Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович - Страница 72

• Предыдущая
• 72/87
• Следующая

Парадоксально, але для деяких сучасних українських авторів той самий пушкінський образ Мазепи став прикладом «людини волелюбної, сміливої вдачі, патріотичних почуттів, що загинула заради великої ідеї». Виявляється, що «твір Пушкіна «Полтава» захистив Мазепу від негативу тодішньої історіографії», – так пише сучасний дослідник М. Ткаченко. Схоже, намагання всидіти водночас на двох стільцях, сполучивши традиційний для радянських літературознавців культ Пушкіна з відносно новим «мазепинським» культом, зіграло в даному разі злий жарт із цим автором.

Стереотип, остаточно окреслений Пушкіним, домінував у російській і почасти українській масовій свідомості дуже довго. Яскраві романтичні образи «Полтавы», наприклад, надихнули Петра Чайковського на створення однієї з його найкращих опер – «Мазепа» (1884). Композитор цілком закономірно назвав оперу, приміром, не «Полтава», а саме «Мазепа», на честь головного героя, адже його цікавили зовсім не бойові дії між шведами, українцями та росіянами, а кипіння пристрастей в людських душах. Зауважимо, що опера, написана в період настороженого ставлення до українського питання та боротьби з «українським політичним мазепинством», не мала спочатку великого успіху у російського глядача, хоча згодом стала-таки достатньо популярною. Менш відомий той факт, що з самого початку опера викликала невеличку (і трохи дріб'язкову) дискусію в середовищі українських істориків. Так, В. Горленко (між іншим, нащадок відомого роду, що неодноразово фігурував на сторінках цієї книжки) із гнівом писав на сторінках журналу «Киевская старина», що фабула опери не витримує жодної критики. Мовляв, допити та катування Кочубея відбувались не в палаці Мазепи, а у Вітебську; там же було винесено смертний вирок. Орлик був генеральним писарем і, ясно, катувань не виконував. Ім'я гінця з доносом відоме – полтавський вихрест Петро Яценко… Проте про саму суть образу Мазепи – ні слова. Складається враження, що і фахові історики, і пересічний російський читач і глядач без особливого інтересу сприймали поодинокі спроби змінити або чимось доповнити усталений уже імідж «гетмана-злодея». Серйозним симптомом зменшення читацького інтересу до теми був спад хвилі художніх творів про українського гетьмана наприкінці XIX – на початку XX століття. Серед нечисленних спроб цього часу варто згадати хіба що популярні оповідання С. Ізвольського «Иван Мазепа – гетман Малороссии: исторические рассказы» (1907). На нашу думку, це пов'язано насамперед із кінцем довгої епохи романтизму і сприйняттям тогочасною читаючою публікою подій давно минулої доби як недостатньо актуальних. На жаль (чи все-таки на щастя?), не знайшлося автора, який оголосив би гетьмана борцем за (чи проти) емансипації жінок, соціалістом чи принаймні «народником».

Проте передумови до раптової актуалізації образу Мазепи визрівали прямо під носом у всевидячих російських спецслужб, на батьківщині гетьмана. Вони були напряму пов'язані з тим явищем, яке називають українським національним відродженням другої половини XIX століття. По мірі того як підкреслено аполітичне українофільство переростало в ще доволі неясні, але все настирливіші політичні прояви, українські громадські діячі, історики, літератори намагалися відшукати в минулому України якісь знакові постаті, образи, які могли б працювати на користь творення ідеї сучасної їм української нації. У цих пошуках всі вони неминуче наштовхувалися на «проклятого гетьмана». Здавалося б, ось він – чудовий шанс для тріумфального повернення гетьмана Мазепи яко стовідсоткового національного героя на сторінки тогочасних українських літературних творів з їхнім підвищеним інтересом до рідної історії. Але недаремно ж ми зауважували, наш ласкавий читальнику, що гетьмана таки важко звести до одного шаблону, упхати до патріотичного чи шовіністичного «лантуха», як це робила незабутня гоголівська Солоха зі своїми кавалерами, і наказати йому там сумирно сидіти… Наш герой не годився на роль звичайного «прикладу для підростаючого покоління» (такого собі Джорджа Вашингтона з його вишневим деревцем із американських дитячих книжок) з багатьох причин. Головною з них в цей період була навіть не «зрада» Петрові і не загальний крах політичних планів – якраз це українські інтелігенти-народники готові були «великодушно пробачити» гетьманові. Не такими вже й шокуючими виглядали на світанку новітньої доби і подробиці бурхливого особистого життя Івана Степановича. Ні, основною проблемою була ота сама «неправильна», «антинародна» внутрішня політика гетьмана Мазепи, якому пригадали і узаконену панщину, і роздачу земельних володінь, і покарання непокірних селян та козаків (тобто тих самих пригноблених і роботящих представників «простого люду», на яких – теоретично – мав мало що не молитися кожен добропорядний український інтелігент-народник). Тому ставлення кількох поколінь українських авторів Наддніпрянщини до Мазепи залишалося дещо прохолодним, з можливістю певних помітних відхилень в той чи інший бік.

Тому не дивно, що завзяті спеціалісти-літературознавці дотепер гаряче сперечаються, як ставився до гетьмана Мазепи, приміром, той-таки Тарас Шевченко. В даному разі ситуація ускладнюється тим, що в творах Кобзаря не так уже й багато згадок про гетьмана – кілька фраз у поемах «Іржавець», «Великий Льох», поодинокі згадки у віршах. З них можна винести хіба що те, що Шевченко відверто негативно сприймав жахливу руйнацію Гетьманщини російським царатом, який для нього уособлювали Петро І та Катерина II, а ось як саме поет ставився до Мазепи та його задумів – дати однозначну відповідь майже неможливо.

Великою оригінальністю трактовок не вирізняються ані стилізована під народну думу поема «Мазепа, гетьман козацький» Степана Руданського (більше відомого сучасному поціновувачу музичного мистецтва словами до пісні «Повій, вітре, на Вкраїну»), ані романтична повість (яку інколи називають романом) М. Старицького «Молодість Мазепи».

Натомість в тогочасній Галичині з її молодим українським рухом гетьман одразу і міцно увійшов до пантеону національних героїв, що значно звузило можливості трактування його образу літераторами. Саме «галицьке» прочитання образу Мазепи як «свідомого державника», «ворога Москви», «борця за незалежність і соборність України» є основою кількох маловідомих сьогодні невеликих художніх творів, присвячених Івану Степановичу, які з'явилися напередодні або в ході Української революції 1917 – 1921 років та згодом, у 20 – 30-ті роки XX століття. Звертаємо увагу нашого ласкавого читальника на такі по-своєму цікаві романи, повісті та драми, як «Гетьман Іван Мазепа: драма на 5 дій» О. Островського, «Гетьман Мазепа: історичний роман» Д. Мордовцева, «Великий гетьман [І. Мазепа]: історичний роман» Ф. Дутки та таку собі «історичну родинну драму» (як її назвав сам автор) «Вельможна пані Кочубеїха» С. Черкасенка.

Проте так само як і на тогочасній Наддніпрянщині, в Галичині цього періоду значно більший вплив на формування образу Мазепи справляли історичні та історико-публіцистичні, а не суто художні твори. Чого варті лише самі імена М. Грушевського, М. Андрусяка, Б. Крупницького, а згодом – і І. Крип'якевича, В. Липинського та інших метрів історичної науки, які висвітлювали в своїх творах окремі моменти з життя та діяльності нашого персонажа. Тому не дивно, що найцікавіший і по-своєму найдовершеніший варіант прочитання образу гетьмана виник в результаті знайомства чудового українського прозаїка – Богдана Лепкого та засновника «державницького напрямку» в українській історіографії – В'ячеслава Липинського. Саме консультації Липинського дали змогу Лепкому створити цілком «державницький» образ гетьмана в знаменитій трилогії (яку деякі критики вперто вважають пенталогією) «Мазепа».

Грандіозний роман (чи все-таки цикл повістей?) Богдана Лепкого можна вважати в чомусь навіть «українською відповіддю» пушкінській «Полтаве». На сторінках повістей «Мотря», «Не вбивай», «Батурин», «Полтава», «Над Десною» тощо (1926 – 1929) гетьман Мазепа зображений як справжній український патріот-державник, що намагається подолати не тільки і не стільки ворогів зовнішніх, як «одвічних демонів української землі» – «руїнництво» і «ненависть до земляків» (тобто, говорячи сучасною мовою, низький рівень внутрішньонаціональної солідарності). Треба віддати авторові трилогії належне – Богдан Лепкий занадто не ідеалізує і не демонізує ані свого персонажа (хоча цілком міг це зробити «для більшої переконливості»), ані ворогів гетьмана, намагаючись зобразити їх, наскільки дозволяв матеріал, об'єктивно (але не без іронії та навіть сарказму – чого лише вартий Василь Кочубей з «Мотрі», що любить в світі лише одну річ – смачно попоїсти). І якщо інколи Мазепа Лепкого мимоволі просто-таки озвучує ідеї українських істориків-державників початку XX століття або ошелешує читача фразою, зверненою до своєї матусі Марії-Магдалини, про те, що «От спочатку українська еліта визволиться, а там, дивись, і народові буде краще», то, мабуть, нам все-таки варто зважити на певні особливості новаторського підходу до матеріалу та недостатню відшліфованість самих державницьких схем. Загалом же трилогія Лепкого стала помітним кроком до формування реальної української противаги «імперському», суцільно негативному образові Мазепи.

• Предыдущая
• 72/87
• Следующая