Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович - Страница 62

• Предыдущая
• 62/87
• Следующая

Безпосередні наслідки цієї жвавої дипломатичної діяльності гетьмана Мазепи в 1708 – 1709 роках були невеликі. Але немає сумніву, що нова турецько-російська війна, що почалася в 1710 році і закінчилася Прутською поразкою Росії наступного року (яка мала всі шанси завершитися дуже важкими для російських великодержавних планів наслідками, і лише через просто-таки неймовірну тупість і продажність турецьких державних діячів не стала тим, чим стала Полтава для шведів), була частково одним із наслідків політики вже покійного на той момент гетьмана.

Слід відзначити, що саме за тих винятково складних, майже безнадійних обставин яскраво виявився великий дипломатичний хист Івана Мазепи, який вперше за все своє довге життя міг відверто реалізовувати зовнішню політику Української козацької держави, не криючись і не маскуючись.

Безперечно, найбільшим і, можливо, найнесподіванішим успіхом гетьмана Мазепи стало приєднання до українсько-шведського союзу запорожців наприкінці березня 1709 року.

Формально визнаючи зверхність гетьманської влади (з часів Хмельницького), Запорозька Січ протягом правління багатьох гетьманів, зокрема і Мазепи, стояла то в більш, то в менш жорсткій опозиції до гетьманських урядів. Зокрема Мазепі запорожці в своєму листуванні завжди закидали ворожу інтересам українського народу національну (проросійську) і соціальну (простаршинську, аристократичну) політику. Не раз Січ відкрито виступала і навіть повставала проти гетьманського уряду і зазвичай підтримувала дії полтавської старшинської опозиції, не надто ввічливо іменуючи свого гетьмана «Махієвелем [Макіавел-лі]» та «хитрим лисом». Лідер запорозьких автономістів кошовий отаман Кость Гордієнко, одна з найвизначніших постатей в історії Січі, ставився особисто до Мазепи відверто недоброзичливо. Тому запорожці спочатку дивилися на виступ Мазепи проти Петра І з великою недовірою, проте згодом брутальна поведінка московської адміністрації на півдні України, царський терор на Гетьманщині, впливи булавінців і Криму, а також послання Мазепи спричинили перелом в настроях січовиків, здавна занепокоєних російським проникненням на їхні землі (ще наприкінці XVII століття російські фортеці з'явилися на річці Самарі, тобто на землях, які запорожці здавна вважали своїми; ці, а також інші явно недружні щодо Січі дії російського уряду запорожці небезпідставно розцінювали як репетицію майбутнього рішучого наступу на їхні права та вольності).

Боротьба за Запорожжя між Мазепою і Петром була важкою. Ще 1 березня 1709 року цар писав Меншикову, що на Чортомлицьку Січ треба послати «кто поумнее, ибо там не все шпагою, но и ртом действовать надлежит». Росіяни намагалися діяти своїми звичними методами – підкупом окремих важливих запорозьких старшин, що нерідко приносило їм успіх у минулому в стосунках із Доном та Запорожжям. Але, схоже, цар недооцінив рівня усвідомлення січовиками тієї страшної небезпеки, яку його централізована військово-бюрократична держава становила для вільнолюбивої Запорозької Січі. Було вже пізно, й московська спроба усунути кошового Костя Гордієнка за допомогою інтриг та грошей не вдалася. Посли гетьмана Мазепи – генеральний суддя В. Чуйкевич, генеральний бунчужний Ф. Мирович і чигиринський полковник К. Мокієвський, які прибули до запорозького форпосту Переволочної, де був тоді Гордієнко з частиною запорозького війська, з'ясували всі питання, і 12 березня Запорозька Рада остаточно ухвалила підтримати гетьмана Мазепу й вислати депутацію до нього й шведського короля. У розпачі цар і його канцлер Головкін спробували посварити січовиків і Мазепу, здійснивши «викид компромату» – Головкін знайшов у російських архівах старі листи гетьмана до російського царя, в яких Мазепа скаржився на те, що запорожцям не можна довіряти, вони ненадійні союзники Росії. Але навіть це не допомогло. Січове товариство могло не відчувати особливої приязні власне до Мазепи, але спільна смертельна небезпека для українських автономних утворень з боку російського уряду об'єднала запорожців та гетьмана. 19 березня запорозька делегація кількістю 80 чоловік зустрілася з Іваном Мазепою та шведським фельдмаршалом Реншильдом у Великих Будищах, де була досягнута попередня усна домовленість про приєднання Січі до союзу Мазепи і Карла XII. Гетьман подарував січовикам 2 тисячі золотих, а шведський генералітет пригостив гарним обідом. Коли задоволені перебігом подій делегати повернулися на Січ, виявилося, що Петро І зробив ще одну спробу перехопити козаків Гордієнка, які вже йшли на з'єднання з армією Карла XII. Шлях запорожцям на північ заступив полковник російської служби Кемпбел з трьома драгунськими полками. Але відчайдушні запорожці сміливо атакували російських драгунів і розбили цей невеликий корпус під містечком Царичанкою, перебивши сотню росіян і взявши в полон приблизно стільки ж, з незначними втратами для себе. Ця перемога сприяла розповсюдженню повстання проти російської влади на південній Полтавщині.

26 березня 1709 року в селі Диканьці неподалік Полтави відбулася зустріч кошового Костя Гордієнка з гетьманом Мазепою. Кошовий зустрівся з Іваном Степановичем, низько вклонився йому і поцілував гетьманський бунчук. У своїй промові Кость Гордієнко привітав намір Мазепи звільнити Україну з-під російського панування і запевнив гетьмана в підтримці січового товариства. Гетьман у відповідь на це сказав, що лише турбота про Вітчизну спонукала його, старого і бездітного, піти на цей відчайдушний крок. Мазепа підтвердив свою готовність скріпити союз із Січчю хресним цілуванням (що і було зроблено двома днями згодом). Наступного дня Гордієнко на чолі запорозької делегації з'явився до штаб-квартири Карла XII у Великих Будищах. 28 березня (8 квітня за новим стилем) було укладено союзний договір між гетьманом Мазепою та кошовим отаманом Гордієнком, з одного боку, і королем Карлом XII – з іншого. Згідно з цією угодою Січ приєднувалася до українсько-шведського союзу, а шведський король зобов'язався не укладати мирної угоди з царем, доки не визволить з-під російської влади Україну і не забезпечить права і вольності для Запорозької Січі. Січовики подарували шведському королю 115 російських полонених, взятих ними під Царичанкою, за що отримали від Карла 10 тисяч флоринів.

Це був справжній тріумф політики Мазепи, який дещо компенсував втрату Батурина та північного Лівобережжя. Під владою гетьмана Мазепи знову об'єднувалася значна частина української території. Запорозькі землі мали за тих обставин особливе значення, бо через них відбувалися зв'язки з Польщею, Туреччиною та Кримом. Ще важливішим було те, що Мазепа нарешті подолав вічну запорозьку опозицію і дістав підтримку Січі, яка мала такий великий вплив на широкі народні маси в Україні. Неабияке значення мала дипломатична та військова допомога Запорожжя. За його посередництва гетьман і король досягли попереднього порозуміння з Кримом щодо татарської військової допомоги, а Туреччина почала більш оптимістично оцінювати перспективи союзників. Нарешті, для всіх було ясно, що наявність 8 тисяч запорозьких вояків, добре обізнаних з театром воєнних дій, забезпечувала Мазепу власною військовою силою.

Перехід запорожців на бік Мазепи і Карла XII викликав виступи українського населення проти російської влади та військ, що одразу охопили майже увесь прикордонний із запорозькими землями Полтавський полк, Правобережжя і навіть невелику частину Слобожанщини, створивши певну загрозу для російського війська. Російський генерал Ренне писав Меншикову (лист від 25 березня 1709 року): «Оные [запорожці], также и тамошние мужики все отложились и уже давно нам неприятели». 30 березня він писав цареві: «Здесь болшой огонь разгараетца, которой надобно заранее гасить». До запорожців приєдналися міста Пере-волочна, Келеберда, Нехвороща, Маячка, Царичанка, Нові Санжари та інші – практично вся територія, на якій колись відбувалося повстання Петрика. Незабаром між Ворсклою, Ореллю і Дніпром вже діяло 15-тисячне військо повстанців.

Повстання в Полтавському полку і з'єднання повстанців із запорожцями мали чималий вплив на Правобережжі, яке раніше вагалося між українсько-шведською і проросійською орієнтацією. Становище змінилося після прилучення Запорожжя до Мазепи. Запорожці відразу звернули увагу на Правобережжя. «Кошевой вор пишет универсалы за Днепр в Чигирин, прелщая к Мазепиной стороне», – писав князь Г. Долгорукий Меншикову 16 березня 1709 року. А 3 квітня він же доповідав цареві, що Гордієнко «яд свой злой еще продолжает изливать, на другую сторону за Днепр непрестанно прелестно пишет, дабы побивали свою старшину [прихильну до царя і Скоропадського], а сами б до него за Днепр переходили, что уже такая каналія тамо за Дніпром купами збираетца й разбивает пасеки…». Це «чигиринское смятение» дуже непокоїло царя. Щоб «тамошней край удержать и до бунту не допускать и тамошних доброжелаемых охранить», до Чигирина з Клева був відряджений драгунський полк генерала князя Г. Волконського, а з Лівобережжя – два драгунських полки і козаки Стародубського та Ніжинського полків. Чигиринським полковником був призначений сумно відомий Гнат Ґалаґан (в листах царя він фігурує як «Кгалаган» або навіть «Калагін»).

• Предыдущая
• 62/87
• Следующая