Св. Петро Могила - Мицик Юрій - Страница 9
- Предыдущая
- 9/25
- Следующая
Уже в «Літургіаріоні» та інших творах можна простежити достатньо чітку мовну концепцію св. Петра Могили. Він дуже поважав латину (міжнародну тоді мову), польську (державну в той час), церковнoслов’янську та грецьку. Він слушно підкреслював: «русинам добре було б навчитися грецької та церковнослов’янської для релігійних церемоній, але в політиці… цього їм не вистачить: вони повинні здобути знання польської та латинської мов. Взагалі, у Короні Польській латиною послугуються вважай як рідною мовою, чи то в сенаті, чи то в посольській ізбі [нижня палата сейму. – Ю. М.], в юридичній сфері… надто, коли треба обороняти слушність положень віри і відповідати комусь, хто задає вам питання не церковнослов’янською чи грецькою, але латиною або польською мовою з домішкою латини, то й треба відповідати йому цією ж самою мовою… Додаймо, що церковнослов’янською написано мало теологічних праць і жодного політичного твору, по-грецьки ж писаних можна здобути з трудом і великими коштами; в той же час все це, писане латиною, можна легкo дістати». Як наголошувала український філософ Віра Нічик, св. Петро Могила – богослов і церковний політик, на поглядах якого вже позначилися гуманістичні віяння, був переконаний, що до Бога треба звертатися лише рідною мовою. Він добре пам’ятав сказане ще в Біблії апостолом Павлом: «Бо коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду». Міркування св. Петра Могили обґрунтовували громадянський статус національних мов, пов’язаний із формуванням націй за доби Відродження. Відповідні мови почали використовувати в богослужінні й теологічних розправах, і це також мало велике значення для консолідації націй. Саме завдяки св. Петру Могилі латина стала мовою й української теології в ХVІІ—ХVІІІ ст. Так само думав і Сильвестр Косов, який писав: «без латини платиш вини», тобто програєш судові процеси і сплачуєш накладені судом відшкодування. Запроваджуючи латину та греку, св. Петро Могила тим самим виводив українську православну молодь, православне духовенство на міжнародну арену, робив їх людьми, які могли опанувати скарби світової мудрості та ставали конкурентоспроможними у тяжкій боротьбі за віру в Речі Посполитій.
Святий прагнув наблизити книжну церковнослов’янську мову до живої української. Загалом довготривалий процес формування української літературної мови, заміни нею церковнослов’янської був започаткований ще за часів Київської Русі й активізувався в часи Реформації (досить згадати знамените Пересопницьке Євангеліє ХVІ ст.). Потім цим шляхом пішли й інші, передусім учені, братчики, які розуміли, що необхідною умовою виживання народу є збереження його віри, мови та історичної пам’яті; Мелетій Смотрицький та св. Петро Могила робили ту ж справу, над якою працювали й західні гуманісти доби Відродження, унормовуючи та розвиваючи національні мови. Мовна концепція св. Петра Могили сприяла не лише розширенню сфери вживання української мови, а й розвиткові національної самосвідомості та політичної активності українського народу. Святий любив наводити приклад з «Історії» Геродота, який, на його погляд, мав підтверджувати думку про те, що для оволодіння мовою дитина мусить спілкуватися з іншими людьми і поступово засвоювати закріплені за речами та явищами певні імена, що склалися впродовж історії. І він цю ідею реалізовував на практиці. Варто взяти будь-яку книгу, видану св. Петром Могилою, щоб переконатися у тому, що мова цих книг дуже відрізняється від того суржику церковнослов’янської та московської мов, який і донині використовує в богослужінні Російська Православна Церква (РПЦ). Як відзначали дослідниці В. Нічик та З. Хижняк, це, зокрема, такі іменники, як стеля, вапно, папір, скриня, користь, жарти, забобони, ласка, сповідь, покута, труна, в’язень, туга, шмат, оцет, товариш, повага, звичаї, немовлята, виховання, рахунок, початок, зв’язок, перешкода, к луня, хрущ, кіш, птаство, таємниця, лист, ярмо, податки, свідоцтво; дієслова: бавити, ганити, вітати, квітнути, стерегти, шанувати, прагнути, слухати, чути, оглядати, забороняти, коштувати, пам’ятати; прикметники: пильний, слушний, смутний, потужний, безпечний, власний, розмаїтий, вдячний, червоний, брудний, приємний і т. д. Взагалі у творах св. Петро Могила вживав дуже багато українських слів, завдяки чому процес богослужіння українізувався й ставав зрозумілішим для простолюду. Богослужбові твори святого містять численні настанови священикам та ієреям, щоб ті зверталися до осіб, над якими здійснюють таїнства, руською (українською) мовою, наприклад: «свойственным руским язиком… рекшу ієрею: мов за мною: “Я, имя рек, беру собі тебе, имя рек, за малжонку и шлюбую тобі милость, віру и учтивость малженскую, а иж не отпущу тебе аж до смерти”». Цим шляхом пішли його учні та сподвижники (Сильвестр Косов, Феодосій Софонович та ін.), але процес перетворення мертвої церковнослов’янської мови богослужіння на живу українську був штучно перерваний сумнозвісним указом Петра І, який забороняв видавати книги церковного вжитку «иным наречием кроме великороссийского».
Крім «Літургіаріону» св. Петро Могила в період свого архімандритства видав у лаврі також «Номоканон, си есть Законоправилник» (1629) зі статтями своїми й Тарасія Земки; «Имнологию, си есть Піснословие» (1630), підготовану Памвою Бериндою й Тарасієм Земкою і піднесену ними з похвалою св. Петру Могилі; «Триодион, си есть Трипіснец великой пятьдесятницы» (1631), який містив понад 100 гравюр. Якщо перша була збіркою правових актів, що стосуються внутрішнього життя Церкви, то дві інші праці є книгами обов’язковими для богослужіння. У «Номоканоні» значну увагу приділено актуальній і в наш час проблемі боротьби з ворожінням, магією, врешті, окультизмом у широкому розумінні. Спираючись на Біблію, святий засудив антихристиянські практики чорнокнижників, астрологів, ворожок тощо. Він, зокрема, описав випадки, коли ворожки вживали в замовляннях слова й вирази з псалмів, імена мучеників і, написавши їх, давали хворим носити на шиї, а також тримали змію за пазухою, а потім, здерши з неї шкіру, прикладали до очей і зубів. Інші закликали бісів над труною, напували приворотним або іншим зіллям, ворожили на квасолі, воску, олові, зачаровували хмари й бурі. Велика кількість статей «Номоканону» спрямована проти чаклунів, ворожбитів, чорнокнижників, дії яких, підкреслював святий, ґрунтуються на забобонах, суперечать ученню Церкви й мають бути суворо покарані.
Пізніше, у 1637 р., в Києво-Печерській лаврі св. Петро Могила видав «Євангеліє учительне». Таким чином, він надав кожному православному священику та єпископу Київської митрополії вкрай потрібні богослужбові книги, які, звичайно, пройшли належну редакцію з боку церковної ієрархії. Відповідний напрям реформаторської діяльності святого розвивали його сподвижники. Ще за його життя Сильвестр Косов видав працю «Дидаскалія» (Кутеїн, 1637), у якій пояснив суть семи церковних таїнств, а у 1642 р. львівський єпископ Арсеній Желіборський написав твір «О сакраментах», що пояснював нововисвяченим священикам суть Божественної літургії. Уже по смерті святого його учень, вихованець і ректор Києво-Могилянського колегіуму, ігумен Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, ієромонах Феодосій Софонович написав «Виклад о Церкві Святій» (К., 1666; 1667; 1668; Унев, 1670), у якому і масі вірних, і священикам пояснювалася суть не тільки Літургії, але й вечірньої та ранкової служб, а також відправ, церковних апаратів, облачень тощо. Такі твори робили вірних, навіть священнослужителів, не бездумними глядачами чи виконавцями незрозумілих церемоній, а активними учасниками богослужінь, які б усвідомлювали значення кожного слова чи руху священика та їх богословський сенс.
Написав св. Петро Могила також низку творів, які залишилися в рукописах. Це молебні піснеспіви та канони Пресвятій Богородиці та свв. Антонію й Феодосію Печерським, зокрема присвячені чудесному порятунку (24.05.1630 р. за ст. ст.) Києво-Печерської лаври від нападу польського війська, яке йшло проти повстанців Тараса Трясила під Переяслав. Цим святий прислужився й розвиткові української літератури. Створені на хвилі його реформ панегірики стали блискучим виявом стилю бароко, який запанував в українській поезії з початку ХVІІ століття.
- Предыдущая
- 9/25
- Следующая
