Петро Дорошенко - Карнацевич Владислав Леонидович - Страница 14

• Предыдущая
• 14/23
• Следующая

Наступного дня, 8 червня, гетьман Дорошенко, взявши тисячу зі свого війська і старшину, став на Сербіній могилі й послав звідси до Брюховецького свого посла в чині сотника із запрошенням прибути на переговори. Подальші події описуються по-різному. Ми в своїй розповіді будемо, як і багато істориків, орієнтуватися на відомості літописця Величка. Брюховецький відповів посланцеві відмовою, запропонувавши натомість, щоб гетьман Дорошенко сам прийшов до нього. Тоді сотник правобережного гетьмана з козаками, що його супроводжували, спробував схопити лівобережного правителя, та на його захист став вірний йому запорозький полковник Іван Чугуй зі своїми підлеглими. Усе це відбувалося в гетьманському наметі. Почувши галас, рядові козаки війська Брюховецького втрутилися в бійку на боці послів Дорошенка[30]. Далося взнаки багаторічне роздратування, нелюбов, яку викликав у своїх підлеглих хитрий і користолюбний гетьман.

Брюховецького привели до підніжжя Сербіної могили, де Петро Дорошенко звернувся до нього з такими словами: «Чом ти так пиндючно відповідав мені? Чому з доброї волі не покладеш булави, коли козацьке товариство не воліє тебе гетьманом?» Після цього він наказав прикувати Брюховецького до гармати, поки рада судитиме його за порушення військових звичаїв і за те, що став боярином. Віддаючи такий наказ, правобережний гетьман махнув рукою, це було сприйнято козаками як сигнал до того, щоб «кінчати» бранця. Вони накинулися на нього і били, «як скаженого пса». Так Брюховецький був убитий на очах Дорошенка. Петро Дорофійович наказав відвезти тіло загиблого противника в Гадяч, де його було поховано в Церкві Богоявлення. Його дружину – доньку московського боярина – було арештовано і відправлено до Чигирина. Згодом прихильники останнього і сам він заперечували, що було віддано прямий наказ убивати. Однак було б, мабуть, наївно думати, що Дорошенко неповинний у смерті лівобережного гетьмана, якого сам підбурював до повстання проти Москви і сам же скинув, прийшовши начебто допомагати.

Козацька рада, що відбулася, очевидно, відразу ж по тому, визнала Петра Дорофійовича Дорошенка гетьманом всієї України – обох берегів Дніпра. Історики одностайно називають цю подію прогресивною. Справді, як би погано Дорошенко не вчинив зі своїм лівобережним партнером-суперником, об’єднання України було кроком уперед. Для гетьмана ж це стало піком кар’єри. Інша річ, що дуже багато хто за межами України не був зацікавлений в її єдності, і реальним власником єдиної булави Дорошенко залишався зовсім недовго.

Довідавшись про події на Сербіному полі, Ромодановський поспішив відступити з території України. Є дані, що його попередив про майбутній наступ об’єднаної козацької армії сам Дорошенко. Якщо так, то можна сказати, що переговори кінця 1667 року не були марними. Варіант об’єднання України під своєю протекцією і владою Петра Дорошенка Москва, певно, ще не відкинула остаточно і вирішила осторонь поспостерігати за розвитком подій. Тим паче що потужне повстання Брюховецького явно налякало царський уряд.

Щоб підкорити собі всю Україну, гетьманові не обов’язково було вступати в бій. Багато міст і полків охоче перейшли на його бік. Характерна, приміром, зміна влади в Полтаві. Отримавши звістку про те, що сталося на Сербіному полі, місцеві жителі, не чекаючи підходу військ нового гетьмана, вбили вірного соратника Брюховецького полковника Г. Витязенка. Загалом, Дорошенкові досить швидко вдалося взяти під контроль майже все Лівобережжя і розмістити в найважливіших його містах свої гарнізони. Митрополит Тукальський наказав православним священикам Лівобережжя згадувати в молитвах не царя, а «благочестивого, Богом даного гетьмана Петра».

Усього місяць пробув Петро Дорошенко на лівому березі Дніпра. У першій половині липня 1668 року він поспішно повертається на Правобережжя, залишивши наказним гетьманом на лівому березі чернігівського полковника Дем’яна Гнатовича, якого в літературі зазвичай називають Многогрішним. Спонукати до цього могли причини і політичного й особистого характеру. До політичних треба віднести повідомлення про те, що поляки активізували свої дії на Поділлі і Брацлавщині. Звістку про загрозу для Кальника привіз гетьманові подільський полковник Остап Гоголь. До особистих же причин літописи відносять неприємну для гетьмана і кожного чоловіка звістку про безчестя дружини («через пліт скочила з молодшим», за висловом автора Літопису Самовидця).

Повернення Дорошенка на правий берег та його боротьба з новим претендентом на булаву П. Суховієнком, що незабаром розгорілася, розв’язали руки росіянам. У вересні військо Ромодановського знову починає наступ на Лівобережну Україну через Сіверську землю. Промосковськи налаштовані кола переконували Дем’яна Многогрішного, що не варто воювати з росіянами. Зокрема старалися православні ієрархи, які віддавали перевагу московському патріарху над київським митрополитом, на чолі з архієпископом Чернігівським Лазарем Барановичем. Зрештою, побоюючись, що його сил для відбиття атаки не вистачить, Многогрішний сповістив воєводу Ромодановського про свою згоду підкоритися. У грудні 1668 року на старшинській раді в Новгороді-Сіверському Дем’ян Гнатович прийняв титул «Гетьмана Сіверського», його соратники вирішили визнати владу царя. Треба віддати йому належне, Многогрішний відразу поставив перед Москвою питання про повернення Україні втраченої автономії. У березні 1669 року в Глухові відбулося обрання його гетьманом уже всього Лівобережжя, а також підписання нових статей між Україною і Москвою.

Глухівські статті зафіксували деякі поступки, на які пішов царський уряд щодо самостійності Гетьманщини. Московські гарнізони повинні були розміщатися тільки в п’ятьох містах: Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі. Функції воєвод обмежувалися лише військовими справами. Право збирати податки переходило до гетьманських чиновників. Гетьман, як і раніше, не мав права самостійно провадити зовнішню політику, але його представникам дозволялося бути на посольських з’їздах, де розв’язувалися питання, пов’язані з козацькою Україною. Многогрішний отримав право сформувати особливе кінне наймане військо компанійців, на яких покладалися поліцейські функції. Окрема стаття передбачала повернення в Україну гармат, дзвонів, срібних речей і книг, захоплених вояками Ромодановського. Перехід селян у козаки обмежувався (встановлювалася чисельність реєстру в 30 тисяч), а українцям таки було заборонено торгувати горілкою і тютюном у московських містах. Перенісши столицю з Гадяча до Батурина, Дем’ян Многогрішний мусив узяти на утримання тисячу московських стрільців, і з того часу подібна охорона (а при нагоді – конвой) завжди була прикомандирована до резиденції лівобережного гетьмана.

Спочатку Дем’яна Многогрішного визнавали тільки Сіверщина і Київ, потім на його бік перейшли Переяславський і Прилуцький полки. Однак південні полки (наприклад, Лубенський) ще довго вважали своїм гетьманом Дорошенка. Для останнього дії Многогрішного були, звичайно, неприємним сюрпризом. Сам він залишити боротьбу із Суховієнком не міг, а присланому на лівий берег з кількома тисячами козаків Григорію Дорошенку змінити ситуацію не вдалося. Петро Дорофійович писав гнівні листи на адресу лівобережного гетьмана. У Гадяч прибув інший його брат Андрій, який дав зрозуміти російському уряду, що є можливість примирення і прийняття підданства Росії всієї України за умови виведення з міст воєвод і відмови Москви від визнання за Польщею прав на Правобережну Україну. Але Росія вже визначилася зі своїм ставлеником і продовжувала співпрацювати з Дем’яном Многогрішним. Так було втрачено шанс на возз’єднання України.

Андрусівське перемир’я і наступні події, як в Україні, так і на міжнародній арені, змусили гетьмана Дорошенка всерйоз задуматися над тим, під чиїм верховенством його країна все-таки має більше шансів об’єднатися і стати хоча б відносно самостійною. З Річчю Посполитою добрі відносини не складалися. Хоча гетьман уперто називав себе й далі гетьманом Війська Запорозького Його Королівської Милості, на практиці з поляками велася війна, то затихаючи, то спалахуючи з новою силою. Варшава усе ще не могла погодитися на те, що країна, яка ще недавно належала їй цілковито, може існувати і без контролю з боку короля й шляхти. У 1668 році Ян ІІ Казимир відрікся від престолу, а на його місце в наступному році був обраний Михайло Вишневецький, відомий також як Михайло Корибут – син смертельного ворога козаків Яреми Вишневецького, який ставився до українців не набагато краще за свого батька. Відразу після його обрання Петро Дорошенко направив до нього посольство з проханням підтвердити козацькі вольності, але король не захотів піти назустріч гетьману. Постійний контакт, який Дорошенко підтримував з Росією, як ми могли переконатися, також не приводив до позитивного для гетьмана результату. Розривати заради України мирні пакти з Річчю Посполитою цар не бажав.

• Предыдущая
• 14/23
• Следующая