Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич - Страница 40

• Предыдущая
• 40/80
• Следующая

І тут різкий біль у шиї змусив Тараса завити й забути про Оксану. Він рукою схопився за шию, по його пальцях потекла кров, тепла і липка. Він подивився вгору і побачив над головою кілька чайок, що крутилися в небі. Вони опускалися все нижче й нижче. Різкий біль у ногах змусив його поглянути униз. Чайка, яка щойно клюнула його в ногу, відскочила на метр убік і знову, нагнувши шию, готувалася до атаки. Тарас, наповнений болем і злістю, стрибнув до чайки і вдарив її ногою, як м'яч. Чайка відлетіла вбік, але біль у нозі став сильнішим, і найнеприємніше больове відчуття змусило Тараса зціпити зуби. Він нахилився, щоб подивитися на ногу, і зрозумів, що права холоша прилипла до ноги нижче коліна й наскрізь просочилася кров'ю. І тут новий удар-укол дзьоба в спину. Тарас озирнувся на Оксану – вона нерухомо лежала на землі долілиць. По її спині та ногах ходили три чайки зі скривавленими дзьобами. Інші чайки стояли поряд.

Тарас прокинувся тільки після того, як уві сні помер, розірваний-роздертий хижими птахами. Прокинувся мокрий під мокрим підодіяльником. Усівся на канапі. Декілька хвилин опам'ятовувався, потім набрав повну ванну гарячої води. Лежав у ній не менш ніж півгодини.

Тільки до третьої після полудня, напившись міцної кави, Тарас зміг повністю відокремити свій кошмар від реальності. Але кошмар усе ще залишався перед ним, у ньому самому. Він усе ще відчував відлуння болю в ногах, руках, на шиї. Він усе ще чув зловісний пташиний регіт і ляскання великих білих крил. Він усе ще чув крик Оксани. І ось тепер нове, реальне занепокоєння охопило його, занепокоєння про Оксану. Може, не випадково вві сні саме вона була з ним? Не Дарка, з якою, коли не брати до уваги дивного «клієнта», що просив склянку прісної води, нічого неприємного минулої ночі не трапилося, а саме Оксана!

Тарас згадав розбитий акваріум у квартирі Оксани, розбите вікно, кров чайки, що скапувала на підлогу з підвіконня, застиглий жах в очах Оксани. Із Даркою нічого такого не відбувалось, інакше б вона йому сказала. Ось чому вві сні саме Оксана опинилася поряд із ним, із Тарасом, і вони обоє стали жертвами великих хижих птахів.

Тарас згадав фільм Хічкока, теж про птахів, які нападали на людей. Але там, у фільмі, птахи були дрібні й чорні, здається, дрозди. Та й фільм був зовсім не страшний, можливо, навіть чорно-білий. Уранішній кошмар лякав Тараса гіпернатуральною яскравістю барв, соковитістю крові, гіперболізованою білизною самих чайок. Кошмар був куди страшнішим і натуральнішим за будь-який із фільмів жахів. Хрипкий крик-сміх чайок і досі рвав слух, дряпав барабанні перетинки. І якийсь іще зловісний шум фоном був присутній за цим невщухаючим криком чайок.

Тарас затиснув пальцями вуха. Заплющив на мить очі, хитнув головою, мовби намагався скинути з неї настирливо-неприємну шумову павутину. Обернувся, зупинив погляд на музичному центрі. Поставив компакт-диск ДДТ, пультом знайшов пісню «Свобода», підняв гучність до максимуму і, тільки коли музика згори, зусібіч і навіть басовими вібраціями дерев'яної підлоги знизу оточила його, тільки тоді він звільнився від уранішнього кошмару, витіснив його зі своєї голови.

Прослухавши ще три пісні компакт-диска на повній гучності, Тарас вимкнув музичний центр і подзвонив Оксані.

– Із тобою все гаразд? – запитав він. Голос його звучав дуже серйозно, але не схвильовано.

– Так, а що?

– Мені кошмар про тебе приснився, про нас із тобою, – сказав Тарас. – І я затурбувався.

– Кошмар? Про мене? – Голос Оксани затремтів. – Ти зайнятий?

– Ні.

– Я сьогодні вдома. Приїжджай, розповіси! Це може бути серйозно… Я тебе картоплею із грибами нагодую. Ти ж, певне, сьогодні не обідав?

– І не снідав теж, – згадав уголос Тарас. – Добре. Скоро буду.

Уже піднявшись на другий поверх і зупинившись перед дверима до Оксаниної квартири, Тарас пережив раптом емоційне дежа вю – йому стало на кілька моментів страшно, саме як тоді, коли Оксана викликала його з Єжи до себе, повідомивши переляканим на смерть голосом, що в її квартирі хтось є.

– Ти такий блідий, – здивувалась Оксана, впускаючи приятеля. – Заходь до кімнати, я вже все підігріла!

Тарас роззувся, залишив куртку в коридорі на стінці-вішалці, що відділяла від коридору маленьку кухоньку та ванну з туалетом. Пройшов і всівся за пересувний столик сервіровки.

– Я вже попоїла, – повідомила Оксана, опускаючи перед Тарасом тарілку з грибним рагу, виделку та блюдце з тонко нарізаним салом. – Ну, їж і розповідай!

Тарас жував і говорив. Оксана сиділа навпроти і, завмерши, дивилася йому в вічі. Коли він дійшов до дворика на вулиці Коперника, Оксана дістала з нижньої полички столика дві чарки та пляшку горілки. Налила. Жестом руки зупинила розповідь Тараса і вказала поглядом на чарки. Вони випили. Оксана кивнула – мовляв, продовжуй!

Тарас вслухався у власну мову, дивуючись, що розповідає, як йому здалося зараз, більше й детальніше, ніж пережив уві сні.

І раптом у кімнаті різко й голосно пролунав крик чайки, від чого Тарас здригнувся, виделка випала в нього з руки, вдарилась об край тарілки і полетіла на підлогу. Тарас відчув холод.

– Ой, це моя! – Оксана підскочила з табурета. – Я їй після годування забула дзьоб скотчем склеїти! Допоможи!

Вони підійшли до вікна, Оксана відсунула фіранку, й Тарас побачив перед собою в картонній коробці знайому чайку з перев'язаними крильми, з потужним дзьобом. Хазяйка квартири відрізала ножицями смужку скотча від рулону, що лежав тут же. Озирнулася на гостя.

– Схопи її за шию, тільки ніжно, м'яко!

Тарас тремтячими руками дотягся до птаха, акуратно взяв його лівою рукою за шию, а правою притиснув зверху. Оксана звичними рухами рук склеїла скотчем дзьоб і полегшено зітхнула. Вони повернулися за стіл. Тарас зайняв своє місце на канапі. Йому на плече впав плюшевий щурик, один із колекції «каналового зоопарку» Оксани.

– Він тебе любить, – сказала Оксана і всміхнулася.

Вона ще раз наповнила чарки.

– Ти поспішаєш? – запитала хазяйка квартири.

Тарас заперечливо мотнув головою.

– Такі сни просто так не сняться, – сказала Оксана. На її обличчі не залишилось і сліду від недавньої посмішки.

– Я ж тому і подзвонив, – мовив Тарас. – Напевно, тобі краще її позбутися! – Тарас показав поглядом на знову завішене вікно, за яким сиділа тепер обезмовлена скотчем чайка.

– Я її випущу, коли рани заживуть.

– А рибки де? – поцікавився Тарас.

– На іншому підвіконні. – Оксана кивнула у бік коридору.

У кімнаті на декілька хвилин запанувала тиша. Тарас мовчки доїдав картоплю з грибами, спостерігаючи за обличчям Оксани, на якому відбивалась уся емоційна палітра її думок: занепокоєння, сумніви, впевненість і невпевненість. Раптом її обличчя зосередилось, очі «прокинулися».

– Ти зі мною сходиш? – запитала вона.

– Куди?

– Тут близько, до моєї знайомої, – Оксана зам'ялася, спохмурніла, підбираючи відповідні слова. – Я з нею іноді раджуся з приводу снів. Це її робота.

– До ворожки? – із сумнівом уточнив Тарас.

– Не зовсім, – ухильно відповіла Оксана.

Лабораторія паранормальних явищ була розташована від Оксани за два квартали. Тарас знав цей дивний будиночок, перший поверх якого був пофарбований у блакитний колір. Кілька разів раніше зупинявся він тут, виявившись випадково поблизу, щоб роздивитися дивних слонів, які прикрашали фасад, почитати незрозумілі, немов спеціально заплутані цитати, трафаретом нанесені на шибки вікон. Зупинятися – зупинявся, але ніколи цікавість не змусила б його зайти всередину. Але тут провідною, або, якщо точніше – тією, що завела усередину цієї будівлі, – силою виявилась Оксана. Питання присутності чи відсутності цікавості навіть не обговорювалось. Оксана просто зупинилася перед дверима і послала зі свого мобільника есемеску. Через хвилину двері відчинились, і громіздка пані в довгій чорній сукні впустила їх.

– Це з вами? – запитала пані Оксану, вказавши важким поглядом карих очей на Тараса.

• Предыдущая
• 40/80
• Следующая