Михайло Грушевський - Тагліна Юлія - Страница 15

• Предыдущая
• 15/22
• Следующая

М. С. Грушевський тримався гідно та сприйняв переворот досить спокійно. Він розумів, що введення німецький військ було єдиною можливістю повернути владу Центральній Раді, а в тому, що окупаційні війська підтримали переворот, не звинувачував ані себе, ані жодного члена Центральної Ради.

Зрештою колись амбітний Михайло Сергійович не переоцінював власної ролі. Пробувши головою Центральної Ради тринадцять місяців (до кінця її існування), він гідно тримався у тяжку хвилину. Грушевський писав: «Вороги українства, які й давніше пеклом на мене дихали, у своїм засліпленні вважали мене автором і українського руху й винахідником української мови, тепер особливо всіли на мене зі своїми лайками й погрозами. А найтяжче ставало, коли не було згоди й між своїми, – а так мусило бути в міру того, як приходилося вирішувати різні питання дальшого життя».

Усю ж відповідальність зазвичай звалили на Грушевського, у той час як він сам вважав, що мав дуже обмежений вплив, і то лише моральний, бо юридично його роль була чисто формальною. Як голова Центральної Ради, тобто законодавчої гілки влади, він лише проводив збори та оголошував їх результати. Зі слів самого Грушевського, фактична ініціатива була в руках Генерального Секретаріату, тобто виконавчої гілки влади.

Слід зазначити, що переворот пройшов майже без пострілів та крові, лише у сутичці із січовими стрільцями, що обороняли Центральну Раду та Грушевського зокрема, загинуло троє вірних гетьманові офіцерів.

Але доля приготувала для Михайла Сергійовича чергове випробування. 30 квітня якийсь молодик, розмахуючи багнетом, намагався завдати шкоди Грушевському, але постраждав не сам Михайло Сергійович, а його кохана людина – дружина Марія Сильвестрівна. То був значно важчий удар для Грушевського, ніж його можливе поранення.

Багатьох істориків дивував той факт, що після гетьманського перевороту Грушевський не виїхав за кордон заради власної безпеки, а залишився у Києві інкогніто. Деякий час він ховався під Києвом, потім в самому місті по знайомих.

Хоча Михайлові Сергійовичу доводилося часто змінювати місце проживання, він не припиняв літературно-наукової праці, бо знаходив у ній спочинок від тяжких переживань останніх років. За той період він написав 4, 5 та 6 частину «Всесвітньої історії», а також книги «Старинна історія. Античний світ» і «Середні віки Європи».

Цікаво, що одразу ж після перевороту він не писав про Україну – ані про державність та самостійність, ані про культуру та історію. У той час Грушевський замислювався над більш широкими темами всесвітньої історії. Можливо, аналізуючи історію інших народностей, він шукав відповіді на болючі запитання – чому не зміг він створити сильну та незалежну українську державу?

До уряду гетьмана Павла Скоропадського Грушевський ставився вороже, але у відносини з ним не входив, зовсім усунувшись від політичного життя. Він відмовився від співробітництва з новою адміністрацією та не увійшов до комісії з організації Української академії наук, мотивуючи це тим, що не може співпрацювати з режимом, що знищив українську державу. Навіть коли повстав Український національний союз, Грушевський у цьому участі не брав, хоча цей Союз був координаційним осередком українських політичних партій й був в опозиції до політики гетьманського уряду. Навіть після скасування гетьманату Грушевський не повернувся на політичну арену. Мабуть, причина була у тім, що на початковому етапі існування Директорії у формуванні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко, якого у свій час Грушевський відправив у відставку разом з усім Генеральним секретаріатом.

Але Михайло Сергійович брав активну участь у науковому житті, наприклад, в засіданнях Наукового товариства, де тоді дебатувалось питання про реорганізацію академії, був вибраний членом Трудового конгресу.

На початку 1919 року значна територія України, включно з Києвом, була захоплена більшовиками, які почали відбирати в селян землі і передавати їх в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Селянство зобов’язали здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, залишаючи певну обмежену норму для особистого споживання. Обмануті селяни почали усвідомлювати, що обіцяних більшовицькою владою «золотих гір» вони не побачать, і навіть навпаки – влада відбере в них останнє. Запізно почали повертатися симпатії до УЦР, до Директорії. По всій Україні вибухнули повстання проти більшовиків.

З 1919 року Грушевський вирішив «перевести свою роботу за кордон», щоб далі працювати для України. Почалися роки еміграції. Родина Грушевських кочувала з Чехословаччини у Швейцарію, а звідти – в Австрію. Катерині, доньці Михайла Сергійовича, довелося покинути Київський університет, до якого вона вступила і де вже почала свою наукову діяльність, надрукувавши перші статті з літературної критики. Навчання вона продовжувала у Женевському університеті.

Перебуваючи в еміграції, Грушевський багато працював. У закордонних часописах він помістив низку статей про Україну, писав про сумну долю Галичини. Окрім публіцистики займався науковою працею. Виїхавши до Кам’янця, він працював у газеті «Голос Подiлля», писав українські підручники з історії для шкіл. Під час життя у Кам’янці Грушевський зрозумів, що не може лишатися осторонь громадської діяльності. Тож у складі делегації від УПСР (Української партії соціалістів-революціонерів) через Галичину він виїхав на конференцію II Інтернаціоналу, а також взяв участь в Люцернській конференції.

Врешті-решт Грушевський створив таку громадську організацію, як Український соціологічний інститут. Вона фінансувалася за рахунок доволі скромного спонсорства. У цій організації навколо Михайла Сергійовича зібралося багато науковців та громадсько-політичних діячів, серед яких був син його колишнього наукового керівника Дмитро Антонович, а також В. Старосольський, М. Шраг, М. Чечель, М. Шаповал, В. Мазуренко, І. Штефан, П. Христюк, В. Липинський та інші. До роботи Українського соціологічного інституту у Відні долучилась і дочка Грушевського Катерина.

Метою інституту Грушевський вважав інтеграцію українського суспільства до європейського та американського, поширення інформації про Україну по всьому світові. Як провідний історик та соціолог Михайло Сергійович склав доволі прогресивну програму діяльності інституту: по-перше, слідкувати за світовим соціальним процесом та за соціологічними дослідженнями і популяризувати їх серед українців; по-друге, представляти українців у інтернаціональних та національних організаціях, які відображають соціальний рух, а крім того, інформувати світову та українську громадськість про український соціальний рух та українську літературу.

План організації інституту Грушевський виклав у проекті «Про Український соціологічний інститут» від 20 жовтня 1919 року. У першому пункті проекту зазначалося, що професору М. Грушевському асигнуються кошти (1 872 000 швейцарських франків) на користь інституту. На ці кошти Михайло Сергійович планував побудувати бібліотеку, архів, типографію, відкрити філії у європейських культурно-наукових центрах. Значних витрат вимагали участь у конференціях та конгресах.

Грушевський виділив два основні напрямки діяльності Українського соціологічного інституту: лекційний та видавничий. «Насамперед, – говорив Михайло Сергійович, – слід було спростувати фальшиву репутацію некультурності українства».

За умов, коли розвиток суспільних і гуманітарних наук в Україні фактично припинився, працівники інституту намагалися не втрачати міжнародних наукових контактів і працювати на рівні світових стандартів. Звичайно, умови еміграції, конфлікти й непорозуміння між представниками різних політичних організацій, брак коштів не можна вважати сприятливими для повноцінної наукової праці. Але навіть за таких вкрай несприятливих умов науковці інституту підготували й видали 13 наукових праць, у тому числі дослідження М. Грушевського «Із починів українського соціалістичного руху. М. Драгоманов і Женевський соціалістичний гурток», де вперше побачили світ невідомі праці М. Драгоманова, а також книги «Теорія нації» В. Старосольського, «Держава і соціалістичне суспільство» М. Шрага та «Україна на переломі» В. Липинського. Під грифом інституту вийшла в світ і одна з перших власне соціологічних українських праць «Початки громадянства. Вступ до генетичної соціології» Михайла Грушевського.

• Предыдущая
• 15/22
• Следующая