Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович - Страница 58

• Предыдущая
• 58/87
• Следующая

Карл XII теж видав кілька невеликих маніфестів до українців, в яких йшлося про сумний стан українців під владою Росії. Шведський король обіцяв «із Божою допомогою… захищати і обороняти цю пригноблену націю, доки вона не скине московське ярмо й повернеться до своїх давніх вольностей». Підсумовуючи, скажемо, що ефект як російської, так і українсько-шведської пропаганди був різний на різних територіях і в різний час, але той простий факт, що більша частина Гетьманщини була зайнята російськими військами, пояснює, чому українське населення, дезорієнтоване і розгублене несподіваною зміною курсу свого гетьмана, зрештою зайняло традиційну позицію «моя хата скраю», а певна його частина почала активно виступати на боці росіян проти шведів та Мазепи.

Політичний поділ України між двома гетьманськими урядами був ускладнений новим загостренням внутрішньої соціальної боротьби. Безпорядки, що почалися ще перед виступом Мазепи, тепер, за умов політичного хаосу, набрали розмірів, загрозливих не тільки для державного апарату та взагалі заможної верстви, але й для громадського ладу й порядку в цілому. Очевидець (князь В. Куракін) писав, що на початку листопада 1708 року від Новгорода -Сіверського до Києва «во всех местах малороссийских и селах были бунты и бургомистров и других старшин побивали». Російська військова влада фактично не втручалася в ці події, особливо коли виступи селян і міщан відбувалися в маєтках мазепинців, а уряд гетьмана Скоропадського не мав достатньо сил, щоб придушити ці заворушення.

Терор з боку Петра І, політичний поділ України і загроза цілковитої анархії вплинули на ставлення українців до українсько-шведського союзу. Звичайно, треба дуже обережно ставитися до тверджень Петра І, Меншикова та інших російських свідків подій, що «сей край [Україна] как был, так и есть» (лист Петра І до князя В. Долгорукого від 30 жовтня 1708 року), що «здешней народ со слезами Богу жалуютца на онаго [Мазепу] й неописанно злобствуют» (лист Петра І до Ф. Апраксіна від ЗО жовтня 1708 року) і що «в здешней старшине, кроме самых высших… никакова худа ни в ком не видеть…» (лист Меншикова до царя від 26 жовтня 1708 року). Так само зрозуміло, що численні «вірнопідданські» заяви магістратів українських міст Лівобережжя (Прилук, Лубен, Лохвиці, Новгорода-Сіверського) і окремих сотень Лубенського, Миргородського та Прилуцького полків писалися перш за все з метою самозахисту від репресій і здебільшого за відсутності вищої старшини, яка була тоді з Мазепою в шведському таборі. Але навіть в цих вимушених деклараціях звучить щира тривога «за милую Малороссийского всего края нашого отчизну».

Найбільше турбувала російський уряд позиція української еліти – козацької старшини. Ситуація справді була дуже непроста і загрозлива для російських інтересів в Україні. Увесь тогочасний український уряд, більшість впливових полковників і чимало інших представників старшинської аристократії були в шведському таборі. Інші, співчуваючи планам Мазепи, відходили якнайдалі з території, де були розташовані російські війська, і дехто з них опинився на Правобережжі; серед них був навіть син страченого В. Кочубея – Василь, зять Д. Апостола. Були й такі (схоже, їх було чи не найбільше), що воліли вичікувати розвитку подій, сидячи по своїх маєтках та хуторах. Зрештою, було й чимало відвертих кар'єристів-зрадників, які, користуючись моментом, всіляко вислужувалися перед царською владою і за її безпосередньої допомоги діставали посади та конфісковані маєтки мазепинців.

Серед полкової та сотенної старшини було багато прихильників Мазепи. Полтавський полковник І. Черняк в 1714 році згадував, що «в полку… мало осталось старшины, которые бы не изменили государю» (і це в найбільш опозиційному і неприхильно налаштованому щодо гетьмана Мазепи Полтавському полку!), причому серед них були навіть родичі та свояки Кочубея й Іскри. Посланий до Глухова російський генерал-лейтенант шотландець Яків Брюс писав Петрові 31 жовтня 1708 року: «Гварнизон как наш сюди вступил, то вся чернь зело обрадовалась, токмо не гораздо приятен их приход был старшине здешней, а наипаче всех здешнему сотнику… И сказывают многие здешние жители, что он веема Мазепиной партии, которой у него всегда детей крещивал, и про [князя] Четвертинскаго сказывают, что тех же людей». Не забуваймо, що князь Ю. Четвертинський, зять гетьмана Самойловича, колись був запеклим особистим ворогом Мазепи. Так само було і в інших полках та сотнях (серйозні підозри щодо симпатій до Мазепи були у російських вельмож, наприклад, щодо київського міського голови – війта – Дмитра Полоцького), хоч, звичайно, не бракувало і таких старшин, що підкреслювали свою відданість Москві та цареві.

Зрозуміло, що одним із найголовніших завдань царської політики в Україні на межі 1708 і 1709 років було привернути на свій бік українську старшину та позбавити Мазепу її політичної підтримки. Ще 1 листопада 1708 року Петро І звернувся до всієї старшини, починаючи з генеральної, а також до козаків «и протчих» із закликом-ультиматумом, щоб вони «верность к нам, великому государю, показали» та залишили свого гетьмана та шведів протягом одного місяця. А тим, хто цього не виконає і «будет против нас служить тем нашим неприятелям, тех объявляем изменником нашим и отчизны вашей. И будут их чины и маетности, и пожитки их отобраны и розданы верным за службы их. Також жены и дети их взяты и сосланы будут в ссылку. А кто из них пойманы будут, и те, яко изменники, казнены будут смертью без пощады». Те саме було повторено в царському указі гетьманові Скоропадському від 7 листопада 1708 року і ще раз в указі старшині, що була з Мазепою у шведів, від 10 листопада 1708 року.

Ці заклики, обіцянки й погрози мали неабиякий вплив: більшість старшини перейшла на бік Москви й визнала уряд гетьмана І. Скоропадського. Дезертирство поширюється й серед тієї старшини, що була в шведському таборі. Миргородський полковник Д. Апостол, генеральний хорунжий І. Сулима, а згодом компанійський полковник Г. Ґалаґан і корсунський полковник А. Кандиба повернулися під владу царя і взяли активну участь у боротьбі проти шведів і Мазепи. Здається, подібні наміри мали й генеральні осаули Д. Максимович і М. Гамалія, лубенський полковник Д. Зеленський, генеральний суддя В. Чуйкевич і компанійський полковник Ю. Кожуховський. Дехто з них зробив це дещо пізніше (М. Гамалія), а інші перейшли до російського табору в день Полтавської битви (остаточно зрозумівши, що все втрачено, і ще сподіваючись отримати царське помилування, що вдалося не всім). За ними нерідко йшли їхні численні родичі та свояки. Зі своїм гетьманом залишилися до кінця (пішовши згодом на еміграцію) або його близькі люди (Андрій Войнаровський, Іван Бистрицький та декілька інших родичів, свояків і хрещеників), або віддані особисто гетьманові (генеральний писар Пилип Орлик, генеральний обозний Ілля Ломиковський, генеральний бунчужний Клим Довгополий, прилуцький полковник Дмитро Горленко, Федір Мирович, кілька представників родини Герциків, Нахимовський тощо) – усього близько 45 старшин із сім'ями.

Дезертирство в лавах старшин-мазепинців мало дуже негативний вплив на ширші кола української старшини та козацтва. Починаючи з листопада 1708 року все частішають випадки втеч реєстрових козаків та компанійців зі шведського табору (кожен такий випадок, звісно, піднімався на щит офіційною російською пропагандою та згодом – російською імперською та радянською історіографією, які твердили, всупереч даним джерел, що мазепинці тільки й думали, як би втекти з табору Карла XII). Військо Мазепи тануло, і це викликало у шведів почуття певного розчарування і недовіри до українського союзника, що позначилося й на їхньому ставленні до місцевого населення.

Справді, відносини між шведами й населенням України швидко погіршувалися. Воєнні дії, вимоги шведського військового командування, що вдалося до реквізицій (примусового вилучення продовольства у населення) через брак провіанту та фуражу, перші спроби опору з боку українців і репресії з боку шведів, двовладдя і російська пропаганда – усе це призвело до розкручування маховика насильства, взаємної недовіри і образ. Населення багатьох міст та сіл України також зрозуміло, що шведи не тільки не зможуть захистити їх від царських військ, але й самі діють схожими з росіянами методами. Тому каролінців почали сприймати як окупантів. Шведське військове командування нерідко діяло надто грубо й прямолінійно, намагаючись прихилити на свій бік українське населення маніфестами і водночас відлякуючи репресіями, які набували все жорстокіших форм (а терор і репресії самі по собі дуже рідко, як доводить досвід воєн XX століття, досягають своєї мети). Українці займають або вичікувальну позицію, або навіть подекуди виступають проти шведських загонів. Наприклад, мешканці міста Пирятина під час наступу шведів на Пирятин «против оных стояли и в город не пустили, и многих шведов побили, а иных в полон взяли». Мешканці міста Смілого відмовилися пустити до себе шведів і тут же відчинили ворота російському генералу Ренне. Так само населения містечка Веприк у грудні 1708 року озброїлося, щоб відбити напад шведів (щоправда, тут стояв і російський гарнізон). Подібне було у Зінькові та в інших містах. Шведський історик Адлерфельд, учасник походу, писав: «Ми несподівано змушені були весь час воювати, як з ворогами, з населенням того краю, куди ми ввійшли». Проти шведів розпочалася «мала війна» – її вели як російські та українські козаки зі складу армії Петра І, так, подекуди, і українське населення. Поширеними були втечі селян і козаків у ліси із знищенням або вивезенням майна. Це також звужувало можливості поповнення військового потенціалу шведської армії.

• Предыдущая
• 58/87
• Следующая