Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович - Страница 35

• Предыдущая
• 35/87
• Следующая

Світське будівництво мазепинської України, хоча й мало менші масштаби, позначилося такими монументальними будовами, як, наприклад, будинок Київської академії (1703 – 1704) – первісний зовнішній вигляд цієї будівлі можна побачити, наприклад, на гравюрі Івана Щирського на честь ректора Академії Прокопія Колачинського (1701 рік) – тій самій, на якій, на думку деяких дослідників, в алегоричному вигляді Афіни-Паллади зображено не когось іншого, як… героя нашої книжки, в обладунках і з вусами (!); будинок Київської ратуші (1697 рік) і, звичайно, славнозвісний мур Києво-Печерської лаври з його чудовими брамами та вежами – споруда майже 520 сажнів (більше кілометра) завдовжки та 2 сажні заввишки.

З інших галузей мистецтва мазепинської доби варто відзначити живопис – церковний (іконопис) і світський (зокрема, жанр портрета-парсуни). Чудовий зразок ікони цієї доби – ікона Покрова Пресвятої Богородиці з Переяслава, на якій зображені переяславський полковник Федір Мирович, гетьман Мазепа, Петро І, його дружина Катерина та придворні, а також представники українського православного духовенства (зокрема, Феофан Прокопович). Бурхливо розвивалося мистецтво різьблення, а особливо граверство, представлене такими визначними майстрами, як Олександр (Антоній) і Леонтій Тарасевичі (які навчалися своєму мистецтву в Аугсбурзі), вже згаданий нами Іван (Інокентій) Щирський, Іван (Іларіон) Мигура, Данило Галяховський та ін. Для уважного сучасного глядача, що всерйоз цікавиться живописом, справжньою насолодою є розглядати бездоганні за технікою виконання гравюри українських барокових майстрів цієї доби, що мають складну композицію, насичені символічними персонажами, алегоріями, якимись химерними образами, що інколи можуть видатися близькими родичами монстрів з творів Босха чи Гойї, або милуватися розкішними пейзажами, композиціями з плодів та пишно орнаментованими рамками. Додамо, що саме наприкінці XVII століття гравюру на дереві витісняє складніший і технічно досконаліший вид цього мистецтва – гравюра на металі (на мідній дошці). Центрами граверства були Київ, Чернігів та Новгород-Сіверський, і українські майстри славилися далеко за межами Гетьманщини. Особливо популярним жанром стають гравіровані об'яви (такі собі рекламки) публічних диспутів, що влаштовувалися студентами та професорами колегіумів. Кінець блискучого гетьманування Івана Мазепи був початком певного занепаду українського граверства, яке відродиться, хоча і не так потужно, в 30-ті роки XVIII століття. Справа тут, мабуть, не лише в тимчасовій відсутності серйозної «спонсорської підтримки» цього недешевого виду мистецтва. Військова та ідеологічна катастрофа, яку пережила козацька Україна в 1708 – 1709 роках, не могла не позначитися на виборі кола тем для гравюр, адже граверам довелося переорієнтовуватися з прославляння подвигів української зброї та ілюстрацій до панегіриків козацькій старшині на вихваляння Петра І та його сановників, які якраз і були ініціаторами політичної руйнації Української козацької держави. Зробити такий карколомний фінт зуміли (і захотіли) далеко не всі митці…

Цікавим і малодослідженим є розвиток прикладного мистецтва за часів гетьмана Мазепи, а саме ця епоха залишила нам у спадок величезну кількість церковних та світських предметів, прикрашених різьбленням, ювелірних виробів з благородних металів, тканин та вишивок, скляних виробів тощо. Ми знаємо, що своїми вишивками срібною ниткою славився неодноразово згадуваний нами Київський Лаврський дівочий монастир, ігуменею котрого була мати гетьмана Марія-Магдалина, а черницею – сестра Івана Степановича. В різних українських музеях зберігаються кілька вишитих саме за ігуменства Марії-Магдалини Мазепини плащаниць, церковних риз, «воздухів» тощо. Неймовірно, але і для цієї тихої обителі 1708 – 1709 роки стануть катастрофічними – монастир буде закрито російським урядом, а. черниці перейдуть до Флоровського монастиря на Подолі, де згодом буде відновлене мистецтво високохудожньої вишивки сріблом.

Саме в добу гетьманування Мазепи Київ відродився в своїй іпостасі духовного центру України. Його значення та вплив, як це було колись ще за часів Петра Могили, поширилися далеко на схід і південь, у країнах Східної Європи і православного Сходу. Головним культурно-науковим осередком Києва і всієї України став Києво-Могилянський колегіум, який успішно пережив скрутні часи Руїни. Зміцнення української козацької державності в останній чверті XVII століття сприяло створенню для колегіуму належної матеріальної бази, а відновлення культурних зв'язків із Західною Європою та культурна діяльність на Сході допомагали йому збирати якісні викладацькі кадри, що нерідко здобували підготовку в університетах Західної та Центральної Європи, і приваблювали до нього широкі маси студентської молоді. Про високий науковий рівень колегіуму можуть свідчити хоча б імена викладачів – Варлаама Ясинського, Йоасафа Кроковського, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича. Останнього вважають найвидатнішим вченим-енциклопедистом тогочасної України. Прокопович добре знався на теології, філософії, літературі, історії, математиці, астрономії, а також першим почав викладати в Києво-Могилянській академії теоретичну фізику та математичні науки (усе це, між тим, абсолютно не заважало Феофанові бути неймовірним інтриганом, мати мінімум одного позашлюбного сина і виявляти щодо своїх численних ворогів гідну подиву мстивість).

У 1690 році в колегіумі було запроваджено повний курс теології (а саме наявність такого курсу була обов'язковою ознакою тогочасних вищих навчальних закладів – університетів і академій), а 1694-го (згідно з царською грамотою від 21 січня) він дістав фактичні права академії і внутрішню автономію. Проте лише в 1701 році (ця царська грамота датована 7 жовтня) колегіум був офіційно визнаний академією. Схоже, справа була в тому, що російський уряд з певною обережністю ставився до викладання теології в Києві, який вважався розташованим у зоні сильних католицьких і уніатських впливів.

Як писав сам гетьман Мазепа, в Києво-Могилянській академії «цвечение всякому з малороссійских детей хотячому учитися походит». Академія в цей період дійсно мала загальнонаціональний характер, охоплюючи всі стани українського населення, від гетьманського небожа до звичайного селянина. Важливо, що тут формувалися кадри української керівної еліти. Саме сюди гетьман Мазепа віддав навчатися наукам своїх небожів і потенційних спадкоємців – Івана Обидовського та Андрія Война-ровського. Тут вчилися діти генеральної старшини та полковників – Орлики, Ханенки, Полуботки, Лизогуби, Ломиковські, Горленки, Мировичі, Новицькі, Голуби, Туранські, Маркевичі, Скоропадські та багато інших майбутніх державних, культурних, церковних діячів козацької України. Згодом тут навчалися їхні діти, і ця традиція зберігалася майже до кінця існування Гетьманщини. Саме тут, в академічних конгрегаціях, формувалися ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької еліти і мали значний вплив на українську державну політику. Зі стін академії вийшло нове покоління старшини, що відігравало велику роль наприкінці гетьманування Мазепи, а потім в колах української політичної еміграції (Пилип Орлик, Федір Мирович), а також в Українській козацькій державі за часів наступників Мазепи (Павло Полуботок). Також тут готувалися кадри для місцевої української адміністрації полкового та сотенного рівня, яка помітно відрізнялася від своїх попередників доби Руїни, а також духовенства – фактично тогочасної української інтелігенції, яка формувалася з різних верств українського народу. За часів Мазепи Київська академія мала найбільшу за увесь період свого існування кількість студентів – понад 2 тисячі.

Такими великими успіхами Києво-Могилянська академія чимало завдячує Мазепі, якого Варлаам Ясинський називав «особливим обновителем, промислинником і благодітелем Братського монастиря». «Зрим Кіево-Могилянскіе Афины, щедрою десницею Вашею Панскою каменным строеніем и прав утверждением укрепленны», – писав у 1705 році ієромонах Антоній Стаховський, префект Чернігівського колегіуму, що згодом став Сибірським архієпископом, у своєму «Зерцале от писания Божественного». Затвердження статусу і прав академії, забезпечення її маєтками (зокрема надання Київському Братському монастирю села Більмачівки в Івангородській сотні Київського полку в 1692 році, сіл Виповзова і Лутави в Остерській сотні наступного року, села Плісецького в 1702-му, затвердження прав на село Стайок в 1707-му тощо), щорічна дотація в сумі 1000 золотих («на київських спудеїв»), різні коштовні подарунки (зокрема, значна кількість цінних книжок для бібліотеки), будівництво нового академічного корпусу та передача в 1703 році кількох будинків на Подолі, повсякчасна увага до академії та піклування про неї, часті візити та присутність на диспутах та академічних театральних виставах – усе це зробило гетьмана «ктитором преславної Академії Могило-Мазеповіанської Київської» (як називав цей заклад Феофан Прокопович у своїй посвяті до драми «Володимир»; ця назва стала звичною для академії). Передаючи академії село Плісецьке, гетьман писав, що робить це, «меючи особливый наш на тую обитель святую Братскую киевскую (в которой многими трудами ко общой церкви Божией и Малороссийской нашой отчизни пользе и потребе наукы визволение отправуются) респект и рементарскую патронствующую прихильность…» У 1708 – 1709 роках російська влада в Києві навіть всерйоз побоювалася «мазепинських симпатій» і якихось виявів непокори з боку Київської академії, яка після Полтавської битви переживала протягом досить тривалого часу далеко не кращі часи, а її професори в своєму колі нерідко з ностальгією згадували «золоту» мазепинську добу.

• Предыдущая
• 35/87
• Следующая