Богдан Ступка - Загребельний Михайло Павлович - Страница 15

• Предыдущая
• 15/25
• Следующая

У грудні 2003 року в Будинку кіно довженківці святкують 75-річчя своєї студії. Спочатку дійство не вдається. Підводять мікрофони, ламається музична апаратура. Народ поволі прямує до виходу. Рятує ситуацію Богдан Ступка. Зачитує в супроводі симпатичних і молоденьких артисточок-франківочок капусняцький текст. Про те, що добре було б йому знятися в кіно. І щоб екрани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, укупі з «Оскаром», отримавши якого, він прикупив би віллу на Полтавщині і пофарбував у синьо-жовті кольори Довженкову студію.

У 2004-му досягає чергової висоти у фільмі режисера Павла Чухрая «Водій для Віри». Знімається протягом трьох місяців одночасно у двох картинах російських режисерів, Месхієва та Чухрая. Мотається між Севастополем, де Чухрай, та Псковом, там його чекає Месхієв. Тиждень у Криму – три дні в Росії. Потім навпаки. У «Водії…» продовжує ряд своїх негативних образів. Убирається в мундир правої, чекістської руки Хрущова – генерала Івана Серова. Він, як Берія для Сталіна, забезпечував непохитність крісла вождя. Сюжет картини – битва кланів за Кремль, у якій горить генерал, – не висмоктаний з пальця. Існує версія, що справа Пеньковського в 1962 році – містифікація ворогів Микити Сергійовича в самій КПРС. Вони таким чином зжерли вірного тілохранителя Хрущова і розчистили собі шлях до перевороту в 1964 році. Мені особисто в другій половині 70-х розповідали про те, що «розстріляний шпіон» Пеньковський вештається коридорами радянських спецслужб рум'яним і здоровим. За Серова на «Кінотаврі-2004» отримує приз «Золотий орел» за кращу чоловічу роль. Богдан Сильвестрович розкриває секрет свого перевтілення. Таким чином заносить в історичні аннали прізвище свого армійського начальника, під началом якого служив у 60-х в «ансамблі пісні та п'янки». Це майор Конусов, справжній сибіряк: «Під суворою зовнішністю приховував чутливе і ніжне серце».

Композитор Володимир Бистряков ділиться спогадами про митця: «Бадьорість духу ніколи його не полишала. Ніколи, навіть на схилі віку, я не бачив його засмученим, похмурим, розпачливим. Ця людина завжди вміла себе тримати. Досить було подивитися фільм "Водій для Віри", щоб зрозуміти суть цієї людини. Там він дуже чітко відобразив свою сутність і суть своєї натури».

Він часто вдає когось? Весь час грає? Чи буває так, що актор Ступка повністю розчинився в ролі і тільки потім опам'ятався?

«Я завжди контролюю себе в тому, що роблю. Адже якщо ти себе не контролюєш, то це вже "крейзі". Я знав акторів, які входили в роль настільки, що потім уже не могли себе зібрати, тобто це вже зв'язано з психікою, це психічна травма. Є, наприклад, актори, які міряють пульс перед виходом на сцену, потім після першого акту – і він однаковий, незважаючи на те, що вони грали. У мене після гри в "Майстрові і Маргариті" був кров'яний тиск 240 на 140. Лікар був шокований, він нічого не міг зрозуміти. Через деякий час поміряли знову – тиск був уже 205 на 105. Тобто тиск знизився, звичайно, але я не на жарт перелякався. Взагалі, коли я грав "Майстра…", зі мною завжди відбувалася якась чортівщина: то я у віконну раму вдарявся, то в ліхтар. І коли я йшов на цю виставу, мені чомусь завжди було страшно. Взагалі у світі існують якісь речі, в котрі не варто влізати. Є, наприклад, література, в якій чорним по білому написано, які спектаклі акторам грати не можна. Першим у цьому списку стоїть «Макбет». Є там і "Майстер і Маргарита". Коли я грав у цьому спектаклі, мені завжди було страшно. Для чого насилувати свою природу? Тому я написав заяву і відмовився грати».

У червні 2004 року Богдан Сильвестрович здобуває блискучу перемогу на Московському кінофестивалі. Це вже 26-й конкурс у Москві. Спочатку на цьому конкурсі все тихо. Добігає кінця, і, здається, його зразу ж забудуть. Цікавих картин нема та й нема. Аж раптом вибухає стрічка режисера Дмитра Месхієва «Свої». Дія відбувається на окупованій території в 41-му На третьому місяці війни з полону втікають троє. їх грають Михайло Євланов, Сергій Гармаш, Костянтин Хабенський. У рідному селі персонажа Євланова ховаються на горищі, в батьківській хаті. Батько, його грає Богдан Ступка, німецький староста. Образився на Радянську владу, яка його розкуркулила. Староста змушений зрадити двохчервоноармійців. Тому що поліцай, його грає Федір Бондарчук, узяв двох дочок у заручниці…

Богдан Сильвестрович міркує так: «Там дуже складна роль – треба грати долю людини, і я якраз дуже люблю грати долі. Мого персонажа дехто вважає негативним, але тут можна сперечатись. Є таке прислів'я – не той герой, хто язиком плеще, а той, хто плуга тягне. Ну, перетягнув. Актор, який потрапляє в кадр чи на сцену, хоче бути найкращим – це закономірно. Так само як кожна жінка хоче бути – найкрасивішою».

У той вечір його до «Тев'є…» готують. Накладають грим, закручують кучері. Дзвонить мобілка. На дроті – Москва. Редактор фільму «Свої» кричить: «Богдане Сильвестровичу, де ви? Що ви собі думаєте? Ідіть негайно отримувати нагороду – її вручатиме Меріл Стріп!» Він за кілька десятків хвилин виходить на франківську сцену і грає особливо емоційно…

Кінокритики, які ніколи не бувають усім задоволені, до сценарію «Своїх» ставляться скептично. Але на диво одностайні, коли підсумовують враження про Богдана Ступку, який отримує приз за кращу чоловічу роль. Вважають, що всі недоліки можна пробачити авторському колективу картини за одного тільки Богдана Сильвестровича. Він – творець образу монументальної трагічної сили. При використанні мінімуму слів і художніх прийомів.

Так само небагатослівно продовжує керувати театром: «Я вчу молодих акторів, як себе морально поводити в житті. Я не вчу їх грати, тому що цього навчити неможливо. Я вчу, як їм бути, працювати, зрештою, жити в театрі». Його кабінет – на другому поверсі. В кімнаті – диван, стіл, крісло, сервант із нагородами та книжками, телевізор. Його секретар, Марина Панчук, пригадує: «Коли йшла сюди працювати, боялася, що Богдан Сильвестрович дуже суворий. А він такий добрий, що все прощає. Анекдоти постійно розказує. Коли без настрою – зачиниться в кабінеті, читає газети й просить не турбувати. Ніколи не бачила, щоб він злився чи кричав. Не любить, коли до нього російською говорять».

Часто обідає в театральному буфеті. Його улюблене місце розташоване біля вікна. Так може бачити всіх, хто заходить до буфету. Замовляє м'ясо, гарніри. Слідкує, щоби було багато хліба. Хліб їсть звичайний, чорний круглий. Буфетниця ріже йому скибочку, як і всім. Він може підняти тарілку з цією скибочкою і, примружившись, поцікавитися: «Ти мені хліба жалієш?» Господиня виправдовується: «Вам же шкідливо, там багато вуглеводів». Чує: «Нагодуй мене добре, а тоді про холестерин і вуглеводи говори». Солодке не замовляє. Доки не захворів, в обід випивав червоного сухого.

Восени 2004 року театр бере участь у Міжнародному фестивалі театрального мистецтва «Панорама» в Мінську. Кияни знайомлять публіку зі своєю версією трагедії Софокла «Цар Едіп». Режисер – Роберт Стуруа. Богдан Сильвестрович розмірковує: «На мій погляд, ми показали одну з кращих своїх робіт минулого сезону… Гадаю, п'єса Софокла актуальна в будь-які часи. І справа навіть не лише в радикальній філософській проблемі, яку вона піднімає: провини і покарання або невинності та несправедливості. Це розмова про владу. А влада – сильна зброя. Проти кого вона може бути використана».

Постановників з-за кордону не обмежує в польоті фантазії: «Коли я запрошую режисерів з різних країн для того, щоб кожен з них ставив виставу так, як вважає за потрібне, я намагаюсь не втручатися в процес, – я його лише запускаю. Я дуже толерантна людина, розумію, що цього птаха, який має прилетіти до режисера, до акторів, – його не можна лякати. Коли вже бачу, що – біда, лише тоді можу спробувати допомогти, порадити. Не кожна вистава вдається з тих, що я задумав. Театр – така річ, що тут не вгадаєш. Піти на поводу у глядача – дуже погано, але й відштовхнути його не хочеться. Треба ставити такі вистави, щоб були й касові, і для душі, для серця. І для розуму. Декому здається, що театр можна вживати, як таблетку від головного болю, як їжу. Але бути справжнім глядачем – це означає роботу душі, твоя душа мусить працювати. А якщо ти не налаштований на уважність та співпрацю, ти втрачаєш цю нитку філософської думки, і тобі вже нецікаво. Зараз багато чого переноситься на сцену драматичну з арсеналу естради – писки, галас усілякий. Такого тут ніколи не було і не має бути! От Роберт Стуруа, геніальний грузинський режисер, поставив на нашій сцені "Царя Едіпа". Там треба думати!»

• Предыдущая
• 15/25
• Следующая