Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор неизвестен - Страница 22

• Предыдущая
• 22/55
• Следующая

— Е, ні, — каже, — оце тієї вдови діти їздять. Бач, — каже, — я їх покарав та й помилував.

Був собі в одному селі чоловік-удівець. Не такий, щоб дуже заможний, проте як побачить подорожнього, неодмінно запросить до свого дому та почастує. Якось повз його двір дванадцятеро людей ішло. Вибіг той чоловік з хати, запросив їх до себе:

— Заходьте, добрі люди. Що Бог послав, тим і почастую.

А то були Христос і дванадцять апостолів.

Відпочили вони у того чоловіка, та й пішли собі далі. Як минули останню хату, каже Христос:

— Ходи, Петре, до того чоловіка й запитай, щоб він хотів від мене за гостину?

Повернувся Петро, каже чоловіку:

— Були оце ми в тебе — Христос та апостоли. Гарно ти нас почастував, щиро прийняв.

Запитує Господь:

— Що ти хочеш за свої гостини?

— Щоб ви повернулися до мене.

— Ні, — відповідає святий Петро, — назад ми повернутися не можемо, треба далі йти…

– Є в мене у саду груша, яка добре родить. Тільки їх ще зеленими хлопці обносять… Ото я бажаю, щоб хто вилізе на грушу, не міг злізти, поки я не скажу.

— Гаразд, — каже святий Петро. — Так воно і буде.

Відійшов він трохи, коли це чує, наздоганяє його той чоловік. Зупинився апостол, підбіг до нього чоловік, та й каже:

— А ще хочу — як сяде ворог на мою лавку, щоб так і прикипів і не міг встати, поки я йому не скажу.

— Гаразд, — каже святий Петро. — Так воно і буде.

Та й пішов собі далі.

Не встиг зробити й кілька кроків, як знов його наздоганяє чоловік і просить:

— А ще прошу Спасителя, щоб дав мені такі карти, щоб ними я завжди вигравав.

— Гаразд, — каже апостол. — Матимеш такі карти.

Приходить святий Петро до Ісуса та й каже:

— Три дурнички попросив той чоловік: щоб, як залізе хто на його грушу, — не міг злізти, поки він сам не дозволить, як ворог сяде на його лаву, щоб не міг підвестися, поки він не дозволить, а ще попрохав такі карти, щоб ними він завжди вигравав.

Минув якийсь час, виходить чоловік у двір, а на його груші сидять хлопці з повними пазухами грушок. І сваряться між собою.

— Чого ти мене тримаєш? — запитує один.

— Хіба ж я тебе тримаю? Це ти мені злізти не даєш.

Довго вони так сварилися, поки чоловік не дозволив їм злізти.

Жив той чоловік, щось років зі сто, але настав час і вмирати. Прийшла по нього Смерть.

— Час тобі вже й на той світ, — каже чоловіку.

— Бачу, що треба вмирати, — відповідає чоловік. — Тільки дуже вже хочеться мені хоч одненьку грушечку скуштувати. Вилізти на дерево уже не здужаю, може, ти пособиш?

— Добре, — відповідає Смерть, — зірву тобі грушечку.

Стриб на дерево, а злізти не може. Довго так сиділа, поки не зрозуміла, як не дозволить господар, їй і до другого пришестя не злізти. І так просила його і сяк — не відпускає.

— Як не даси мені ще сто літ життя, то сидітимеш на дереві вічно.

Що мала робити Смерть? Відпустила йому ще сто років життя.

Жив він собі ще дев’яносто дев’ять років, а як настав сотий — знову прийшла Смерть. Дивиться, а чоловік якогось листа пише.

— Зачекай трошки, — каже Смерті. — Посидь на лаві, погрійся, поки я листа допишу, а потім піду з тобою.

Сіла Смерть, а чоловік встає, запалює люльку й нумо по хаті походжати. Каже йому Смерть:

— Як дописав листа, то ходімо. Скінчився час.

— Може, й так, — відповідає чоловік. — Тільки сидіти тобі на цій лаві, поки не відпущу.

Сіпнулася Смерть раз, удруге, втретє… Наче прикипіла до лави. Бачить, вікувати їй у цій хаті. Почала вона знову благати чоловіка, щоб відпустив.

— Відпущу, як набавиш мені ще сто років.

Як не комизилася Смерть, а мусила-таки пристати до тих слів.

Прожив чоловік ще дев’яносто дев’ять років, а на сотий знову стала перед ним Смерть. Цього разу застала його в полі.

— Отепер я вже тебе заберу з собою. Нема тут ні лави, ні груші. Ходімо, нажився на цьому світі.

Йдуть вони, йдуть, і каже Смерть:

— За те, що ти наді мною так двічі позбиткувався, пошлю я тебе до пекла.

Не хочеться чоловіку до пекла.

— Хіба ж я заслужив у смолі кипіти? Ось давай зіграємо в карти. Як ти виграєш — піду я в пекло, а як виграю я — то віддаси мені одну грішну душу з пекла.

— А чому ж, — каже Смерть. — Можна й розважитися.

Як почали грати в карти, то виграв чоловік одинадцять душ, а сам був дванадцятим. Розлютилася Смерть:

— Не гратиму більше з тобою у карти, бо так усі душі з пекла витягнеш. Ідіть собі до раю, щоб вашої ноги тут не було.

Пішов той чоловік із визволеними душами до раю, коли це зустрічає їх Христос ізі святим Петром.

— Бачиш того чоловіка, який нас колись на обід запросив, а я йому за те три нагороди дав, — каже Господь. — Ти казав, що він собі три дурнички просив. А він зараз до мого царства йде і одинадцять душ веде…

Ішов Ісус і святий Петро. Та й подибали на дорозі підкову. Та й Ісус каже:

— Підойми-но, Петре, цю підкову та й продамо в коваля. Коваль підкує комусь коня.

А Петро вдарив підкову ногою та й каже:

— Ото б усяке сміття підбирав. Нехай собі лежить, — та й пішов собі далі.

А Ісус підоймив ту підкову, поніс до коваля і продав, та й думає собі: «Що за то купити? Куплю черешень». Купив Ісус черешень. Ідуть вони далі. Вже й день минає. Бідкається святий Петро:

— Ото стільки пройшли, хоча б якогось сухарика пожувати. Аж живіт судомить.

А Ісус взяв, щоб Петро не бачив, та й зачав метати на дорогу по одній черешні.

А тих черешень було аж триста. Ісус непомітно метав по одній, а Петро підоймав та й в рот. Як викинув Ісус послідню черешню, тоді обернувся до Петра та й каже:

— Кілько ти, Петре, раз нахилявся за кожною черешньою?

А Петро каже:

— Не знаю.

— Видиш, не хотів ти раз нахилитися за підковою, а за черешнями нахилявся триста раз.

Раз ходив Господь зі святим Петром по селу, і стали вони проситися до одного чоловіка ночувати. Чоловік цей жив у достатках, усього в нього було вдосталь, а подорожні мали всього лиш торбиночки за плечима, як у жебраків.

— А що — пустимо ми жебраків переночувати? — питає чоловік.

— Та воно пустити переночувати ще й можна б, та їм же, либонь, доведеться дати й повечеряти? — відповідає дружина.

— Та ми у вас хліба не просимо, — сказали подорожні, — дайте нам лиш куток переночувати.

Впустили їх, відвели куток. Вийняв Господь проскурку, перерізав її навпіл — одну половинку взяв собі, а другу дав Петрові.

— Набери, раба Господня, кваску, — попросив він тоді господиню.

Та набрала. Їдять вони проскурку, кваском прихлещують. Повечеряли так, помолилися Богу, а проскурка — знов ціла! Господар і каже тихо господині:

— Що воно за люди такі? Перерізали проскурку, повечеряли нею — й вона знов ціла!

А хазяйка відповідає:

— Та хіба це жебраки? Це дурисвіти чи цигани! І хіба то в них проскура?

А Господь все це знає! Переночували, помолилися і пішли собі. Йдуть, а святий Петро й каже:

— Господи! Що буде тій домівці, в якій ми щойно ночували?

— Озирнись! — відповів Господь.

Озирнувся святий Петро, а ту оселю так полум’ям і оповило. Ввійшли вони в іншу слободу, прийшли на самий край її.

— Давай попросимося до цього чоловіка. До бідного, переночувати.

Попросились, пустили їх. Господар і каже жінці:

— А знаєш що?

— А що?

— Розпали в грубці та звари хоч гречаних галушечок прочанам на вечерю: як же таким голодним людям лягати спати! Повечеряємо, чим Господь послав: що нам Бог дав, те й добрим людям, чим ми ситі й чому раді, тим і людей погодуємо: ми від того не збідніємо.

Зварила хазяйка галушечок, сіли, повечеряли, дістала також огірочків. Встали вранці, а воно все ціле на столі.

• Предыдущая
• 22/55
• Следующая