Біблійні казки. Казки та легенди про святих - Автор неизвестен - Страница 30

• Предыдущая
• 30/55
• Следующая

Коли пішов святий Миколай туди в яр, аж там коло криниці побачив такого багацько темного та сірого страшенного гаду, такого сердитого, що аж кишить, от він злякався дуже та й насилу звідтіля утік. А Бог питає:

— Чого ти, Миколаю, так неначе злякався, аж побліднів з переполоху і, мабуть, не пив води?

А святий Миколай відказує:

— Не міг я напитися, та ще й як побачив, що там єсть такого багацько страшенного гаду, то насилу я звідтіля утік.

От Бог вислухав цеє та й сказав:

— Ну, ходімо же далі!

І пройшли вони дальше з п’ятеро гін, або більше, та й Бог знов каже до святого Миколая:

– Іди у цей другий ярок, там буде повная криниця, то вже там нап’єшся води.

От святий Миколай пішов туди, коли надходить в той яр, аж там побачив такого ще гіршого гаддя, та такого ж його превеликая сила і дуже багацько, та ще й далеко злішого, як попереду бачив, так що неначе горить трава. І святий Миколай зовсім перелякався та побілів, і насилу велику звідтіль утік, так неначе на йому волосся і одежа загорілися!

І прийшов до Бога та й з переляку насилу розказав, що не можна там напитись води, бо ще й гірший там єсть гад і далеко зліший от першого гаду, що він бачив попереду. А Бог каже:

— Ну, коли так, то ходімо же дальше!

От вони пішли дальше і довго йшли, аж побачили вдалині третій ярок неначе з садком, та й Бог каже:

— Ну, іди ж, Миколаю, в той ярок, де, бачиш, садок видно, а вже там певне нап’єшся води.

Коли святий Миколай пішов туди, аж там такая прехорошая криниця з пригожою водою, а над тею криницею і скрізь там такії різнії, прехорошії пахнючі цвітки та ягоди, яблука, хвиги, мигдаль, родзинки і всякі овочі, а птиці там хороше співають та щебечуть різними голосами, і таке все там захопливе, що й сказати і прописати не можна. От святий Миколай не знав, що й робити, чи воду пити, чи любуватися та приглядуватись. Нап’ється трохи пахнючої води, та й оставить пити, та все розглядає. І він тричі так потрохи пив тую воду, та все розглядував, і не зчувся — що він непомітно пробув там цілих три роки, як неначе одну минуту там був.

Аж приходить туди Господь Бог та й каже йому:

— Що це ти, Миколаю, так довго тут сидиш, що пройшло тому три роки, як ти пішов сюди пити води? А я тебе не дождався та й кинув, і далеко уже я пройшов, з півсвіта, поки знов до тебе вернувся.

От святий Миколай, вислухавши цеє, та й відказує:

— Господи Милостивий! Що це таке значить, що коло передніших двох криниць, куди я попереду ходив пити води, єсть там багацько страшенного гаду, що й приступить страшно, а тутинька, в третім яру, так дуже прехорошая криниця з водою і росте тут дуже гарная пахнючая всякая всячина, що й не можна налюбоватись і наслухаться птичого щебетання, що й любуйся, прислухайся та й ще того хочеться?

А Бог відказує йому:

— Оце ж знай, що передніший яр, де ти бачив багацько злого страшного гаду, то теє місце називається пеклом, і воно оприділено для того багатира, що ми були у нього на весіллі. А другий яр, де єсть іще гірше престрашенне гаддя, то також приготовлено пекло для жінки того ж багача, бо його жінка іще гірша від свого чоловіка. А як вони не вміли в щасті жити, добре шануватись і не хотіли помагати бідним людям, то за теє по смерті будуть вічно мучитись в тих пеклах. А оце третій яр, де ти, Миколаю, пив воду, та й довго так тут забарився через теє, що тутинька дуже гарно, називається рай, опреділений для тої бідної вдови, що ми в неї ночували, бо вона на сім світі цілий вік гірко бідувала, терпіла та плакала, но була добрая жінка і чесная, — то за теє по смерті буде мати в сім раю вічне пребагате щастя.

Виїхав раз у поле орати якийсь багатий хазяїн та взяв із собою кілька бочок води, вже звісно, як на степ виїжджають дня на три. А Господь зі святим Петром ідуть, от і захотілось святому Петрові так пити, так пити… А це йому Господь послав вже таке.

— Піду я, Господи, до цього чоловіка та попрошу напитися.

— Е, Петре, не ходи лучче, бо не дасть.

— Ні, — каже, — Господи, піду, невже ж так одкаже?

Приходе та:

— Дайте, спасибі вам, водиці напитися!

— Е, — каже багач, — я виїхав у поле, а тут води нема. Я навмисне взяв запас води, бо мені волів треба поїти — не дам.

— Ну що, — каже Господь, — дав?

— Не дав, Господи!

— А що, я тобі казав, що не дасть? Он піди до того чоловіка, що там однією парою оре, той дасть.

— Невже ж, Господи?

— А піди, — каже, — попитай!

Приходе, а в того чоловіка така маненька тиковка, і води вже трошки. Запитав святий Петро, так і є, покинув той чоловік воли, подає йому тиковку.

— Звольтесь, — каже, — тут ще трохи є.

Напився святий Петро, і йдуть собі. І бачать, що їдуть чумаки того ж багача, а святий Петро і каже:

— А попрошусь я, Господи, невже стільки волів порожняком іде та не підвезе?

– І не ходи, — каже Господь, — не підвезе.

— Ні, — каже, — Господи, піду попитаю.

Пішов та й просить:

— Підвезіть трохи, спасибі вам!

— Е! — каже багач. — Вас тут всіх не підвезеш, у мене воли і так стають.

— А що? — каже Господь, — я тобі казав, що не просись, а он їде чоловік одним волом, так той сам попросить сісти.

От під’їхав той чоловік, що одним волом їхав, та:

— Сідайте, люди добрі, я вас трохи підвезу.

Сіли вони, а чоловік встав та пішки пішов. От приходять вони в слободу, а там того багача дім такий здоровий.

— Давай, Господи, — каже святий Петро, — попросимось сюди, невже ж не пустить?

— Ні, — каже Господь, — і не просись, Петре, бо все одно не пусте.

— Ні, Господи, попитаю.

Пішов під вікно і проситься:

— Пустіть, спасибі вам, переночувати!

— Е, тут як зійдуться робітники, то і самому місця не буде, іди собі!

— Ну, що?

— Не пустив, Господи.

— Я ж тобі казав: не просись, бо не пусте.

— Правда Твоя, Господи.

— Візьми ж, — каже, — жменю піску та кинь через голову йому в двір.

От святий Петро як кинув, так він червінцями і розсипавсь.

— Що це, — каже, — Господи, в його і свого багато.

— Багатому більше і треба. Тепер же йди он в ту хатку та просись, — там пустять.

— Та там, мабуть, Господи, і куска хліба нема.

— Та піди, попитай.

Пішов святий Петро проситися, аж так і є, пустили. А в тій хатці та жила така бідна вдова, що в неї як єсть нічого не було, побігла вона, — позичила зо жменьку муки, уварила їм затірочку.

От на другий день пішли вони, доходять до річки. Святий Петро і каже:

— Піду я, Господи, нап’юсь.

— Ні, — каже Господь, — не нап’єшся.

— Ні, піду, — каже.

Як пішов, аж там страшне як багацько людей лежить, вода їм через рот біжить, а вони кричать:

— Дайте води, дайте води!

— Ну що, — пита Господь, — напився?

— Ні, Господи.

— А що ж ти там бачив?

— Лежать, — каже, — люде, вода їм через рот біжить, а вони кричать: «Дайте води, дайте води!», а один найдужче всіх.

— От-то, — каже, — той багач, що тобі води не дав, піди ще он в ту хатку — там нап’єшся.

Дивиться святий Петро, а там стоїть хатка, зайшов він туди, аж там вдова та, що вони в неї ночували, і хліба в неї, і всього на столі — такого багато.

— Оце, — каже Господь, — та вдова, що нас прийняла. І тут у неї рай, а там, де ті люди стогнуть — там пекло.

От тоді вже святий Петро і зоставсь в раю, а Господь пропав, наче його і не було.

Був на селі парубок, такий собі чистий та гарний, і служив він по наймах, і за кого вже він не сватався, — ніхто за нього не йде, бо хоч сам і гарний, та стільки не заробляє, — все в нього нічого нема. От ходе він на вечорниці і кожну ніч баче, що у якогось чоловіка в недобудованій хаті — все кожну ніч світиться.

— Дай, — каже, — зазирну.

Поліз та й ліг на піч. Аж приходять два священики в золотих ризах, запалили свічечку, вийняли проскурку, — закушують. А тут прилітає янгол.

• Предыдущая
• 30/55
• Следующая