Меч і хрест - Лузина Лада (Кучерова Владислава) - Страница 14

• Предыдущая
• 14/113
• Следующая

Вона відчайдушно рвонула в передпокій, спотикаючись і хапаючись сліпими руками за стіни.

– Катерино Михайлівно, я не розумію! – спробував зупинити він її і, отримавши прекрасний, майстерно відпрацьований і вичерпний удар у щелепу, ганебно полетів на підлогу.

Тремтячими, неслухняними пальцями Катя відімкнула замок вхідних дверей і помчала на вулицю.

«Швидше! Швидше! Швидше!» – стугоніло в голові.

Обурений шовковий капець з помпоном із лебединого пуху норовливо зіскочив з її ступні.

Катя розлючено хвицнула ногою, відкидаючи і другий, й помчала босоніж у темряву, поняття не маючи, куди і навіщо вона біжить.

Щойно з допотопних ходиків, що висіли над ліжком у Марійчиній спальні, проклюнулася облізла зозуля й видала перший незрозумілий хрип, як Марійка сіла у своїй постелі.

Вона лягла спати ще о десятій, і зараз очі її були, як і раніше, заплющені, але рука рішуче відкинула ковдру – Марійка опустила босі ноги на килимок і механічно натягла пухкі капці у вигляді капловухих собачок – подарунок тата. Потім, сліпо витягнувши просто себе долоні з широко розчепіреними пальцями, впевнено попрямувала в коридор.

Зачувши незрозумілий гуркіт, мати і батько разом вибігли зі своєї спальні й устигли побачити куцу кіску на ситцевій спині дочки та заднє колесо велосипеда, що зникали за дверима квартири.

У під’їзді незадоволено застогнав потривожений ліфт.

– Куди? – підхопився Володимир Сергійович. – Зараз одинадцята ночі!

– Мовчи, – різко осадила його мати. – Уперше в житті дочка йде на ніч із дому. Їй двадцять два роки. Вона має право на особисте життя! От бачиш: зняли вінок безшлюбності – відразу подіяло!

– Яке особисте життя в піжамі? – заволав той, розлючений її бабською маячнею. – Який вінок?! На ній же піжама й капці! І на велосипеді їздити вона не вміє.

– О Боже! Вона лунатичка! – схопилася за серце мама і заволала: – Марійко, дівчинко, повернися!

Мати стрімголов вибігла на сходовий майданчик і, почувши, як ліфт із брязкотом відчинився на першому поверсі, квапливо перегнулася через перила.

– Доцю! Донечко! – заволала вона, склавши рупором руки. – Донечко, що з тобою?! Повернися зараз же, чуєш!

Не розплющуючи очей, Марійка стрімко мчала на велосипеді по безлюдній Уманській вулиці, не знаючи, ні куди вона їде, ні того, що вона взагалі їде кудись.

Зала клубу «О-йо-йой!» доброзичливо зааплодувала. У Дарини не було своїх пісень, і ввесь її широкий репертуар – від «Зачем ты дочку-воровку на свет родила?» до «Мой мармеладный, я не права» – було позичене з чужого плеча. Зате голос і темперамент у Дарини Землепотрясної були своїми власними.

– А тепер, – жагуче заявила вона, – чи не пора нам потанцювати під найзабійніший хіт цього літа.

Діджей зрозумів її натяк і ввімкнув мінусову фонограму.

Публіка вдоволено загула. На сцену викотився балет – як данину сезонній моді вони вдало спорудили на цю пісню окремий номер.

«Дети любят лимонад…» – замурчала співачка, і неждано її серце радісно заквоктало: Дарині здалося, що за восьмим столиком вона побачила знайому руду голову «продуктивного кавалера».

«Він чи не він? Якщо він, – це, вважай, доля. Ні, точно, він!» – подумала вона, і нетерплячі ноги звично понесли її до сходинок в залу.

– Зем, – швидко просипів Сані, роблячи вигляд, що намагається залучити її до танцю, – тобі ніззя.

Дарина Землепотрясна негарно вилаялася подумки: вона не любила визнавати, що між бажанням і його негайним здійсненням можуть існувати якісь об’єктивні перешкоди.

– Праворуч, – шепнув Сані й потанцював геть.

Директор стояв біля входу до службових приміщень і напружено дивився на неї.

«Дети любят лимонад…» – Вона інтенсивно застрибала на місці, немов заведений механічний заєць.

Що ж робити? Що робити?

Звичайно, рудий помітив її. Не міг не помітити! А ось чи впізнав?

Дарина відважно пішла на абордаж.

– О, я бачу в залі знайомі обличчя! – енергійно замахала рукою співачка. – Танцюємо! Танцюємо! Всі. й рудий із восьмого столика теж.

Хлопець підвів голову й усміхнувся їй на всю ширину обличчя. У його очах не було здивування, і Дарина зрозуміла, що він ідентифікував її давно, можливо, ще там, в «Центр… Старокіевскаго колдовства на Подол…», він уже знав, хто вона й де її шукати.

«Ура! Здорово!»

Вона вийшла на самісінький край сцени, під якою вже юрбилися танцюючі пари, і потяглася до нього поглядом. Її права ступня підскочила вгору, прицілюючись на стрибок до зали, – рух був таким різким і раптовим, що Дарина похитнулася.

«Що це, судома?» – не на жарт злякалася вона, зусиллям волі повертаючи кінцівку, що збунтувалася, на місце. Але тільки її ліва нога невпевнено торкнулася підлоги, права сама стрибнула ввись, зігнувшись у коліні, й від переляку Дарина з силою натиснула долонею на колінну чашечку.

Танцюючі з сумнівом покосилися на неї.

– Бачите, під цю пісню ноги самі пускаються в танок! – закричала вона, відчайдушно намагаючись обіграти непередбачений жест. – Але мені не можна, я мушу розважати вас. Танцюємо! Танцюємо!

І тут її ноги остаточно сказилися. Вони вперто підстрибували по черзі, неначе всередині неї зламався якийсь механізм, і, кривлячись від болю, співачка вже неприховано дубасила себе кулаком по колінах. Збоку здавалося, що вона, кривляючись і блазнюючи, підстрибує на місці в безглуздому комічному марші. Глядачі сміялися. Балетні хлопчики, вишикувавшись у шеренгу позаду неї, дружно замарширували, прагнучи підтримати начальника, з яким явно було щось негаразд.

– Бачите, що з ними робиться! – хрипко видихнула Дарина. Вона вже задихалась і не могла співати, й зовсім забула про рудого кавалера, тільки з останніх сил намагаючись зберегти обличчя.

«Що зі мною, Боже?»

– Гей, ну ж бо, танцюй з нами! – фамільярно розпорядився якийсь розхристаний п’яний мужик і, несподівано схопивши Дарину за рукав, зірвав веселу співачку зі сцени.

І тої ж миті їй стало легше.

Вона стояла в гойдливому натовпі, насторожено прислухаючись до себе, намагаючись зрозуміти: невже божевілля відпустило її?

– Гадаєш, Рита досі там стоїть…

– На неї не схоже.

– Тоді чого не прийшла… – вкрутились їй у вуха чиїсь випадкові репліки. Дві дівулі – ангелоподібна білявка і безгруда чорнявка – безрадісно звивалися за два кроки від неї.

Розхристаний самовпевнено потягнувся до талії Дарини.

Але несподівано, мовби усвідомивши щось неймовірно важливе, співачка поривчасто впхала в його спітнілу долоню клубний мікрофон і щодуху помчала до виходу, відчуваючи, як із кожним кроком біль відступає, відступає, відступає, й на зміну йому приходить упевненість, що вона чинить єдино вірно.

Вискочивши на вулицю, Чуб стрімголов поскакала до чорного входу, де пасся її відданий мопед.

«Швидше! Швидше! Швидше!» – блискало в голові.

– Стій, – почула вона за спиною задиханий чоловічий голос. – Стій, кому сказав! – Хтось безпардонно відштовхнув її вбік. Це був Алекс – амбалоподібний охоронець їхнього клубу і за сумісництвом коханець Завзятої. Трохи відставши, перукарка вже підбігала до них.

– Я ж казала, що вона злиняти спробує! – пропихтіла вона.

Насупившись, Алекс став між Дариною та її «поні» й по-хазяйськи поклав руку на кермо.

– Це більше не твоя іграшка, – важко сказав він. – Віддавай ключі.

– Пусти! – одержимо заволала Дарина, кидаючись на нього. – Мені треба туди! Я спізнююся!

Алекс гидливо відкинув її однією рукою.

– Куди ти спізнюєшся? – жовчно засміялася Завзята. – Тебе вже звідусіль звільнили. Директор щойно сказав: можеш іти к бісу! Я завжди знала: рано чи пізно ти дограєшся.

– Ідіть геть! – утробно рикнула Чуб.

У її голову ніби вилили чайник із вируючим окропом, і вона ледве усвідомлювала реальність. Але з останніх сил спробувала виловити там останню живу думку:

– Термін був до свята! Не спокушу Сані до шостого, машина ваша!

• Предыдущая
• 14/113
• Следующая