Михайло Грушевський - Тагліна Юлія - Страница 7

• Предыдущая
• 7/22
• Следующая

Почавши зі стародавніх часів, Грушевський доводив, що предками українців були племена антів. Потім він переходив до питання про виникнення Київської Русі. На відміну від більшості представників російської науки, спадкоємицю Київської Русі Грушевський вважав не Володимиро-Суздаль-ську землю, а Галицько-Волинську, яка потім поступово почала втрачати незалежність і інкорпорувалася сусідніми державами – Литвою, Польщею та Угорщиною.

Роль Великого князівства Литовського, на думку Грушевського, була певною мірою рівнозначною з Москвою, тобто існувало два центри об’єднання староруських земель. Але з причини його покатоличення і полонізації посилилися суперечності між католиками-литовцями і православними східними слов’янами (білорусами та українцями), внаслідок чого останні переорієнтовувалися на Московську Русь. Поступово і східні, і західні українці втратили самостійність та виступали опозицією до Московської Русі та Речі Посполитої відповідно. З особливою прикрістю Грушевський в своїй роботі визнавав, що всі українці були пасивним об’єктом управління протягом довгих років.

Треба зазначити, що вивчення Грушевським соціологічної теорії мало вплив на зміну методологічної орієнтації «Історії України-Руси» у бік соціологізму. Як зазначають дослідники, починаючи з 1903 року Михайло Грушевський вперше в українській історіографії застосовує історико-соціологічний метод, розроблений на межі XIX—XX століть європейськими позитивістами. Після перебування в Парижі у 1903 році він з історика, що досліджував соціально-економічні та суспільні явища, перетворився на історика-соціолога.

Основою соціологічних інтересів Грушевського стали фактори соціальної еволюції та закони суспільного розвитку. Михайло Сергійович вважав, що соціальний прогрес однаковою мірою визначається біологічними, економічними та психологічними чинниками. Значне місце в його дослідженнях відведено вивченню історії України, історичного процесу взагалі, генезису східнослов’янських народів. На особливу увагу заслуговують погляди Грушевського щодо виникнення і розвитку української та російської народностей, становлення державності в Україні.

Після переїзду Грушевського на Галичину помер професор Омелян Михайлович Огоновський, відомий український мовознавець, етнограф, педагог, громадський діяч, засновник товариства «Просвіта» у Львові. Ця людина очолювала наукове представництво Галицької України. Після його смерті це почесне місце посів Грушевський, що постійно вів публічні лекції. Паралельно з цим взявся за організацію наукової роботи в щойно реформованім Науковім товаристві імені Шевченка. Ця науково-культурна громадська організація довгі роки фактично виконувала функції всеукраїнської академії наук і мала великий вплив на розвиток української мови, культури та науки.

«За приїздом моїм до Галичини слідом умер проф. Огоновський, і на мене спало, так сказать, наукове представительство Галицької України, – писав Грушевський в автобіографії. – Окрім університетських курсів, які мусіли забирати на перших роках дуже багато часу, я повів публічні виклади, взявся за організацію наукової роботи в недавно зреформованім, але зовсім ще не виведенім на наукову дорогу Науковім товаристві імені Шевченка. Перейняв на себе редакцію Записок (формальним редактором став з 1895 р., фактичним же – скоріше), зреформував їх з однорічника на квартальник, потім двомісячник, сам давав до них багато праць, справоздань і рецензій, а поруч них заложив (1895 р.) в товаристві інші, спеціальні публікації – Жерела до історії України-Руси, Етнографічний збірник й ін., сам займаючись редакцією їх перших томів. При тім показалося, що надії на участь українських учених з Росії в сій (мовляв так пожаданій для російської України і потрібній) науковій роботі були марні: одні обіцяли й не давали нічого, інші викручувалися різними вимівками. Навіть книжки чи справки тяжко було допроситися, хоч як смертельно тяжко було працювати в тодішнім Львові, при браку якої-небудь бібліотеки з порядним добором літератури й періодик до української історії чи іншої української дисципліни».

Наукове товариство ім. Шевченка заснували у Львові в грудні 1873 року (спершу як Літературно-наукове товариство ім. Шевченка) силами свідомої інтелігенції з Наддніпрянської України та Галичини. Головною метою товариства було «вспомагати розвою руської (малоруської) словесності».

Першими головами товариства були К. Сушкевич (1874—1885), С. Громницький (1885—1886), Д. Гладилович (1886—1892). У цей період вийшли два річники журналу «Правда» та «Дослідження у галузі руської мови» О. Огоновського. З 1885 року товариство перебрало на себе видання журналу «Зоря», який став всеукраїнським літературним органом і поширювався у Наддніпрянській Україні. Наприкінці 1880-х років товариство перетворилося у виключно наукову установу та було перейменоване у Наукове товариство імені Шевченка.

З 1892 року почав виходити головний друкований орган товариства – «Записки Наукового товариства ім. Шевченка». Але період найвищого розвитку Наукового товариства ім. Шевченка розпочався лише у 1894 році – після переїзду до Львова Михайла Сергійовича Грушевського. У 1894 році він очолив історично-філософську секцію. Всього у товаристві їх існувало три: історично-філософська, філологічна та математично-природознавчо-лікарська. Сходини секції відбувалися два або три рази на місяць, теж під керівництвом Грушевського.

Михайло Сергійович став душею секції: він завжди брав участь у дискусіях, мав тези майже до кожної теми, бо був надзвичайно освічений щодо питань української історії. Праці, що зачитувались на зібраннях товариства, потім друкувались у його «Записках».

З 1895 року Михайло Сергійович Грушевський стає редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка». Згодом він бере на себе всю відповідальність за видавничу діяльність товариства.

«Записки Наукового товариства ім. Шевченка» стали першим українським виданням, що привернуло увагу до України не тільки українців, а й у всьому світі, їх можна знайти у бібліотеках Європи, Америки, і навіть Австралії.

Найсерйозніші наукові праці друкувалися окремими книжками – збірниками. До них увійшла і головна праця Грушевського – «Історія України-Руси». Перший том вийшов 1898 року на честь століття появи «Енеїди» Котляревського.

«Історія України-Руси» мала надзвичайний успіх, тому що була першою національною історією України. Грушевський працював над нею все своє життя, але так і не закінчив її, зупинившись на смерті Б. Хмельницького.

Щоб зацікавити широкі маси українців, Грушевський видавав історичні праці давніших істориків в Українській історичній бібліотеці, яка була заснована ще у 80 роках XIX століття Олександром Барвінським в Тернополі, а потім у Львові її перебрало на себе Наукове товариство імені Шевченка.

За роки керівництва Грушевського Науковим товариством ім. Шевченка було видано більш ніж 800 томів наукових праць.

Саме у працях Михайла Грушевського процес формування української академічної соціології набув класичних форм. Соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців. Визначальною рисою соціологічної думки в Україні того часу було освітлення суспільно-політичних проблем, боротьба за незалежність та національно-культурне відродження. Тобто специфічною ознакою української вітчизняної соціології було її самовизначення як одного з засобів державотворення та розвитку національної самосвідомості. Тому перші українські соціологи, і Грушевський зокрема, були, передусім, громадськими діячами, а вже потім – науковцями.

Серед друзів Михайла Сергійовича на той час було чимало відомих постатей української культури, серед яких треба відзначити Івана Франка. З ним Грушевський познайомився одразу ж по приїзді до Львова, і вже на початку 1895 року Михайло Сергійович як член університетської комісії львівських професорів активно підтримав висунення кандидатури І. Я. Франка на вакантну посаду приват-доцента Львівського університету.

• Предыдущая
• 7/22
• Следующая