Панас Мирний - Ушкалов Леонид - Страница 8

• Предыдущая
• 8/21
• Следующая

Свою повість Мирний давав читати (або й сам читав) декому зі знайомих, зокрема Дмитрові Пильчикову. Той сказав, що в автора «Чіпки» «французький смак», адже він поклав в основу твору кримінальний сюжет. Очевидно, Пильчиков мав на думці творчість Ежена Сю, Александра Дюма, Поля Феваля чи Еміля Габоріо. Але найбільше важили для Мирного ті міркування щодо «Чіпки», які виклав у своєму просторому відгукові на цей твір Іван Білик. Думки щодо єства літературної творчості, висловлені Біликом у цьому відгукові, цілком збігаються з тими, що їх він розвивав у своєму циклі рецензій під назвою «Перегляд літературних новин», який друкувався в «Правді» впродовж 1873—1875 pp. Зважаючи на те, що достеменно невідомо, коли саме Білик писав свій цикл, а «Правда» часто друкувала подані матеріали зі значним запізненням, важко сказати, чи Білик прикладав уже готові настанови до повісті «Чіпка», чи якраз повість Мирного наштовхнула його на висловлені в циклі думки про природу й завдання літературної творчості. Так чи так, у «Перегляді літературних новин» Білик писав: «Минули епічні поеми, не здатні й віршовані повісті: настали часи народного романа і повісті на основі щирого реалізму». Ця теза виразно перегукується з думками Михайла Драгоманова, який на сторінках «Правди» в цей-таки час цитував лермонтовське «умчался век эпических поэм» і говорив про «соціальний реалізм» як «метод мишлення». Варіаціями на цю драгоманівську тему стануть міркування Івана Франка про «науковий реалізм», Михайла Павлика – про «реалізм ідеальний», Остапа Терлецького – про «живий реалізм». Якраз такий реалізм Білик побачив у повісті свого брата, чия манера письма в цьому творі найбільше нагадувала йому манеру російського реаліста Федора Решетникова. У реалістичній стратегії Білик трактував і проблематику людини та суспільства, зокрема «злочину й кари»: «Громадський строй лежить опукою на людині і як би не силився поодинокий чоловік з його вирватись – він його давить своєю вагою. Громада – великий чоловік. Чи в доброму так, чи й у лихому – все однаково. Тим-то, щоб покарати якого чоловіка лихого або які громадські хиби, не слід нападом напускатись на поодинчих людей. Треба розказати, звідкіля і як іде яка хиба, що її піддержує, як вона розпросторюється: тоді вона в пень буде підрубана – і передові люди її зречуться, а за передовиками – й громада. Тим-то й мають тепер вагу тільки ті письменці, що йдуть громадською, соціальною тропою і соціальним поглядом озирають життя народне». Таку соціальну психоаналітику й терапію Білик прикладає як мірку до повісті Мирного. Неважко добачити тут віддзеркалення думок Роберта Оуена, які він виклав у своїй славетній книзі «A new view of society, or Essays on the formation of the human character» («Новий погляд на суспільство, або Нариси про формування людського характеру») і які справили значний вплив на літературу, зокрема на російських прозаїків 1840-х pp. «З європейських соціалістичних думок, – писав Драгоманов, – найбільше запала їм думка Роберта Оуена, що людина цілком не винна в тому, чим вона стала й що вона робить, бо вона є такою чи іншою, дякуючи тому ґрунту, на якому зросла, й тим порядкам, при яких живе». Отож, відзначивши, що «Чіпка» «в малоруській літературі явище незвичайне» найперше за своїми соціальними мотивами, Білик подає братові цілу низку порад щодо подальшої роботи над цією чорновою версією твору. Найголовніше, що пропонує Білик, – істотне розширення горизонтів обсервації. У повісті, каже він, автор змалював Чіпку «тільки як розбишаку, залишивши осторонь людину». Оскільки «людське» Білик розуміє передовсім як «соціальне», він радить Мирному значно розширити змалювання соціальних зв'язків свого героя та соціального тла загалом. На його думку, якраз це дозволить з'ясувати причини Чіпчиного розбишацтва. «…Тобі, – каже він, – слід розширити горизонт і подивитись на життя, як воно є, а не в ізольованому фокусі – розбишацтві. Автор повинен не з розбишацького кубла дивитися на світ, а навпаки – зі світової точки – на розбишацьке кубло». Це можна зробити, зокрема, тоді, коли протиставити ідеї «багатства за чужий кошт» ідею «праці з мозольними руками», бо «в ізольованому фокусі» соціальний детермінізм явно втрачає на силі, адже цілком очевидно, що «за тих самих умов, під впливом інакшого світогляду, люди живуть і дають жити іншим». Білик відзначив також психологічну невмотивованість повернення Чіпки до розбишацтва після того, як він став заможним і шанованим чоловіком, докладно охарактеризував головних персонажів, відслідкував хронологію подій, подав слушні міркування щодо роботи над стилем. Так, покликаючись на досвід Тургенева, він радив частіше вдаватися до тропіки, перш за все, до метафори, коштом надто вже рясних у Мирного порівнянь.

Крім відгуку, Білик зробив у рукописі Мирного чимало покрайніх записів, що торкалися різних питань: від манери змалювання окремих образів до хронології подій. Наприклад, у десятому розділі повісті Мирний подав такий портрет Чіпки: «А Чіпка, як орел. Високого зросту, статний, бравий, широкоплечий, козацький вид у нього, карі огненні очі, довгі та дужі, як у млина крила, руки, все це говорило, що сила цього чоловіка нелюдська, що йому б тільки вітрами та водами верховодити, а не ціпами правити». Білик робить до цієї замальовки такий коментар: «По-моєму, нервовій натурі Чіпки значно більше пасувало б бути середнього зросту, мов із заліза скутим, дужим і сильним енергією, екстазом, котрий завжди поєднується з нервовістю. Нервовість, екстаз, розум, упертість чи краще – сила волі у звичайній на зріст фігурі – ось у чому сила Чіпки». Таким чином, Білик радив Мирному зробити образ психологічно наснаженим, відійти від описовості, заснованої на фольклорних кліше.

Отримавши всі ці настанови та міркування, Мирний не став одразу ж кардинально переробляти свій твір. Спершу він спробував доопрацювати й поліпшити початковий віріант повісті. Так з'явилася друга редакція «Чіпки». Мабуть, найсуттєвішою зміною тут стала зміна кульмінації. Якщо в первісному варіанті повісті кульмінаційною була сцена вбивства ватагою Чіпки родини заможного козака, то на цей раз кульмінацією стає розповідь про цю криваву подію дівчинки Орисі, якій дивом пощастило врятуватися. Унаслідок такої зміни зникав недоречний повтор, а крім того, письменник усував надмірний натуралізм. Можна сказати, що Мирний вчинив так, як було колись заведено в старому театрі – виносити криваві події за межі сценічного простору, тобто розповідати про них, а не показувати. Тим часом іще одна суттєва хиба, на яку вказував Білик, – необґрунтованість повернення Чіпки до розбишацтва (Мирний пояснював це одним лиш хатнім пеклом, яке зчинилося після того, як до Чіпки перейшла жити теща), так-таки й залишилась. Не схотів він пристати і на пораду Білика переробити фінал повісті: Чіпка стає порядним хазяїном, але гріхи молодості якось зринають на поверхню і за них його запроторюють у Сибір, де він кінчає життя самогубством. Тим часом до іншої поради Білика («Змальовуючи якийсь типовий характер, слід відтіняти його іншими характерами… Речі пізнаються в порівнянні. Типи так само») Мирний прислухався, подавши нову сюжетну лінію: Грицько – Христя. Так у творі з'являється свого роду «дзеркальне» відображення Чіпки, його «двійник» Грицько, а також один із найцікавіших жіночих образів – Христя, цей, як казав Іван Стешенко, «зарідок жінки прийдешнього, свідомої своєї людської гідності і відданої служению загальному благу. Блідий натяк на те, що може дати людськості українська жінка».

Паралельно з роботою над «Чіпкою» Мирний «під наглядом Ів. Білика» (так зазначено на першій сторінці рукопису) перекладає комедію Олександра Островського «Доходное место». Мабуть, переклад «Доходного места» був обумовлений наміром Драгоманова подати на сторінках «Правди» українські версії творів Гоголя, Тургенева, Островського та інших російських авторів на противагу практиці москвофільського часопису «Друг», де їхні твори друкувалися в перекладі на «язичіє». Крім того, Мирний доопрацював написане, певно, ще в Миргороді оповідання «Палійка» – зворушливу й глибоко трагічну історію ображеної долею та людьми дівчини-каліки. Зрештою, ця нехитра історія обертається на глибокий роздум про людей-«недотеп», тих, хто не слухає «розуму», а слухає «свого дурного серця», – мотив, що не раз зринатиме і в інших творах Мирного, наприклад, у «Повії», а з граничною глибиною зазвучить перегодом у «Сонячних кларнетах» Павла Тичини: «Благословляю, синку, на ворога. / А він: матусю моя! / Немає, каже, ворога / Та й не було. / Тільки й єсть у нас ворог – / Наше серце». Словом, у «Палійці» Мирний говорить про те, що сьогодні називають «кордо-центричністю» і трактують як одну з найприкметніших рис українського національного характеру, його силу і його слабкість.

• Предыдущая
• 8/21
• Следующая