Михайло Грушевський - Тагліна Юлія - Страница 4

• Предыдущая
• 4/22
• Следующая

Шістнадцятирічним хлопчиком Михайло писав у своєму щоденнику: «Ось ці дні задумав я, що гарно було би зробитись ватажком гурту українського, зробитись, як то кажуть, передовим бійцем усіх хлопців, що люблять свою Вкраїну. Що ж, може, Бог і поможе мені зробитись ватажком, працюватиму вже для цього, скільки зможу».

У 1878 році на Наддніпрянщині було видано царський (Валуєвський) указ, за яким українську мову заборонили використовувати в церкві, школі та громадських установах. Жодна книжка, написана українською, не мала права на існування. Вражений цим, Грушевський питав себе, у чому причина такого переслідування і як український народ може цьому протистояти. Як саме він, Михайло Грушевський, може цьому протистояти?

В автобіографії, згадуючи про своє дитинство на Кавказі, Грушевський писав, що з малих літ саме українознавство обрав своєю спеціальністю. Питання на той час для нього було лише у тому, яких граней торкнутися – славістики чи історії. Нагадаємо, що на книжкових полках хлопчика стояли і «Записки о Южной Руси» Куліша, і монографії Костомарова, і збірники Максимовича, і «Істория Новой Сечи» Скальковського, і «Історія слов’янських літератур» Пипіна.

Скоро Михайло визначився – він обрав історію. Особливе зацікавлення в нього викликала полеміка про «початок» Русі, теорії появи княжої Русі, теорії початку козацтва.

Грушевський накопичував необхідні знання для продовження свого навчання в університеті. Турбувало його лише те, що у Тифлісі йому ні з ким було поділитися думками про українське минуле, сучасність та майбутнє. Тому Михайло хотів якнайшвидше потрапити до Києва, щоб жити й працювати там, робити все, що він зможе для національного відродження. Але батько, який сам і виховав у хлопця національне почуття, довго не давав на те згоди.

Навесні 1882 року родина Грушевських зазнала великого горя: протягом одного місяця померли два брати Михайла і його сестра. Сам Михайло Грушевський згадує про ту жахливу весну так: «Тепер смерть пройшла посеред нас, як біблійний ангел з мечем, і витяла всіх, кого стріла на своїй дорозі. Ми не могли стямитися з жалю і гніву на таку страшну немилосердність долі».

У 1884 році з’явилися перші твори Михайла Грушевського: оповідання «Страшний свідок» та «Остання кутя». Потім, у пошуках власного стилю, Грушевський написав декілька сатиричних оповідань, які вдалися йому краще, ніж перші літературні спроби.

Грушевський писав, спираючись на власні переживання. Наприклад, на оповідання «Унтер-офіцер Трохим Скавучав» його надихнув слуга із гімназії, що був дуже гордий за своє «унтер-офіцерство», не помічаючи своєї жалюгідності. У іншому оповіданні – «Бех-аль-Джугур» – Грушевський змальовує часи боротьби англійців із мусульманськими повстанцями в Африці, а саме в Судані. Михайло, живучи на Кавказі, знав мусульман, тому із розумінням проблеми висвітлив поневолення малокультурного народу європейцями. Це оповідання вийшло у Грушевського краще за інші, тому він вислав його до Києва – Іванові Нечуєві-Левиць-кому, відомому на той час письменнику. Але молодий Грушевський дещо соромився, тому підписався чужим прізвищем і поставив на конверті адресу свого товариша. Через два тижні прийшла відповідь, яка надзвичайно схвилювала Михайла, бо він дуже поважав Нечуя-Левицького, а у листі письменника він прочитав схвальні про свій твір слова.

Саме Нечуй-Левицький став літературним хрещеним батьком Грушевського. У 1885 році оповідання «Бех-аль-Джугур» надрукували у Львові. Так, можна сказати, молодий Грушевський ще гімназистом став українським письменником.

Він так писав про ці події у своїх спогадах:«1884 р. вислав я перший транспорт сих своїх проб пера Ів. Сем. Левицькому-Нечую, якого адресу вичитав в «Очерках історії укр. літератури» Петрова. Заохочений ним, я далі працював над виробленням своєї мови й белетристичного хисту; з сих часів надруковані були мої оповідання: «Бех-аль-Джугур», написане на поч. 1885 р. під впливом справоздань з тодішньої Суданської кампанії, підогрітих близшими – кавказькими вражіннями (друк. в «Ділі», літом 1885 р.) і «Бідна дівчина» – написане на тлі близьких мені з батьківських оповідань обставин сільського учительства (вони передруковані в збірці моїх оповідань, тим часом видруковані против моєї волі й відомости перші проби з 1884 р. не були в нім повторені). Моєю мрією в тих часах стає зробитися з часом українським літератом, видавцем і – ученим».

У 1886 році відбулася подія, яка стала для молодого Грушевського випробуванням, після якого він певною мірою перестав мріяти і фантазувати, затаївши навіть деяку образу на сувору реальність. У гімназії, в якій навчався Михайло, п’ять абітурієнтів мали здобути почесні золоті медалі. Але незважаючи на добру підготовку не впевнені у собі учні зробили велику помилку – викрали завдання до іспитів. Цю крадіжку помітили, і найкращі учні, у тому числі і Грушевський, залишилися без золотої медалі. Це була його перша поразка у житті, бо до тієї події він завжди добивався того, про що мріяв.

Але після цієї прикрої події доля посміхнулася Михайлу: мрія Грушевського про Київський університет збулася. Дідусь благословив його, бо сам свого часу навчався у Київському університеті на історико-філологічному факультеті. Батько довго не погоджувався відпустити сина, і врешті-решт дав згоду лише тільки після Михайлової обіцянки не брати участі в студентських гуртках. Сам Грушевський так згадував про це: «Тим сильніше мріяв я як скоріше попасти до Київа, що представлявся мені огнищем української наукової й літературної роботи; але батько, боячися мого українського запалу, а настрашений тодішніми студентськими «історіями», довго не годився на се і дав згоду, тільки зв’язавши мене обіцянкою, що я не буду брати участи в ніяких студентських гуртках. Ті роки, 1886—1890, коли проходив я університетський курс (на філологічному факультеті), належали до сумних часів російських університетів, і київський не робив між ними виїмку. На перший план висунено класичну філологію, все інше зіпхнено на другий план, обкраєно і обмежено загальними курсами; сі виклади не багато могли дати по тім, що приносив з собою добре розвинений і обчитаний в якійсь спеціяльности гімназист. Семінарії поставлени були незвичайно слабо. Система нагінок за всякою вільнішою гадкою зі сторони уряду й власних чорносотенців витворяла задушливу атмосферу. Найбільша окраса тодішньої української науки проф. Антонович робив вражіння чоловіка утомленого сими нагінками; він ухилявся від близших зносин з студентами й все більше відсувався від історії в «спокійніші» як на ті погані часи сфери археології, історичної географії, нумізматики».

Лідер ліберально-демократичного науково-художнього об’єднання «Стара громада» професор Володимир Антонович став науковим керівником молодого Грушевського. Саме за підтримки Володимира Антоновича майбутній великий історик та політик займався вивченням історії України, починаючи з самих ранніх її періодів. Під керівництвом професора Грушевський працював з арабськими, перськими літописами та іншими маловідомими документами. У багатьох тогочасних історичних джерелах було безліч помилок щодо української історії. Але студент Грушевський старанно шукав правду, він намагався знайти відповідь на запитання, що не давало йому спокою: де лежить причина занепаду України, чому така нелегка доля українського народу.

Збираючи докупи факти, нанизуючи їх мов на нитку, молодий історик розповідав про справжній розвиток української нації, вказував на приховану силу й живучість свого народу. Наукова діяльність Грушевського мала велике значення, бо до цього часу український народ не мав власної історичної науки. Всі історичні факти, пов’язані с українською нацією, невід’ємно були переплетені з історією Московського князівства і завжди розглядались вкупі. Замість того, щоб починати свою історію від появи Московського князівства, російські історики приєднували і Володимира Великого, і Ярослава Мудрого, і галицьких визначних князів (Ярослава Осмомисла) та галицько-волинських (Романа та Данила) – до своєї історії. Об’єднавши таким чином українських та руських князів, російські історики взагалі переставали згадувати про Україну аж до того часу, коли Богдан Хмельницький звільнив її від влади Польщі.

• Предыдущая
• 4/22
• Следующая