Пустоцвiт - Литовченко Олена - Страница 42

• Предыдущая
• 42/88
• Следующая

Весілля було пишним і урочистим. А вже через рік у родині Розумовських з'явилася дочка, названа на честь матері Кирила – Наталею. В 1748 році народився син, якого нарекли на честь брата Кирила – Олексієм, в 1749-му знов дочка, названа вже на честь імператриці – Єлизаветою. В 1751 році народився хлопчик, названий на честь Петра Великого – Петром. В 1752-му з'явився Андрій, що згодом став найулюбленішою дитиною Кирила Григоровича, потім Ганна, Параска, Лев, Григорій, Іван і Дар'я.

Ціла плеяда принців і принцес числом одинадцять осіб!

Усе сталося, як і побажала государиня Єлизавета Петрівна…

Імператриця на початку 1750 року видала грамоту про обрання гетьмана, а 22 лютого на загальній козацькій раді в Глухові одностайно «вільними голосами» гетьманом обрали Кирила Розумовського.

24 квітня 1750 року результати глухівських виборів були затверджені указами імператриці, при цьому гетьман Розумовський був прирівняний у всьому до російських фельдмаршалів, нагороджений орденом Святого Андрія Первозваного, наділений гетьманськими ранговими володіннями в Україні.

Йому підпорядковувалась Запорізька Січ, а під майбутню гетьманську резиденцію був визначений Батурин.

Більше року пішло на узгодження юридичних та інших формальностей, тоді лише гетьманові дозволили відбути до України.

Міністерська канцелярія й комісії економії, рахункова і щодо образ, а також: інші скасовувалися, усім до єдиного російським чиновникам наказано було полишити територію України. Відносини з Гетьманщиною передавалися у ведення Колегії іноземних справ: це означало, що Україна визнавалась автономною й самокерованою.

13 березня 1751 року в палацовій церкві в Санкт-Петербурзі Ті Імператорської Величності Малоросійського Війська Запорозького гетьман і кавалер, граф Кирило Григорович Розумовський у присутності архієпископа Московського й Севського Платона, великого канцлера Олексія Петровича Бестужева-Рюміна й інших високопосадових осіб приніс і підписав присягу вірності Ті Імператорській Величності. Гетьман зобов'язався дотримуватись умов правління Україною, запозичених з жалуваної грамоти Петра І гетьманові Скоропадському, після чого одержав з рук імператриці гетьманські клейноди: прикрашену дорогоцінними каменями булаву, військову печатку, срібні литаври й великий білий прапор з російським гербом.

22 травня йому була врочисто вручена жалувана грамота на гетьманство.

Санкт-Петербург, травень 1751 року.

Напередодні від'їзду до Глухова Єлизавета Петрівна викликала до себе Кирила Розумовського для приватної бесіди. Новоспечений владика прибув у палац раніше призначеного часу й нервово походжав коридором. Лакей зазирнув у Малий кабінет і доповів, що пан граф вже прибув.

– Запрошуй! – майже викрикнула імператриця.

Розумовський зазирнув обережно, досить нерішуче.

– Доброго вечора, дорогий мій графе! Як там графиня і твоє стрімко зростаюче сімейство?

– Доброго вечора, государине-матінко! Графиня й дітки почуваються прекрасно. Катерина Іванівна просила переказати вам свою повагу.

– Дякую, милий графе! Я викликала тебе, щоб поговорити про майбутню місію. У твої руки я вкладаю долю цілої країни. Бажаю, щоб діяння твої на новому поприщі були спрямовані на зміцнення могутності нашої держави, а ваші з Наталею Іванівною діточки росли б у безпеці й надалі послужили вірою та правдою Росії. Я також хотіла б, щоб вони виховувались, як і годиться дітям царської крові – у безпеці, не бідуючи. Для цього з мого боку тобі буде виявлятися всіляке сприяння.

– Дякую вам, государине!

– Також тобі, як новоявленому гетьманові, будуть подаровані доходи, що накопичилися за 16 років після смерті твого попередника. Тож, Кириле Григоровичу, ти стаєш одним із найбагатших людей не тільки у своїй Гетьманщині, але й у межах Росії. Сподіваюся, ти з честю виконаєш свою дуже важливу місію.

– А якщо не впораюся?

– Упораєшся, дорогий графе, для цього можеш узяти із собою все що побажаєш і кого побажаєш…

– А можна я візьму з собою Григорія Миколайовича Теплова з усією його родиною? І Андрійка Безбородька, і…

– Як завгодно, дорогий мій гетьмане обох боків Дніпра й усіх Військ Запорозьких! Можеш забрати хоч половину Петербурга. Також наділяю тебе безмежними правами. Це надалі оформимо юридично.

– Дякую вам, матінко-імператрице! А чи дозволите прихопити із собою трупу столичних співаків і артистів, а також війська й кухарів, і всю прислугу?..

– Я ж сказала: все, що забажаєш!..

Наприкінці червня 1751 року гетьман відбув до Глухова.

Околиця Глухова, 29 червня 1751 року.

Грандіозний гетьманський обоз прямував з Петербурга до Глухова.

– Ні, Григорію Миколайовичу, ти тільки поглянь, що діється!

Втім, побачивши цілковиту байдужість Теплова, Кирило Григорович Розумовський розчаровано махнув рукою, промимрив: «А-а-а, ти не розумієш!..» – потім висунувся по пояс із вікна карети й заходився махати ошатним юрбам, що вишикувались по обидва боки дороги.

«Його сіятельству ясновельможному гетьману вже двадцять три роки, але поводиться він, немов дитя мале», – з явним невдоволенням подумав колезький радник, потім відкинувся на подушки, прикрив повіки й почав згадувати, яким був у віці свого супутника, чого досягнув і чого мріяв досягти.

Головна відмінність між ними у тім, що бідолашному товмачеві при Академії наук довелося пробиватися в житті самому, без будь-чиєї допомоги й заступництва, хіба що принагідно спираючись на добру пораду отця Феодора або приймаючи щиросерде пещення Гафії.

Зате милістю Її Імператорської Величності Єлизавети Петрівни всі земні блага падають на Кирилка Розумовського немовби з неба: в такому юному віці колись скромний, навіть сором'язливий, але дуже працелюбний підліток став уже не просто графом і офіційним керівником імператорської Академії наук, що одержав освіту за кордоном (хоч і досить поверхневу) – він володар Гетьманщини (а це звання прирівнюється до фельдмаршальського чину з усіма додатками), дуже вигідно одружений, усіма шанований…

Щастить же декому!..

– Ах, Григорію Миколайовичу, і чом ти такий нудний?! Чим тобі моє товариство не подобається?

Насолодившись радістю зустрічаючих, Розумовський знову втиснувся в карету й тепер сидів навпроти замисленого попутника, самовдоволений і самозакоханий. І що йому відповідати, цікаво?..

– З чого це ти вирішив, Кирило Григорович, начебто твоє товариство мені не до душі? – спокійно мовив колезький радник. – Якби так, я б, імовірно, не просився до тебе в карету.

– Маєш рацію! – миролюбно погодився гетьман. – Вибач мене на радощах, дорогий Григорію Миколайовичу. Я, імовірно, сьогодні нестерпний… але це від радості, повір, винятково від радості!

– Чому ж не повірити? Вірю охоче! – погодився Теплов.

– Радість яка, дорогий Григорію Миколайовичу: моя Украйна нарешті одержує назад традицію, освячену століттями – живого гетьмана в моїй особі!!!

– Так-так, я розумію…

– Ні, не розумієш! І не зрозумієш, якщо зараз же не визирнеш назовні!

Теплов щосили стримався, щоб не розлютитися. Вже одинадцять днів минуло, як вони відбули з Москви, і чим ближче до Глухова під'їжджали, тим оглушливіше радів народ. Тепер крики підсилилися настільки, що їх не заглушали навіть розкидані по сидіннях карети атласні подушки, скільки не притискай їх до вух.

А тим часом, не все йшло настільки гладко, як хотілось би. Приміром, Теплов наполіг на тому, щоб новоспечений гетьман подав на ім'я імператриці прохання – передати з Колегії іноземних справ жалувану царську грамоту Скоропадському, підписану Петром І. Він же присягав дотримуватись умов керування Гетьманщиною, викладених у цій грамоті…

• Предыдущая
• 42/88
• Следующая