Леся Українка - Панасенко Т. М. - Страница 13

• Предыдущая
• 13/20
• Следующая

У такій атмосфері важко було не перейнятись мандрівним духом, а тим більше Лесі з її надзвичайною силою уяви. Лежачи прикованою до ліжка на цілі місяці, яких тільки картин і країн не вимріювала вона. Вони вабили й кликали до себе, виростали в непереборну силу. Однак зараз лікарі попередили письменницю, що їй у жодному випадку не можна перевтомлюватися – тобто ніяких екскурсій і мандрувань, лише консультації з лікарями, теплий сприятливий клімат та відпочинок! Бо перевтома згубить усе, чого досягли за час лікування в Сан-Ремо. Лесі мріялося побувати в Римі й Флоренції, але лікарі це категорично заборонили, просто не пустили.

А от до Швейцарії поїхала, щоб підтвердити або спростувати поставлений діагноз. Мати стверджувала, що у Лесі «просто чахотка» і що виникла хвороба після перебування в Мінську біля С. Мержинського, а Леся переконувала Ольгу Петрівну й рідних, що у неї просто слабкі легені.

А вдома були нові проблеми: у сестри Оксани виявили спочатку анемію, а потім істерію. Родина сподівалася на допомогу Ольги. Очікували Лесю з Італії, треба було лікувати Оксану. За таких умов дати раду всій родині мати не могла, бо й не вміла цього робити, отже, порятунком був би приїзд Ольги.

На початку червня 1902 року Леся приїхала до Києва, але застала там лише батька. Тиждень поетеса перечекала в місті, бо в Зеленому Гаї, куди збиралися їхати, якраз пішли дощі. О. Кобилянській Леся писала, що добре було б взяти Оксану восени з собою за кордон, щоб підлікувати її нерви. Розповідала, що приїхала Ліля (Ольга) й дає лад у родині. Ольга, яка вчилася в цей час у Петербурзі на лікаря, ставилася до проблем Оксани зі здоров'ям дуже серйозно, вона казала, що молодшій сестрі дуже зле щодо нервів. Родина провела літо в Зеленому Гаї, а у вересні старші сестри в Києві опікувалися здоров'ям Оксани. Один лікар діагностував у неї психоз, інший – істерію. Леся, нерви якої теж ослабли і якій один із лікарів уже ставив діагноз «істерія», дуже переживала за сестричку. Ольга писала М. Кривинюкові, що намагатиметься не обтяжувати Лесю розповідями хоч про якісь проблеми.

Лікарі порадили вивезти Оксану кудись у тихе село, до людей, що живуть спокійним життям і авторитетні для дівчини. Такою людиною стала тітка Олена. Тітчина сім'я жила в селі Запруддя біля Ковеля, і вона погодилася, щоб у неї гостювала племінниця. Відправивши Оксану до тітки, заспокоєна Ольга поїхала продовжувати навчання в Петербурзі. Леся писала О. Кобилянській про навчання сестри: «Бідна, дуже не хтіла їхати на північ! Мала охоту кудись до Австрії на університет вступити, та що ж, коли у Вас там чужинок інакше як на госпітанок не приймають і докторантуру не дають, а без того Лілі не можна було б потім в Росії державні іспити складати. Отож забралося бідне та й поїхало в Петербург». Сама ж Леся з настанням осені знову вирушила в теплі краї, її шлях пролягав через Львів, де письменниця зустрілася з гостинною родиною Франків. Потім помандрувала до Відня, де записалася в бібліотеці, щоб посилали їй замовлені книжки, домовилася про пересилку їй газети «Die Zeit», куди Лесю Українку запросили співробітником. Навідавши знайому й подивившись у театрі найновішу тоді п'єсу, письменниця вирушила до Італії. Дорогою зупинилася в Мілані, де теж записалася в бібліотеку. Нарешті добралася до Сан-Ремо, де було тепло й чудово і де поетеса планувала багато чого зробити. Вона надсилала вірші до «Вісника», дописувала німецькою мовою у віденський «Die Zeit», народжувала оригінальні твори, написала статтю про поезії Конопницької, робила переклади її віршів (як казала сама Леся, «для хліба й води», тобто лише для заробітку). У грудні письменниця дізналась гарну новину: сестра Оксана у тітки майже одужала й мала приєднатися до Лесі в Сан-Ремо.

Останнім листом, що його написала Леся Українка в цьому році, був довгий лист до Івана Франка, – в ньому письменниця відгукнулася на нові твори митця, розповіла, за яких обставин писала свою «Одержиму», й зауважила при цім: «Отже, і надо мною фатум. То досить страшний фатум, бо він заміняє діла – в слова!»

У 1903 році в житті Лесі Українки сталося багато подій, рік, як завжди, був наповнений працею. Першою великою справою для Лесі в цей час було видання творів дядька М. Драгоманова. Михайло Павлик готував їх до друку, й Леся допомагала йому, як могла: збирала фольклористичні матеріали М. Драгоманова, друковані за кордоном. Час від часу заспокоювала М. Павлика, бо давній приятель хвилювався, що вони не встигнуть усе зібрати, надрукувати, що знайдуться люди, які спотворять спадщину Михайла Петровича. Леся переконувала його, що дядько написав стільки правди, що ніяке спотворення й помилки її не перекрутять, не змінять. На початку року Лесі довелося полемізувати з С. Єфремовим через його статтю «В поисках новой красоты» в «Київській старовині», де він зачепив творчість і Ольги Кобилянської, і Лесі Українки.

Листи, твори, статті – все це поглинало Лесю Українку в Сан-Ремо. Робочому настрою сприяли ще й добра погода, прекрасне морське повітря. Леся навіть наважилася розпитати у М. Павлика, чи змогла б вона, хоча б теоретично, заробляти гроші своїм знанням мов, живучи у Львові. А О. Кобилянській письменниця розповідала, що розпочала роботу над «Кассандрою», й докладно пояснила, чим саме її привабив цей образ і яким він буде в її поемі: <«…> такий неспокійний і пристрасний тип: вона тямить лихо і пророкує його, і ніхто їй не вірить, бо хоч вона каже правду, але не так, як треба людям; вона знає, що так їй ніхто не повірить, але інакше казати не вміє; вона знає, що слів ніхто не прийме, але не може мовчати, бо душа її і слово не дається під ярмо; вона сама боїться свого пророцтва і, що найтрагічніше, сама в ньому часто сумнівається, бо не знає, чи завжди слова її залежать від подій, чи навпаки – події залежать від її слів, і тому часто мовчить там, де треба говорити; вона знає, що її рідна Троя загине, і родина, і все, що їй миле, і мусить сказати те вголос, бо то правда, і, знаючи ту правду, не робить нічого для боротьби, а коли й намагається робити, то діла її гинуть марне, бо діла без віри мертві суть, а віри в рятунок у неї нема і не може бути; вона все провидить, вона все знає, але не холодним знаттям філософа, тільки інтуїцією людини, що все постерігає несвідомо і безпосередньо (“нервами”, як кажуть в наші часи), не розумом, а почуттям, – тому вона ніколи не каже: “я знаю”, а тільки: “я бачу”, бо вона справді бачить те, що буде, але пояснити аргументами, чому воно мусить так бути, а не інакше, вона не може. І пророчий дух не дар для неї, а кара. Її ніхто не каменує, але вона гірше мучиться, ніж мученики віри і науки. Така моя Кассандра».

М. Павлик відповів Лесі Українці, що переїхати до Львова і знайти там роботу можна, але треба буде «скинутись усякої політики», на що Леся погодитись не могла, нагадуючи другові заповіт М. Драгоманова: «Дядько хотів, щоб і моя праця, і моя думка росли і жили, щоб я ні літератури, ні політики не скидалась, щоб я шукала свого шляху, була б не епігоном, а духовною дитиною».

У цей час у Петербурзі заарештували сестру Ольгу. Як вона повідомляла батькові, це було непорозуміння, вона сподівалася, що невдовзі все з'ясується, а поки у в'язниці читала медичні книжки і… вишивала. Однак непорозуміння ніяк не розв'язувалося. Ольга писала, що обвинувачують її в такому, «що й не снилося», і Петро Антонович терміново вирушив до Петербурга на допомогу дочці. Мабуть, добре пам'ятаючи, яке непорозуміння сталося багато років тому з сестрою Оленою і скількома роками заслання вона за це заплатила, батько докладав усіх зусиль для порятунку дочки. Вони бачилися двічі. Через деякий час Ольгу звільнили, і вона разом із батьком поїхала додому. У цей же час із Сан-Ремо додому вирушили й Леся з Оксаною, яка приїхала до неї в Італію долікувати свої нерви. Їдучи додому, Леся Українка не могла не заїхати до любої подруги Ольги Кобилянської, у домі якої їй було приємно, добре працювалося, зовсім не нудьгувалося. Але ця зустріч була останньою…

• Предыдущая
• 13/20
• Следующая