Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович - Страница 70
- Предыдущая
- 70/87
- Следующая
Проте було б помилкою думати, що українська автономістська традиція померла разом із гетьманом Мазепою або зі скасуванням Гетьманщини. Навпаки, більш зважене (ніж офіційне російське) ставлення, а то й симпатія до підданого анафемі гетьмана навіть стали ознакою певного українського патріотизму в середовищі української шляхти – зокрема й тієї, що цілком спокійно ставилася до самого факту існування українських земель під владою Російської імперії (і ця традиція зберігалася в українському дворянському середовищі століттями – як не згадати фразу з мемуарів гетьмана Павла Скоропадського про те, що в маєтку його діда висів поміж інших реліквій і портрет Мазепи). Значною мірою формуванню цього альтернативного погляду на Мазепу сприяла та українська традиція, яку започаткували козацькі літописці XVIII століття і яка знайшла свій найкращий вияв у знаменитій «Історії Русів». Згідно з цим поглядом, гетьман Мазепа змальовувався як неоднозначна, але багато в чому видатна постать вітчизняної історії, як захисник козацьких автономістських інтересів. Невідомий автор «Історії Русів» навіть провадить аналогії між козацькими війнами кінця XVI століття і виступом Мазепи: «"Всяка кров, пролита на землі, доправиться з роду сього" – то яке доправлення належиться за кров народу Руського, пролиту від крові Гетьмана Наливайка до сьогодні, і пролиту великими потоками за те єдине, що прагнув він волі, або ліпшого життя у власній землі своїй і мав про те задуми, всьому людству властиві?» Проте домінуючим такий погляд на гетьмана за тогочасних умов просто не міг стати – надто сильно він суперечив офіціозному міфу про похмурого «гетмана-злодея».
Щодо тогочасної української художньої літератури, то проклятий пануючою православною церквою і засуджений імперською історіографією Мазепа став певним табу. А, може, пекучі та болісні згадки про добу втрачених можливостей були надто неприємними для тогочасних українських авторів?
На початку XIX століття, в добу романтизму, почав творитися новий міф – міф про колоритного і романтично-похмурого злочинця і звабника. Майже одночасно над одним і тим же історичним матеріалом почали працювати кілька відомих на той час російських авторів. У результаті в російській літературі з'явилися: твір К Славянова «Гетман Мазепа и запорожец Палий: историческая хроника-драма в 5 действиях с эпилогом», повісті Є. Алідьїна («Кочубей», 1827) та M. Сементовського («Мазепа», 1845), історичний роман П. Голоти «Иван Мазепа» (1832) тощо.
Ці твори мають різну мистецьку вартість, але вони цікавлять нас не ступенем таланту авторів, а впливом на тогочасного читача, тим, наскільки вони сприяли формуванню в суспільній свідомості певного уявлення про бунтівного гетьмана. Далі ми коротко розглянемо два найцікавіших, на нашу думку, твори, які привернули увагу тогочасного читача, а також одну поему, важливу самою постановкою проблеми. Мова йде про роман «Мазепа» найпопулярнішого у першій половині XIX століття російського прозаїка, одного з «батьків» російського роману та журналістики Фаддея Булгаріна, загальновідому «Полтаву» Олександра Пушкіна, а також поему «Войнаровский» Кондратія Рилєєва.
«Мазепа» Булгаріна – маловідомий сьогодні, але дуже популярний в Росії кінця 20-х років XIX століття історичний роман, автор котрого (людина непростої долі і вельми своєрідних політичних поглядів, далека від примітивного «Відока Фігляріна» пушкінських віршів та радянської пропаганди) спробував по-своєму об'єктивно показати постать українського гетьмана, що, безперечно, робить честь Фаддею Венедиктовичу, який, зауважимо, зовсім не був прихильником «української державницької ідеї». Мазепа у вищезгаданому романі (за словами сучасного дослідника творчості Булгаріна А. Шмалька) – це «державний діяч європейського масштабу, політик, який за своїми здібностями стоїть вище, ніж усі його вороги та соратники. Він вдало маневрує між Орликом і Войнаровським, перемагає Палія, знищує Кочубея і провадить складну інтригу з поляками. Він – майже ідеальний державний діяч». Проте з точки зору Булгаріна, Мазепа позбавлений головного – «доброчинності», без чого політика гетьмана є аморальною і приреченою на загибель. Фактично тут висловлена характерна для деяких романтиків точка зору, згідно з якою вищим мірилом дій людини є не лише схильність до свободи (цього булгарінському Мазепі не бракує), але й повага до законів та норм моралі. Ніякі здібності, так само як і жодні інтриги чи злочини, самі по собі успіху не гарантують і гарантувати не можуть. Доля карає «грішників», які нехтують «доброчинністю».
Найцікавіше, що булгарінський персонаж бажає саме того, чого і всі «позитивні» герої праць сучасних українських істориків-державників, – побудови незалежної Української держави на чолі з власною династією (!). Заради цього гетьман готовий на все: інтригу, вбивство, зраду. На все, аби відвернути те, що Булгарін вважає в принципі невідворотним, – загибель старої козацької України і підпорядкування її «мудрій і прогресивній владі» російських царів. Але навіть «аморальних надзусиль» Мазепи для цього замало. Гетьман зазнає поразки у боротьбі з обставинами, які автор роману вважає велінням Долі. Якщо булгарінський Мазепа і не є «політиком з чистими руками» (ідучи за романтичною традицією, автор не шкодує чорних барв для змалювання інтриг гетьмана), але принаймні на цьому портреті присутні певні напівтони, і читач мимоволі відчуває велич зображеної постаті.
Значно менш відомим і цілком оригінальним є образ українського гетьмана в творчості талановитого поета-декабриста Кондратія Рилєєва. У поемі «Войнаровский», присвяченій трагічній долі небожа гетьмана, однією з головних дійових осіб є Іван Мазепа. Змальовуючи свого героя, Рилєєв стояв перед тією ж дилемою, що і Булгарін та інші ліберальні літератори того часу, налаштовані критично щодо існуючого в Росії режиму. Що на шальках історичних терезів цінніше і важливіше – «свобода» (особи, нації) чи «стабільність» (імперії чи зрештою будь-якої Системи)? Хто все-таки правий в суперечці затятих опонентів – переможений, але нескорений український гетьман чи тріумфуючий російський цар – втілення бездушної імперської Системи? Майже всі співвітчизники Рилєєва, що писали на цю тему, твердили без вагань: правий цар. Але автор «Войнаровского» з тією шляхетною прямотою і неабиякою громадянською відвагою, яка згодом приведе його на Сенатську площу і на шибеницю, дає, здавалося б, парадоксальну відповідь на болісне питання. Його Мазепа говорить дуже просту фразу:
Зауважимо – «Родиной» гетьмана, звісно ж, є зовсім не «едина і неподільна». Фактично Рилєєв перший і єдиний із російських літераторів не просто виправдовує головний вчинок гетьмана – союз зі шведами, – але й наголошує на тому, що інтереси України і Росії в цей період історії аж ніяк не збігалися, і Мазепа мусив зробити все для своєї нещасної батьківщини.
Проте сьогодні є цілком очевидним той факт, що ні тогочасне, ні, як це не прикро, навіть сучасне російське суспільство в масі своїй було і є не в змозі сприйняти таку просту істину. Тому головним джерелом, звідки пересічний громадянин імперії (і згодом Радянського Союзу) черпав свої уявлення про гетьмана Мазепу, залишався інший талановитий твір, написаний сучасником страченого і тому не надто популярного Рилєєва, – «Полтава» геніального Олександра Сергійовича Пушкіна, якого, однак, навіть Еверести радянських історичних та літературознавчих праць не змогли зробити «декабристом» і «безкомпромісним борцем» з тогочасним режимом.
- Предыдущая
- 70/87
- Следующая
