючи часу на оглядини господарства майбутнього зятя. А далі побажала молода з Гансом полем пройтися, володіння свого чоловіка оглянути. Ганс святковий одяг швиденько скинув, напяв латаний-перелатаний полотняний жупан, мовляв, святошну одіж недовго й забруднити.

Тож вийшли вони руч-обруч у поле. І на всі виноградники, поля або луки, що траплялися їм на шляху, Ганс пальцем тикав, а долонею по великій або малій латці на своєму жупані ляскав та все приказував:

– Сама бачиш, серденько, ось латка моя і он та – теж.

А молодій дружині й невтямки, що Ганс про справдешні латки говорить, а не про лани та наділи, які їй показує.

Колись давно жили собі дід і баба. Помер старий, залишивши після себе семеро синів – семеро Симеонів, мов дві краплі води схожих один на одного. Кожного рану можна було побачити, як працюють семеро орачів.

І ось одного дня проїжджав дорогою побіля поля цар, здалека примітив, що людей у полі, як на панщині. Здивувався цар, адже напевно знав, що панських земель там немає, і звелів своєму слузі дізнатися, що то за орачі. Привітався слуга і питає:

– Звідки ви? Чиї ви?

А Симеони йому відповідають:

– Нас мати породила семеро Симеонів, щоб було кому землю пращурів наших обробляти.

Переказав слуга їхні слова цареві. Здивувався цар – якісь химерні орачі. І знову послав слугу до братів-орачів, велів запросити хлопців до його палацу.

От прийшли вони всі семеро до палат білокам'яних, цареві кланяються.

– Розказуйте, – щонайперше звелів цар, – що ви робити вмієте, хто з вас до чого вдатний?

– Я, – почав старший, – на ваших очах стовп залізний викую такий заввишки, як дві ялини, коли їх поставити одна на одну.

– А я, – сказав другий, – заб'ю його в землю.

– А я, – підхопив третій, – залізу на нього і все побачу, що у світі діється.

– А я, – сказав четвертий, – збудую такий корабель, який і по морю, і по суходолу однаково добре ходитиме.

– А я, – не відставав п'ятий, – з різними країнами торгувати різним крамом можу.

– А я, – здивував царя шостий, – з кораблем, екіпажем і крамом у море пірну, як завгодно довго під водою пропливу і випірну, де скажете.

– А я – викрадач, – закінчив сьомий, – усе дістану, на що тільки оком накинете.

Покартав цар останнього Симеона:

– He гідне поваги твоє ремесло в моїй державі, даю тобі три дні, щоб покинув ці місця; решту шістьох беру до себе на службу.

Засмутився сьомий Симеон, але коли монарх вирішив, то марна річ сперечатися з ним.

А той цар уже давно був закохався в одну принцесу із заморського королівства. Тож царські радники й заступилися за сьомого Симеона: мовляв, саме й потрібний викрадач, щоб ту принцесу викрасти. Передумав тоді цар проганяти від себе Симеона. А назавтра скликав усіх своїх підданих подивитися, як Симеони свою майстерність показуватимуть.

От перший Симеон у всіх на очах викував залізного стовпа заввишки, як дві ялини, коли їх поставити одна на одну. Велів цар місцевим силачам того стовпа у землю ввігнати, але то була робота понад їхні сили. Тоді наказав цар другому Симеону забити той стовп у землю. Хлопець увігнав і оком не змигнув.

Дочекався своєї черги третій Симеон, заліз по стовпу на самий верх та ну обдивлятися навсібіч, заморську принцесу визираючи – насилу побачив. Сидить край стрілкуватого вікна красуня: обличчя в неї біле, як сніг, на круглих щоках рум'янець, а шкіра така ніжна, така прозора, що видно, як кров під нею струмує.

– Побачив? – запитує цар.

– Атож.

– То спускайся негайно і щоб добули мені принцесу за всяку ціну!

Зійшли всі семеро Симеонів на корабель, що його четвертий брат збудував, завантажили його крамом різним та й знялися з якоря.

Чи довго, чи недовго вони пливли, але пристали нарешті до незнайомого берега.

А сьомий Симеон узяв із собою вченого кота, та такого спритного, що вмів і речі подавати, і через скакалку стрибати і ще різні штуки виробляти.

Висів сьомий Симеон із тим дивним товаришем своїм на берег – островом прогулятися, а братам велів на палубі чекати, коли вони з котом повернуться.

У місті став він під стрілкуватими вікнами принцеси та й ну з котом ученим гратися. Як побачила принцеса дивну тварину, зараз послала свою рабиню довідатися, чи не продається звір. Вислухав Симеон рабиню і відповідає:

– Котові моєму вченому ціни немає, але, якщо він комусь дуже сподобався, я готовий його подарувати.

Минуло менш як півгодини, а Симеон уже увійшов зі своїм подарунком просто до покою принцеси. А за свого чудового кота він попросив зовсім мало, сказати б, майже нічого – лише щоб дозволили йому три дні й три ночі в королівському палаці погостювати.

Так і залишився Симеон на ніч у палаці, нібито для того, щоб навчити принцесу поводитися зі звіром дивовижним… На третій день подякував Симеон принцесі за гостинність і запросив до себе на корабель – подивитися на інших дивних тварин з усього світу. Попросила вона свого батька-короля, щоб відпустив її на вечір із палацу, та й пішла на причал, а з нею, звісно, й годувальниці її, рабині пішли, як і належить принцесі. А сьомий Симеон вже й тут: умовляє її, щоб залишила на березі свій почет, а сама сходила хутчіш на корабель:

– Знаєш, скільки на облавку в нас звірів невиданих, дивовижних: вибери собі серед них будь-якого, чого твоя душа забажає – подарую! Але не з моїми грішми робити такі подарунки кожній твоїй рабині та годувальниці.

Погодилась принцеса, лишила свій почет на причалі, а сама на палубу ступила. Зараз на кораблі вітрила підняли, і поплив він морем синім. Марно чекав король, коли повернеться додому його донька-принцеса. Аж від рабинь та годувальниць дізнався, що сталося. Спорядив він хутко королівський корабель і сам на ньому погнався за викрадачами.

Поспішає розгніваний батько-король на своєму кораблі, вже майже наздогнав судно братів Симеонів, аж шостий Симеон занурив його разом з командою і крамом під воду і не випірнав, поки не доплив так до рідного берега. Тож довелося королю ні з чим повертатися.

А сім Симеонів з красунею принцесою повернулися з далеких мандрів, а біля пристані їх уже цар зустрічає, а з ним і всі його піддані – вітають радо дорогих гостей. Зійшли брати на берег, цар побачив свою принцесу і того ж дня з нею повінчався, а сімох Симеонів по-царськи нагородив і додому відпустив.

Жила колись на світі вдова, в якої було три дочки. Старшу дочку, з одним оком у лобі, звали Одноочка. Середню, що мала два ока, – Двоочка. А найменшу, з трьома очима (одне око в неї було посеред лоба), звали Триочка. Двоочку сестри з матір'ю незлюбили, бо дуже вона була схожа на звичайну людину. Тож усі вони весь час штурхали її хто в плечі, хто в боки, одягали в саме лахміття, годували недоїдками та недогризками.

Одного разу послала мати Двоочку на луки козу пасти, і байдуже було матері, що дівчина зрання і ріски в роті не мала. Сіла Двоочка на травиці й заплакала гірко. Так сиділа вона собі, плачучи, і не помітила, як над нею схилилася якась незнайома жінка і говорить до неї:

– Добридень, Двоочко, чому це ти сльози ллєш?

– Як же мені не плакати? – відказує їй дівчина. – Незлюбили мене сестри з матір'ю за мої два ока, не дають мені вільно жити, не знаю вже, як їм догоджати. Про новий одяг, кажуть, не мрій, а сьогодні зранку навіть їсти не дали.

А незнайомка її пожаліла й каже:

– Не плач, Двоочко, не сумуй, забудь свої образи. Послухай-но, що я тобі скажу. Як схочеш ти попоїсти, просто скажи своїй козі: «Ме-е, кізонько! Столику, до мене!» – і перед тобою з'явиться накритий заморськими стравами стіл. Як наїсися, скажи так: «Ме-е, кізонько! Столику, на місце! – і все зникне, мов ніколи й не було.

Так сказала жінка дівчині й пішла. А голодна Двоочка відразу й послухала її поради, покликала:

• Предыдущая
• 38/125
• Следующая