Св. Петро Могила - Мицик Юрій - Страница 7

• Предыдущая
• 7/25
• Следующая

Вибір Петром Могилою нового життєвого шляху збігся в часі з новим етапом (1620—1632) боротьби між католиками та православними, який розпочався з відродження вищої православної ієрархії України та Білорусі в 1620 р. і завершився її легалізацією в Речі Посполитій. Перший період відповідного етапу проходив надзвичайно гостро і потягнув за собою кровопролиття у Вітебську у 1623 р. За таких умов обидві сторони стали шукати компроміс, навіть прагнули скликати спільний Собор задля того, щоб «Русь не нищила Русі», але кожна сторона по-своєму бачила шляхи виходу з кризи. Господарич спочатку виступав лише як один з активних світських православних вірних, зокрема, він узяв участь у реставрації православних храмів. Опосередковано про це може свідчити його запис від 14.10.1625 р., в якому зафіксована кількість внесків на відбудову Десятинної церкви в Києві.

31 (21) березня 1627 р. помер архімандрит Києво-Печерської лаври Захарія Копистенський. Найважливіший монастир у православному слов’янському світі лишився без свого пастиря. Ченці на місце покійного обрали спочатку о. Феофана Боярського, але король не затвердив цього вибору. Очевидно, Сигізмунд ІІІ намірився передати ігуменство претенденту з уніатського табору – о. Герману Тишкевичу, який був до того ж родичем київського воєводи, католика Тишкевича. Однак православні ченці категорично відмовилися прийняти уніата, бо це означало б і втрату православними своєї головної святині. Тож залишилися два кандидати: Василь Копистенський, ігумен Дятловицького монастиря, який був родичем покійного архімандрита, і св. Петро Могила. Як не дивно, кандидатуру останнього не сприймала тоді частина печерської братії, що закидала йому молодість, певною мірою і молдавське походження, а головне – приятелювання з архієпископом Мелетієм Смотрицьким, проуніатські тенденції якого дедалі ставали виразнішими. Однак суттєвих звинувачень на адресу цього кандидата не пролунало, а його високе походження та зв’язки давали небезпідставні надії на поліпшення становища монастиря і всієї Київської митрополії в цілому. Варто підкреслити, що важливу роль у підтримці кандидатури св. Петра Могили відіграв київський митрополит св. Йов Борецький.

26 (16) вересня 1627 р. з ініціативи капітули Києво-Печерської лаври був скликаний провінційний сеймик у Житомирі, на якому все духовенство разом зі шляхтою новим архімандритом одностайно обрало св. Петра Могилу як «чоловіка высоце знаменитого» й адресувало королю прохання про затвердження на цій посаді господарича. Новообраний архімандрит мусив поспішати, бо Тишкевичі не змирилися з поразкою. Вже надвечір дня елекції св. Петра Могили по келіях лаври були розкидані погрозливі листи Германа Тишкевича. За кілька днів, 3.10.1627 р., київський воєвода наблизився до монастиря з кількомастами чоловік піхоти та кінноти, в’їхав кінно до одного з приміщень і став вимагати від ченців, щоб ті відмовилися від свого вибору і підтримали королівського кандидата, тобто Германа Тишкевича. Але ченці були незламними, і Тишкевичам довелося відступити, хоча київський воєвода і надалі їм погрожував. Клопотання св. Петра Могили не лишилося, однак, без наслідків, і король 29 листопада 1627 р., переконавшись у стійкості православних, мусив затвердити акт його обрання новим архімандритом Києво-Печерської лаври. Висвячення св. Петра Могили архімандритом відбулося у грудні 1627 р. Варто знову звернути увагу на хронологію подій. Собор, на якому господарич ще світська людина, відбувся 18 (8) вересня 1627 р., а обрання Петра Могили на сеймику – 26 (16) вересня 1627 р. Таким чином, у тижневому проміжку між цими двома подіями господарич і постригся у ченці. Ставши ченцем і, мабуть, тоді ж – священиком, він вів аскетичний спосіб життя, суворо постився, навіть носив вериги, багато молився і вдень і вночі, не рідше двох разів на тиждень служив Літургію.

Про лаврський домитрополичий період діяльності св. Петра Могили відомо небагато. Але немає жодних сумнівів у тому, що він, очоливши найпрестижніший у слов’янському світі православний монастир, розпочав надзвичайно енергійну роботу як з його відродження, так і з реформування Православної Церкви, тим паче, що до цих планів цілком прихильно поставився тодішній митрополит св. Йов Борецький. Слід зазначити, що нерідко між Софією (резиденцією київських митрополитів) та лаврою траплялися розбіжності. До честі обох (і митрополита, і архімандрита) вони покінчили з цією нездоровою тенденцією і спільно взялися до невтомної праці на благо Православної Церкви. Пізніше, уже на церковній посаді, св. Петро Могила започаткує важливу традицію: київський митрополит буде одночасно й архімандритом лаври. Старіючий митрополит, поза сумнівом, убачав саме у св. Петрі Могилі свого майбутнього спадкоємця і покладав небезпідставні надії на його провідну роль у реформуванні Церкви. Однак цю титанічну роботу не могла здійснити одна людина без надійних помічників. Усвідомлюючи це, молодий архімандрит став гуртувати довкола себе енергійних та висококультурних сподвижників. Д. Степовик мав цілковиту рацію, коли зазначав, що якби Петро Могила «був властолюбцем і диктатором, в чому його інколи звинувачують, він би обрав для себе типовий диктаторський стиль: групувати навколо себе сірих, невиразних, безталанних виконавців своєї волі, щоб ніхто не міг претендувати на його місце. Навпаки… стягував до себе яскраві, видатні особистості…з добрими організаторськими здібностями і сильною волею».

Передусім серед них – Сильвестр Косов, котрий стане спадкоємцем св. Петра Могили на митрополичому престолі, Йосиф Тризна, який стане спадкоємцем на печерській архімандрії, Афанасій Кальнофойський, Павло Домжів-Люткович, Філофей Кизаревич та ін. При доборі кадрів святий брав до уваги їхню ревність у вірі православній, високі професійні якості як науковців, педагогів тощо. Само собою зрозуміло, що всі ці люди добре прислужилися українській культурі. Тому дивно виглядають звинувачення святого в тому, що він «оточився білорусами, яким чуже було козацтво», очевидно, йдеться насамперед про Косова. Це дивно вже хоча б тому, що Косов та його співвітчизники з числа сподвижників св. Петра Могили виявили себе патріотами України, і такі закиди на його та його співвітчизників адресу є безпідставними. Взагалі українці й білоруси жили тоді в межах однієї держави, мали спільні проблеми, історичні відносини цих народів складалися краще, ніж із будь-яким іншим народом, тим паче, що українці й білоруси близькі між собою і за матеріальною, і за духовною культурою, і за менталітетом. Дивно й те, що православному білорусу Косову відмовлено в праві бути українським патріотом, але таке право уніатський історик – публіцист о. Дмитро Блажейовський – зберіг за білорусом-уніатом Йосифом-Вельямином Рутським! До того ж не самими білорусами оточив себе святий. Серед його сподвижників переважали, звичайно, українці.

Крім збирання довкола себе гурту сподвижників, лаврський архімандрит давав їм виконувати важливі завдання, і вони швидко їх реалізували. Так, він приділяв особливу увагу процвітанню Києво-Печерської лаври, яка була центром православної духовності на слов’янських землях. Завдяки їй Київ здобув славу другого Єрусалима, яку св. Петро Могила прагнув зміцнити. Тут варто сказати про концепцію, яку розвивав святий і його сподвижники. Цей феномен відображений і в понятті «духовний Ізраїль», яке, зокрема, вжито в «Євангелії учительному», виданому святим. Воно містило прагнення до відродження української державності й гуртувало навколо себе ідейних однодумців. Теорія «Київ – Другий Єрусалим» бере свій початок щонайменше з 1620 р. (цікаво, що тоді в ескорті єрусалимського патріарха Феофана до Києва прибули також два грецьких царевичі – нащадки останнього імператора Візантійської імперії Константина ХІ Палеолога), її пропагували вже св. Йов Борецький та Ісайя Копинський, а потім св. Петро Могила та його сподвижники й послідовники, її реалізуватиме Богдан Хмельницький, якого на повстання проти Речі Посполитої благословили всі православні патріархи, а Вселенський (константинопольський) патріарх навіть передав йому меч, освячений на Гробі Господньому. Тому гетьман підкреслював свою роль у боротьбі за православну віру, називав себе самодержцем, великим князем київським, його вже поминали в православних храмах під час Літургії як православного монарха. Цю теорію пізніше прагнули втілити у життя такі гетьмани, як Іван Мазепа та Пилип Орлик. Сам святий неодноразово писав про лавру, підкреслював її значення, про що свідчать хоча б написані ним канони та інші церковні піснеспіви, його нотатки, де наведено низку дивовижних зцілень та чудес завдяки мощам лаврських подвижників, причому зцілення стосувалися також католиків і, очевидно, протестантів, що переконувало їх у перевагах православної віри. Добираючи до свого оточення гідних осіб, святий не менш рішуче заходився очищати лави чернецтва від тих, хто прийняв постриг не за покликом душі, не з прагнення щирого служіння Богу, а з інших міркувань, переважно меркантильних. Від цього баласту у лаврі він звільнився досить швидко. За словами уніатського київського митрополита Йосифа Рутського, вже у 1629 р. новий архімандрит із 80 лаврських ченців залишив при собі тільки 18! Решта не знесла його вимог, а він – їхньої непорядності. Прагнучи поставити освіту православного духовенства на належний рівень, св. Петро Могила одним з перших серед українських православних діячів не тільки звернувся до здобутків європейської зарубіжної культури, але й пересадив їх на український ґрунт, запроваджуючи школи латинського й польського типу. Готуючи ґрунт для відкриття своєї школи в лаврі, він послав декого з монахів навчатися за кордон, а всі витрати покрив своїм власним коштом! Взагалі під керівництвом святого ченці й біле духовенство активно працювали в галузі розвитку українського шкільництва, науки, книгодрукування, малярства, архітектури, хорового мистецтва та інших напрямків культури.

• Предыдущая
• 7/25
• Следующая