100 чарівних казок світу - Фрезер Афанасий - Страница 46

• Предыдущая
• 46/125
• Следующая

– Що трапилося, мій невдячний друже, чи знов тобі мої подарунки не до вподоби? – здивовано запитав Факраш.

– Не до вподоби? Хіба можуть вони мені сподобатися? Це ж через них я остаточно втратив можливість узяти шлюб із Сільвією, а її батько відтепер мене взагалі не має за людину! Хто вас просив утручатися в моє життя? – мало не плачучи, запитував Горацій.

– Та ж ти сам сказав, що твоя хазяйка не надто вправна кулінарка, а твоя жебрацька халупа – це зовсім не те місце, де належить приймати поважних гостей, – спокійно заперечив йому джин.

– Однак я не просив нічого змінювати! – скрикнув Горацій.

– Певна річ, не просив. Бо ти дуже скромний і стриманий, тому я й не чекав, що ти попросиш, а дав усе тобі сам, – сказав джин, цілковито впевнений у тому, що вчинив правильно.

– Факраше, благаю, зробіть мій дім таким, яким він був до вашого втручання, і допоможіть мені реабілітуватися в очах професора, – попрохав Горацій, – через вас я вскочив у таку ситуацію, що мені не було іншої ради, як розповісти всю правду про вас Фютвою, а ще віддати йому печатку з вашої пляшки.

Горацій навіть не встиг помітити, як за цими словами в очах джина промайнула тінь тривоги, адже це тривало лише мить.

– Не хвилюйся, мій друже, спасенна душа, я сам піду до твого вченого чоловіка і поговорю з ним. Ачей допоможу йому переконатися в твоїй правдивості й доброчесності, – заявив джин.

– Ви й справді це зробите? – спитав Горацій, не ймучи віри своїм вухам.

– Аякже, це ж саме ти врятував мене від тисячолітнього ув'язнення, то хіба я можу відмовити тобі в такій дрібниці? – здивувався Факраш.

– Дуже буду вам за це вдячний. Якщо все стане на свої місця, я присягаюся, що нічого більше у вас не проситиму. – Не встиг Горацій договорити, як джин знову зник. – Ну й дурні манери у цього старигана!

– Знову зник, не попрощавшись, – сонно пробурмотів Горацій, намагаючись знайти в палаці спальню.

Уранці промені жовтневого сонця, що пробивалися крізь запинала на вікнах спальні, розбудили Горація. Юнака щиро потішило те, що Факраш не збрехав і повернув будинок до його попереднього стану, а це означало, що й до професора він сходить. Настрій містера Вентімора поліпшився, і він, нашвидкуруч поснідавши, пішов у свою контору, де його чекав незакінчений план будинку. Та замість плану будинку він побачив там розлюченого замовника, якого намагався заспокоїти Бітвор.

– Забагато в голову про себе забрали, юначе! – залементував Самуель Вакербас, щойно Горацій з'явився на порозі контори. – Невже ви вирішили, що порядний англієць, який ані своїм родом, ані своєю справою не заплямував своєї репутації, побажає жити в такому будинку?

– Про що ви, містере Вакербас? – здивовано спитав Горацій, бо ніяк не міг уторопити, про який будинок говорить його замовник, якщо план будинку досі ще лежить у нього на столі.

– О, він ще й удає, ніби не розуміє, про що йдеться! – вибухнув Вакербас.

– Я ж попереджав тебе, що англійцям не потрібні надмірності, вони люблять простоту і комфорт, – менторським тоном мовив Бітвор, який не міг змиритися з тим, що саме цьому невдасі Горацію, а не йому, Бітвору, поталанило засягнути такого вигідного клієнта.

– Я взагалі не розумію, чим мій проект, якого ви і в очі не бачили, міг вам аж так не сподобатися, – дивувався й далі Горацій.

– Та як не бачив, його тепер усі мої сусіди можуть споглядати. Щоправда, у кмітливості вам не можна відмовити, а от щодо смаку… – Вакербас був невблаганний.

У голові Горація враз ніби щось клацнуло: це, напевно, знову витівки джина, адже той обіцяв йому допомогти з будівництвом. Та ще не встиг Горацій піддатися паніці, як у кімнаті, з якої поспішив вийти Бітвор, матеріалізувався Факраш.

– Що тобі не сподобалося в твоєму новому будинку, чоловіче? – сердито вигукнув він.

– А це хто такий? – здивувався Вакербас.

– Це мій компаньйон, ми разом працювали над вашим будинком, – пояснив Горацій.

– Те, що ви зробили, не можна назвати роботою, хіба це будинок – у ньому немає ні більярдної, ні їдальні, ані ще чорт знає чого! – усе ще шаленів Вакербас.

– Е, рабе, та ти, бачу, переходиш за край, – громовим голосом гримнув на нього джин, – я звів тобі палац, якого не було навіть у Сулеймана Великого, хай буде пером земля йому. А ти поводишся, мов той невдячний пес, що гавкає на панів своїх. Ходитимеш за це рачки!

І Вакербас поволеньки почав ставати навпочіпки, видно було, що він чинив опір, але не міг нічого вдіяти.

– Як ви смієте, я член палати перів… Ви знаєте, що я можу з вами зробити? – лементував Вакербас, проте вчасно зрозумів, що зараз не найкращий час для вимог і погроз, тому жалібно попросив: – Вибачте з ласки своєї мене, нерозумного, поверніть мені вертикальне положення, я буду цілком задоволений вашою спорудою, адже це найбільший із замків, я нікому не скаржитимусь і житиму в будинку, що ви збудували.

Обличчя джина знову прибрало великодушно-милостивого вигляду, він клацнув пальцями, і Вакербас зміг звестися на ноги. Промисловець був напрочуд провидливим чоловіком, тому, не чекаючи продовження цієї вистави, поспішив забратися з контори, поки його не повернули в колишнє положення.

– Навіщо ви знов улізли в моє життя? – простогнав Горацій.

– О ти, найневдячніший із смертних, тобі знову не до вподоби те, що я зробив заради тебе.

– Я сам хотів довести цей проект до кінця! Ви зганьбили навіки моє ім'я як архітектора, тепер до мене вже точно ніхто не прийде із замовленням, – ще більш зневірено мовив Горацій.

– О, ти помиляєшся, нерозумний, ти не знаєш людей, тепер твоє ім'я лишиться у віках, адже досі такого замку ще не бачило людство, ваш храм Артеміди порівняно з цим – просто жалюгідний флігель.

– Пане Факраш, ви мені краще скажіть, чи були ви у Фютвоїв і чи говорили з професором, – стрепенувся Горацій, згадавши джинову обіцянку.

– Так, я був там, і вважаю, що дівчина Фютвой зовсім не пара тобі, – категорично заявив йому джин.

– Та як же… – здивований Горацій не міг вимовити й слова, адже він посилав джина до професора, сподіваючись на цілком протилежний результат.

– Дуже просто: я одружу тебе з принцесою, донькою короля Північних Іфритів, а ця Сільвія – безрідна і зарозуміла панночка, не гай свій смертний вік на цю дівицю, – повчально мовив джин і додав: – А щоб ти не надто обурювався, я допоможу тобі пристати на мою пропозицію. А допоможу таким чином: або ти погоджуєшся, або дух професора залишається втіленим в одноокого осла до кінця його земних днів. Даруй, я, напевно, мав із цього почати. Отже, я його перетворив на мерзенного одноокого осла, щоб ти не дуже опирався, – вдоволений зі свої вигадки, заусміхався джин якоюсь хижою усмішкою.

– Але ж це нечесно, я не кохаю жодну принцесу, а тільки Сільвію! – заволав Горацій.

– Твоєму весіллю з нею все одно не бути, чи ти думаєш, що до вівтаря її під руку поведе осел? – аж залягався гуркотливим сміхом джин. – Я сказав, що ти береш шлюб із принцесою, а найменша твоя непокора окошиться на твоїй же Сільвії якнайприкріше.

– Але ж запитаю я вас, пане Факраш, як я одружуюся з нею, якщо я простий, нікому не відомий безрідний лондонець, а вона принцеса. Навіщо я їй? – вирішив схитрувати Горацій.

– Про це я вже подбав, – так само впевнено сказав Факраш, – поглянь у двір.

За вікнами конторки зібрався чималий натовп витріщак, які розглядали багатий ескорт, що чекав, коли Горацій вийде з конторки.

– Хто у вас, смертних, наймогутніший правитель? – поцікавився джин.

– Лорд-мер, звичайно, – бовкнув Горацій, не подумавши.

– Тоді їдьмо до нього на посвячення тебе в почесні городяни міста Лондона, – урочисто промовив Факраш.

Горацію не було іншої ради, як піти за джином. Коли вони посідали в карету й рушили, настала джинова черга дивуватися побаченому. Він не знав, що таке автомобіль і електрика, адже весь час, проведений на волі, він витратив на пошуки винуватців свого ув'язнення та на непотрібні дарунки Горацію. Тому все, що він побачив на вулиці, було для нього, що жив три тисячі років тому, щонайменше незвичайним.

• Предыдущая
• 46/125
• Следующая