Богдан Ступка - Загребельний Михайло Павлович - Страница 7

• Предыдущая
• 7/25
• Следующая

Ровеснику незалежності не поясниш, який це жебрацький сімейний дохід для середини 70-х: двісті карбованців. Що вражає мене особисто в спогадах Богдана Сильвестровича, то це його безперервні намагання розкрити характери своїх сучасників, суть світоглядних, творчих, естетичних конфліктів та шукань. Не віднайшов і натяку з його вуст на ремствування про страждання в полоні більшовицької окупації… У ті ж сімдесяті не один і не два, а взводи добре знаних мені особисто членів партії – українських радянських літераторів – отримували по декілька десятків тисяч карбованців гонорарів (а бувало і за сто тисяч) на рік, жили в багатокімнатних квартирах у центрі Києва. В його передмісті, Кончі Заспі, мали (чи стояли в черзі на їх купівлю) розкішні дачі з ділянками по півгектара. А тепер вони ридають від однієї згадки про червоний режим. Богдан Ступка ніколи не належав до міщанського, що обслуговує правлячі режими, істеблішменту. І в цьому він великий та достойний, як взірець незламності та добропорядності. А стосовно «літераторів-надлюдей» він уже в часи незалежної України висловиться коротко і влучно: «Тоді, наприклад, була Спілка письменників, там писали про партію, про кон'юнктурні речі, їх завжди видавали, у них була свіжа копійка».

Остання прижиттєва постановка Данченка, «Пігмаліон» за Бернардом Шоу, відбудеться 16 листопада 2000 року на підмостках франківців. У 2007 році, на честь 70-річчя майстра, її покажуть на цій самій сцені. Богдан Сильвестрович підсумує: «Упродовж усього мого театрального життя я грав у багатьох різних режисерів театру і кіно. Сергій Данченко став моїм провідником у творчості. Тільки він справді побачив і розкрив мене. Побачив і розкрив те, чого я сам не бачив і не знав.

Сергій Данченко… Постановки цього великого майстра – завжди вчасні. Бо ж головна їх відмінність – атмосфера особливої духовності. "Життя людського духу" – лейтмотив кожної прем'єри Данченка. Головне в тому, що ось уже майже тридцять років його прем'єри-постановки не залишають байдужими…

Шекспір, Франко, Леся Українка, Чехов, Шолом-Алейхем в інтерпретації Данченка примушують глядача щиро поставити і відповісти на запитання: заради чого існує світ і людина в ньому? У чому сенс людського буття?»

Переїзд до Києва сприймає не без вагань. Юрій Яковлев дивується з того переїзду: «Ти залишаєш Львів, європейське місто». Свободолюбиве місто. За твердженням Віктюка, Богдан Ступка вихований так, що ота частина України, де він виріс, вона все життя мріяла про цю незалежність. Для неї було молитвою, аби це здійснилося… Він був із релігійної сім'ї, дуже релігійної, і тому він вірив у те, що це здійсниться… Він ніколи не був зі стадом, бо він був левом. І він був самотнім левом, який це добре знав. І коли Ступка поїхав до Києва, а Віктюк поїхав до Москви, то вони жартували, що вони обидва з одного гнізда, тож повинні будуть завжди туди повертатися… Вони завжди були пов'язані з цією землею.

Коли приїздить до Львова, любить вештатися його вуличками. Особливо за дощової днини. Вдягає калоші, бере парасолю, піднімає комір і вперед. У Києві прикипає серцем до будівлі рідного театру, затишного скверика поряд, подвір'я Софійського собору. А які місця улюблені у Львові? Стрийський парк, опера, театр Заньковецької.

Коли Данченка призначали художнім керівником франківців, режисер як умову своєї згоди поставив переїзд кількох акторів до столиці Української PCP. На прощальних зборах колективу заньківчан Ступка іронізує: «Якщо мені там не сподобається, повернуся до Львова». Хоча всім відома незмінна жорстока традиція львівського театру. Той, хто його залишає, мусить забути раз і назавжди шлях назад. Не роблять винятків навіть для народних артистів Радянського Союзу.

Київ зустрічає побутовим головним болем. Лариса Семенівна категорично відмовляється залишати Львів, доки чоловік не отримає ключі від квартири. Спочатку пропонують помешкання на Оболоні. Вмовляє дружину: «Там Дніпро, чисте повітря». Безрезультатно. Наступний варіант – Хрещатик: «Ти приїдеш подивитися?» З полегшенням чує: «На Хрещатик приїжджають не дивитися, а мешкати». Київ зустрічає іншим життєвим ритмом. Львівські богемні посиденьки тут не в моді. Після десятої вечора все завмирає. Зустрічає й інтригами недоброзичливців, яким кортіло вижити небажаних для них гостей. Останні були не з лякливих: «Все вирішується на сцені!»

Крім Данченка і Ступки переїхав до столиці тільки Віталій Розстальний. Перша вершина, яку Богдан Сильвестрович подолав у Києві, – образ маляра в драмі Олексія Коломійця «Дикий Ангел». Прем'єра відбувається 27 січня 1979 року. Маляр ясно розтлумачує, чим заробіток відрізняється від зарплати: «Заробити – це те, що зверх зарплати… У мене – закон: зарплатня до копійки сім'ї, а навар – це вже моє». Навчає тонкощів ведення переговорів з класом ремонтерів: «Ближче до діла. Могорич! Потім розмова, таке правило трудящого». Афористично змальовує вічну біду нашого світосприйняття: «Кажете, хапаю? Хапають усі… Я належу до тих, хто наче краде і не краде. На межі… Для мене статті не знайдеш». Ділиться досвідом подружнього життя: «Оженишся – вже буде під боком міліціонер у спідниці».

Нещодавно я зустрів свою сусідку Оксану, дочку автора «Дикого Ангела». Вона підтвердила те, що не раз завважували театрознавці. Роль маляра Богдан Ступка зіграв неперевершено. Так казав сам Олексій Коломієць.

В травні 1979 року відбувається прем'єра київського «Украденого щастя». Усі дуже хвилювалися. У залі багато свідків постановок «Щастя…» на цій сцені Гната Юри в 1940-му та 1956 роках. Тоді грали корифеї: Амвросій Бучма, Наталя Ужвій, Володимир Добровольський, Дмитро Мілютенко, Ольга Кусенко, Микола Задніпровський. Данченко і його команда не розчаровують примхливу публіку. Підходить Наталя Ужвій. Богдан Сильвестрович не розуміє, чи іронію, чи похвалу з її уст чує: «Ну що ви граєте, ви граєте князя Мишкіна, Ісуса Христа». Падає на коліна, цілує поділ її сукні.

Далі – більше. Москва театральна капітулює перед зухвалістю Данченка, який приймає рішення покорити Білокам'яну оригінальною трактовкою «Дяді Вані» Чехова. Трагікомічно звучить, але навіть Чехова київський істеблішмент може зустріти в багнети. Та притьмом рвоне строчити кляузи керівникам партії та уряду. Атаку на українського міщанина слід починати з артпідготовки з Москви. Під час театрального сезону 79–80 років Данченко ставить «Дядю Ваню» спочатку в Москві. Таким чином страхує свою наступну постановку вже в Києві. Московська критика сприймає її на ура. Хвалять спектакль шеф усіх радянських письменників Марков, зірка балету Большого театру Максимова. Центральні газети друкують схвальні рецензії. З приводу назв цих газет ходив афоризм, ніби в «Правде» нема «Известий», а в «Известиях» – «Правды». Після цього українське начальство не насмілюється шукати натяків на сучасність або ж антирадянських випадів. Хоча й кортить… Перипетії перших непростих років у Києві були викликані ще одним нюансом. Львів'ян перебазують до Києва за влади одного секретаря ЦК КПУ з ідеології. А в кінці сімдесятих того з тріском знімають, відправляють завідувати вузівською кафедрою. Прихід нового ідеолога, нової мітли вороги могли використати як привід «поміняти команди». Не вийшло. Не без допомоги Антона Павловича.

Підхід Данченка незвичний. Наголошує акторам, що чеховські герої, як дама з собачкою, ніколи не жили ні в Москві, ні в Петербурзі. Вони мешкають на межі України і Росії. Тож грайте ніби про себе… Богдану Сильвестровичу пояснює: «Ти не зрозумієш, що таке дядя Ваня. Тому що ти – народний, ти в кіно знімаєшся, в тебе – популярність. А дядя Ваня – просто керуючий, його ніхто не знає. Ти не зрозумієш цієї трагедії: коли можна якось вранці прокинутися, спустити ноги з ліжка на підлогу й сказати: "Господи, ким же я став у цьому житті!"».

• Предыдущая
• 7/25
• Следующая