Панас Мирний - Ушкалов Леонид - Страница 4

• Предыдущая
• 4/21
• Следующая

То вже пізніше, десь від квітня 1878 p., коли Іван Рудченко стане начальником відділу канцелярії київського генерал-губернатора, а надто після свого переїзду до Санкт-Петербурга в 1885 p., він зречеться ідеалів юності, зокрема й українофільства (коли під час його служби у Варшаві до нього звернувся один земляк з рекомендацією від Олександра Кониського, Рудченко холодно й зверхньо відповів: «Скажите Конисскому и прочим украинофилам, что мой пост не позволяет мне иметь с ними ничего общего»). Він зробить блискучу кар'єру, стане членом ради Міністерства фінансів, переконаним монархістом, друкуватиме статті в суворінській газеті «Новое время», яка була ледь не синонімом сервілізму, безпринципності й ренегатства, а крім того, посідала виразну антиукраїнську позицію. Рудченко розгубить увесь свій юнацький радикалізм. Уже незадовго до смерті, у лютому 1905 p., під враженням від початку Першої російської революції, він напише Мирному: «Теперішній напівбезумний лібералізм, якщо його не загнуздає Земський Собор, може довести Росію до пугачовщини й коліївщини… Не знаю – кому від цього краще буде. А мені – помирати пора… Повернення в дотатарські часи навряд чи приємне Богу й корисне для цивілізації, на якій би мові вона не відбувалася. Пам'ятайте про це!» Та й на українську літературу він буде тепер дивитися з неабияким скепсисом. У цьому ж таки листі він напише: «Я, на жаль, і раніше, і тепер не вірив і не вірю у всебічний розвиток малоруської літератури: її межі та значення – для «хатнього вжитку»…» Може, Білик дійшов цього висновку самотужки, а може, тільки повторив відповідні думки Миколи Костомарова, Миколи Дашкевича або свого колишнього кумира Михайла Драгоманова, який так само вважав, що великі письменники навряд чи з'являться в українській літературі навіть через сотню років. Так чи так, коли Панас Мирний десь у 1905—1906 pp. писав: і досі є «чимало своїх-таки мудраків, що, забувши, якого вони роду і плоду, негують своєю рідною мовою, пророкуючи їй короткий вік, доки прості люди просвітяться наукою і одкинуть тоді свою мову як нікчемну…» – ці слова можна трактувати як пряму полеміку зі своїм старшим братом. Тим часом духовне зростання Мирного від початку 1860-х до середини 1880-х pp., тобто якраз тоді, коли він найактивніше виступав як письменник, відбувалося під вирішальним впливом Івана Білика. Саме Білик прищепив Мирному ідеї народницького українофільства, зазнайомив із соціалістичними ідеалами в їх драгоманівській версії, із засадами «реальної» естетики, виступив у ролі критика, редактора та співавтора цілої низки творів – словом, як казав Єфремов, «був його вірним alter ego». Це аж ніяк не означає, що Панас Мирний є «творивом» Івана Білика, але навряд чи без Білика Мирний став би таким, яким ми його знаємо. Принаймні не підлягає сумніву, що саме старший брат підштовхнув молодшого до літературної праці.

У 1863 р. Панас, так само як і брат, заводить собі зошит, куди записує народні казки, пісні, прислів'я, конспектує історичні примітки до Пушкінової «Полтави» тощо. У цьому ж таки році, якраз тоді, коли міністр внутрішніх справ Російської імперії Петро Валуєв видав секретний циркуляр, в якому було сказано, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может», він укладає словник української мови. Письменник буде збирати уснопоетичні пам'ятки й перегодом. Та й свої власні поезії Мирний не раз майстерно стилізував під народну пісню: «Ой залетів соколонько / На чужую сторононьку, / На чужую сторононьку / На крутую та гіроньку. / Та й заквилив соколонько / До схід сонця ранісінько…» «Мирний, – слушно зазначав Сергій Єфремов, коментуючи цю поезію, – як знавець народної пісні, добре засвоїв її форму, її технічні засоби та типові звороти і в своїх наслідуваннях поводиться все ж вільно, невимушено, з тією грацією, що й народній пісні такого надає чару». Але, мабуть, іще частіше Мирний-поет наслідує Тараса Шевченка, якого він просто обожнював і знав майже всього напам'ять. Недаром свій перший вірш українською мовою «Мучить, давить моє серце…» Мирний написав на треті роковини смерті Шевченка 26 лютого 1864 р. Юний поет здебільшого просто імітував манеру Шевченка, ідучи, зрештою, у загальному річищі української поезії 1860-х pp. На взір Шевченка Мирний пише свої «сни», «молитви», романтизує Гетьманщину (поема «Дорошенко»), змальовує ідилічний образ України-раю в поезії «Такая їх доля». Переважна більшість поезій Мирного так ніколи й не підведеться з «прокрустового ложа» Шевченкової поетики.

Левову частку своїх поезій Мирний написав у ранній період творчості – упродовж 1860-х та початку 1870-х pp.

Перегодом він буде досить скептично поціновувати не лише власну поезію, але й поезію як таку. Наприклад, 1885 р. в одному з листів до Цезаря Білиловського Мирний прямо казав: «Вірші писати, і тільки вірші – це іграшка, забавка». Мовляв, у юності я й сам писав вірші, та «тільки мені і користі з того, що, здається, завдяки тому моєму віршуванню я став краще писати прозою». І все ж Мирний писав поезію до кінця своїх днів. Це були дуже різні твори: за мотивами, жанрами, стилістикою. Зокрема, у Мирного є чимало поезій громадянського звучання. Так, десь на початку 1870-х pp. він написав віршоване «Братерське вітання провансальцям від рідних їм по долі українців» – послання до «фелібрів» (Фредерік Містраль, Жозеф Руманіль, Теодор Обанель, Жан Брюне, Поль Жієра, Ансельм Матьє, Альфонс Таван), які мали на меті відродження провансальського письменства. У цьому посланні виразно лунає мотив «lux in tenebris»[4] (Євангелія від св. Івана 1: 5), за допомогою якого поет висловлює свою віру в кращу долю обох народів: «Не за горами-то вже сонце правди / І незабаром займеться, над нами сходе світ!» А поруч із цим – численні любовні вірші, частина з яких позначена впливом «Книги пісень» («Buch der Lieder») Гайнріха Гайне. Деякі з цих поезій досить оригінальні й сильні за образністю. Варто пригадати хоч би початок мініатюри «Як лебідонька – на волос…» («Як лебідонька – на волос, / Як та скрипочка – на голос, / Мов те яблучко – на личко / Моя Галя невеличка!») або рядки з дев'ятої поезії циклу «Коломийки»: «Як той чернець старий та літній, / Я наложив на серце схиму… / Чим більше мушу я радіти, / Як ти, моя єдина, в йому?» Тут, за словами Єфремова, яскраво змальовано «настрій анахорета в коханні, однолюба, що почуває глибоко й сильно». А крім того, образ «схими» надає коханню особливої безплотності, сказати б, перетворює «амор» на «агапе» – риса, яка знайде своє, може, найяскравіше втілення в любовній ліриці Павла Грабовського, зокрема, в його образку «Жіноча душа»: «Гасне зірка найясніша, / Ангел ангела втіша…» Чимало цікавого є й у мирнівській поезії в прозі. Наприклад, шістнадцята поезія циклу «Думки» (1869—1870), загалом присвяченого темі кохання, розгортає мотив, як сказав би психоаналітик, «маски» й «самості», надаючи йому не лише екзистенційного, але й національного та соціального звучання. «Чи можна тепер ходити по світу, не надівши на пику якої-небудь марюки: покорності усякій московській воші, віри без Бога, любові без серця?.. – риторично питає поет. – Що хоче Москва од мене, од других? Закаляти душу нечистими плямами і намазати їх крейдою – любезностю, затьмити в серці самий найдорогший, самий найлюбіший образ матері і оддати саме серце на потіху хижої птиці – орлові, що звив своє гніздо на царській короні?.. Боже мій, Боже мій! Чи люди подуріли, чи я здурів? Прочують яку-небудь глибоку думку, що ученим оком прозирає у глибину землі, у вишину неба, – кажуть: безбожник; підглядять у серці затаенную добрую поміч своєму брату-поселянину – кричать: бунтовщик!.. Чи можна, питаю, буде ходити по світу без марюки на пиці?».

Крім оригінальних віршів, перу юного Мирного належить ціла низка перекладів з російської літератури. Він перекладає поезії Кондратія Рилєєва («Невольник»), Олександра Пушкіна («Русалка», «Я пережив мої надії…»), Михайла Лєрмонтова («Смерть», «Коли я повезу в чужину..»), Афанасія Фета («Офелія», «Мелодія», «На зорі не буди ти її…», «Я жду… Соловейко щебече…»), Олексія Плещеева («В степу», «Питання»), Миколи Огарьова («Дорога»), Олексія Апухтіна («Весна надворі… Почалися посіви…»). Увагу Мирного-перекладача привертає здебільшого любовна, медитативна та пейзажна лірика. Прикметно, що він не переклав жодної поезії Миколи Некрасова, чия «Муза мести и печали» була на ту пору дуже популярна. Можливо, нехіть до громадянської лірики Некрасова почасти була обумовлена неприхильною оцінкою цього поета з боку Тараса Шевченка.

• Предыдущая
• 4/21
• Следующая