Пустоцвiт - Литовченко Олена - Страница 17
- Предыдущая
- 17/88
- Следующая
– Ану ж бо, Кунце, подавай сюди наш виграш!
Хлопчисько сів на землю, його права рука поповзла до коміра сорочки, однак зненацька завмерла на півдорозі.
– Я кому кажу?! – суворо гримнула Фіке.
Здоровань озирнувся на ватагу супротивників, що вже встигли підійти зовсім близько, оцінив нерівність сил, поліз-таки за пазуху і з розпачливим сопінням віддав переможниці коробочку з марципанами.
– Отак краще! – схвалила його покірливість розпатлана дівчинка і звернулася до «васалів»: – Хлопці, налітайте!..
Двічі повторювати не довелося: задоволені хлопчики вмить розхапали частування.
– Агов, Кунце! Ми більше не станемо битися на твоєму боці, бо ти завжди програєш Фіке, – розчаруванню його товаришів не було меж. Махаючи руками й трясучи головами, хлопці попленталися геть.
– Отак завжди, – пробурчав здоровань – син кондитера, наздоганяючи інших і намагаючись не дивитися на переможців, які поспіхом доїдали чесно відвойовані солодощі.
Христиан-Август Анхальт-Цербстський, що спостерігав з вікна напіврозваленого замку за перипетіями «бою на пагорбі», опустив праву руку, досі приставлену козирком до чола, тужливо зітхнув і вкотре вже подумав: «Ех, чому це жваве дівчисько не народилося хлопчиськом?!»
Справді, доля зіграла зі збіднілим принцом злий жарт, коли його люба дружинонька – принцеса Йоганна-Єлизавета Ґолштин-Ґотторпська народила чудове немовля, просто навіть дивовижне… хоча й цієї дурнуватої жіночої статі!!! Дійсно, чому б Софії-Фредеріці-Августі не народитися здоровим міцним хлоп'ям?! Чому життя настільки несправедливе?!
Що ж виросте з цього шибайголови у спідниці?..
– Фігхен, вам пора на заняття! Пан Реліґ вже прийшов і очікує.
Назустріч Фіке, яка тільки що розпрощалася з гамірливою зграйкою задоволених марципановим частуванням «васалів» і бігла до замку, вийшла статечна гувернантка Евеліна Бабетта Кардель. Ніщо не натякало на невдоволення мадемуазель, однак побачивши, в якому жахливому вигляді вертається з прогулянки вихованка, француженка просто вибухнула:
– Фігхен, та ви тільки погляньте на себе в дзеркало!!! Знаєте, на кого ви зараз схожі?! На опудало з городу мого дідуся – от на кого!!! Вам треба негайно опорядитеся!.. В усякому разі, перевдягніть сукню.
– Неодмінно, мадемуазель Кардель!
І невгамовна Фіке помчала коридором, не звертаючи ніякої уваги на схвильовані слова гувернантки:
– Не біжіть, ФігХен, адже ви можете спітніти…
Коли Евеліна Бабетта дійшла до своєї кімнати, там на неї вже чекала Софія в сухій сукні. Гувернантка зачесала й заплела довге волосся вихованки в тугі коси, потім заколола їх срібною шпилькою, подарованою однією з численних тіточок.
– Мадемуазель Кардель, а навіщо мені займатися музикою? Мені воно зовсім не подобається…
– Так потрібно, ФігХен!
– А танцями?
– Будь-яка шляхетна дівиця повинна вміти танцювати!
– Однак нас зовсім не запрошують на бали або на прийоми, навіть коли я гостюю у бабусі в Гамбурзі!
– Це нічого не означає, Фіґхен. Колись запросять…
– А коли?!
– Ви ще занадто молоді, щоб…
– Навіщо все це?! – зненацька розлютилася Фіке. – Навіщо читати книжки, вивчати історію?!
– Мадемуазель ФігХен, негайно припиніть вередувати! Ви незабаром виростете, все це робиться заради вашого ж майбутнього. Через п'ять-шість років вас видадуть заміж, імениті родичі стануть запрошувати вас у гості!
– Ага-а-а, отже, років через п'ять-шість?! – принцеса зраділа, що нарешті впіймала гувернантку на слові.
– Вміння танцювати згодиться на балу або на маскараді, а читання розумних книг обов'язково знадобиться для підтримки вільної бесіди на будь-яку тему, – відкарбувала мадемуазель Кардель, невдоволена власною необачністю. – Тож не лінуйтеся, мерщій ідіть на заняття!..
Показавши наставниці язика, Фіке побігла займатися нелюбою, однак дуже необхідною музикою. Надалі вона незмінно дотримувалася залізного правила, привитого ще в дитинстві: якщо щось потрібно для досягнення успіху – роби, хоч і не подобається!..
Кіль, німецькі землі, 1737 рік
– Гер Петер, негайно зосередьтесь! Учора ви прекрасно розв'язували подібні завдання – що ж сталося з вами сьогодні?!
Автор праць по теології й математиці пастор Хосманн набурмосився. Зазвичай дев'ятирічний герцог граючись долав математичні головоломки, на яких спотикалися й вісімнадцятирічні телепні-студіозуси, але сьогодні Карла-Петера-Ульріха немов підмінили!
А річ у тім, що нинішньою ніччю хлопчик погано спав: у казармі, куди заслав його батько, було дуже холодно, дитина ніяк не могла зігрітися й задрімала тільки на світанку. Тому хлопчик спізнився на сніданок і тепер міг думати тільки про їжу, але ж ніяк не про математику. Затягнутий у вузький однострій, що незграбно сидів на надзвичайно худому згорбленому тільці, хлопчик з надією глянув на суворого вчителя й, утративши терпець, почав благати:
– Вибачте, гере Хосманне, я сьогодні не снідав, тому не можу розв'язати завдання…
Від голоду у Карла-Петера-Ульріха в голові і справді паморочилося, однак майбутній ректор Кільського університету не побажав узяти до уваги слова вихованця.
– Та це ж просто нісенітниця якась, що ви таке верзете?! – скипів пастор. – Як можна вигадати більш безглуздий привід, щоб уникати занять?! Я дивлюсь, ви просто не бажаєте думати!!! Я розумію, якби у вас була мігрень… але ви ж не в тім віці, щоб страждати від цієї недуги!..
– Але гере Хосманне, я ж і справді нічого не їв! Я запізно прокинувся, спізнився до сніданку! – і маля гірко розридалося, розмазуючи сльози по блідому, виснаженому, хворобливого вигляду обличчю.
Пастор був здивований: як можна не нагодувати дитину, навіть якщо вона запізно прокинулася?! А може, герцог все ж таки вигадує привід, аби тільки ухилитися від занять?
Втім, не схоже, не схоже…
Хосманн пошукав по кишенях, вийняв звідти невелике яблуко й подав вихованцеві:
– Що ж, гере Петере, пригощайтеся, якщо так.
Хлопчик миттю схопив яблуко, уп'явся зубами в м'яку ароматну плоть і миттю відкусив чи не чверть плода.
– Ймовірно, нам доведеться зробити невелику перерву, – замислено мовив пастор, спостерігаючи за вихованцем. – Отже, для початку витріть сльози, з'їжте яблуко, а потім продовжимо наші заняття…
– Звісно, пане вчителю, з радістю! – весело відгукнувся юний герцог, з апетитом уминаючи яблуко.
Після математики була стройова підготовка. Протягом години Петера ганяли по плацу. Оскільки герцог був найменшеньким солдатом не тільки за віком, але й за зростом, до того ж ходив у незручних височенних (набагато вище колін!) чоботях, які зовсім не давали ногам згинатися, він постійно збивався з кроку, що призвело до покарання: час муштри було продовжено на цілу годину…
Тому Карл-Петер-Ульріх знов запізнився в їдальню!!! Він прибіг саме в той момент, коли вже збирали брудний посуд. Жалісливий кухар-італієць виніс Петеру невелику булочку, що залишилася від сніданку. Хлопчик ледь устиг запхати її в кишеню мундира, як у приміщення увійшов його гувернер Брюммер. Дитинка сполотніла як крейда, міцно замружилася й лише повторювала про себе подумки: «Тільки б нічого не помітив!.. Господи, тільки б не помітив!..»
Захоплений декларуванням докорів гувернер дійсно не помітив ні особливої блідості обличчя переляканого хлопчиська, ані відстовбурченої булочкою кишені.
– А-а-а, он ви де, мерзенне хлопчисько! Мені вже доповіли, що ви двічі спізнилися в їдальню, – хижо насупивши брови, почав Брюммер. – Ну що ж, якщо не хочете їсти, я можу позбавити вас заразом і обіду. Повірте, мені це не важко, зате наступного разу ви будете пунктуальним, як і належить справжньому солдатові. А взагалі, вас варто би поставити коліньми на горох – але боюся, ви його з'їсте під час покарання…
Гувернер розреготався власному жарту (як йому здалося, надзвичайно вдалому!), а горопашний Карл-Петер-Ульріх сполотнів вже до повної синяви.
- Предыдущая
- 17/88
- Следующая
