Пустоцвiт - Литовченко Олена - Страница 49
- Предыдущая
- 49/88
- Следующая
Втім, від такої розмови колишній фаворит ухилився, промимривши сумно:
– Сам побачиш… А поки йди і не надто широко плани свої перед царем розгортай. І ще пам'ятай: каторги від старих засуджених звільнили – тепер їх новими заповнювати потрібно!.. Ну та добре, утомився я, спати піду. І ти йди відпочивати, Кирилко: пізно вже.
Засмучений Кирило Григорович поплівся у відведені йому апартаменти, повалився на притулену до стіни кушетку, глибоко замислився й одразу ж заснув.
Зимовий палац, Санкт-Петербург, квітень 1762 року.
Зустріч із монархом привела Кирила Григоровича у стан справжнісінького шоку.
Петро Федорович приймав гетьмана в Малому кабінеті. Частину й без того нечисленних меблів звідси винесли, від колишньої пишноти залишилися тільки стіл і два стільці. Государ метався по приміщенню на негнучких ногах, тож найбільше скидався на безглуздий гігантський циркуль. От що повідомив по ходу біганини ожилий «вимірювальний інструмент»:
– Кириле Григоровичу, як добре, що ти прибув так скоро! Радий, надзвичайно радий – давай-но до справи… Хочу повідомити наступне. По-перше, нам треба припинити руйнівну війну проти Англії й Пруссії – годі, навоювалися!
– Абсолютно згоден, Петре Федоровичу. Я от хотів…
– Не перебивай, Кириле Григоровичу, я ще не все сказав!!! Тому вимагаю вислухати мене. А вже потім, якщо я тобі дозволю, говорити будеш ти. Тобі все зрозуміло??? Не чую!!!
– Мені все зрозуміло, государю, – відповів Розумовський приглушеним голосом.
– Отак от краще, а то розпустила вас усіх моя тіточка мені ж на голову… Кожен, бач, командувати намагається!.. А до речі, про що це я?!
– Ви говорили про війну, Ваша Величносте, – нагадав Розумовський.
– Про яку таку війну?! Я просив не перебивати мене!!! Якщо хочеш звернутися, то будь ласка робити це за статутом! А-а-а, от, згадав: я бажаю припинити руйнівну війну проти Англії й Пруссії. По-друге, у найближчому по припиненні війни майбутньому я маю намір, випросивши у Фрідріха Прусського відповідні вказівки, напасти на Данію, а якщо буде потреба – то навіть на цілий союз держав! Он як!
Государ вичікувально замовк. Він явно очікував реакції співрозмовника.
Але Кирило Григорович мовчав – адже не було команди говорити…
Нарешті Петро Федорович завищав:
– Не чую оплесків на свою адресу!!!
– Ну, звісно ж, – відповів Розумовський, немовби прокинувшись, – геніальний план, Ваша Величносте!
І навіть слабко посміхнувся.
Хоча, з огляду на перспективу нової війни (зважаючи на всі супутні обставини – не менш руйнівної, ніж нинішня!), радіти було зовсім нічому.
– А що тобі особливо сподобалося, Кириле Григоровичу?
– Мені?
– Ну звісно ж, тобі! Ти ж у нас тут Кирило Григорович, а я, до твого відома – Петро Федорович… Я знаю, ти людина розумна, тому знав, що ти обов'язково підтримаєш мій геніальний план.
– Так, государю, я повністю підтримую ваш геніальний план згортання воєнних дій, тому що це дуже обтяжливо для Гетьманщини, якою я управляю.
– Розумовський, ти що, не чуєш мене?! Я про війну з Данією запитую…
– А от нападати на Данію, як на мене, не треба. Держава повинна перепочити від воєнних дій. Знов-таки, я вважаю, що необхідно відновити будівництво в Гетьманщині…
Петро Федорович остаточно роздратувався:
– Ти, Кириле Григоровичу, припини міркувати про те, про що ти щось там вважаєш! Мене взагалі не цікавить, що ти собі вважаєш!!! Ач, розумака який… Зараз я головний, і я знаю, що треба робити для блага моєї держави, коли і як. Наслухався тут вас усіх, ледве дотерпів.
Розумовський сторопів і розгубився. Він просто не знав, що сказати, доки нарешті не промимрив неслухняними губами:
– Зі мною, Ваша Величносте…
– Що ти там мимриш?!
– Я вважаю…
– Знов?! Та мене не цікавить твоя думка!!! Якби вона мене цікавила, я би прямо й запитав. А ти показав, що думати не вмієш. Я про твою думку запитав – ти відповісти не зміг. Коротше, в армію тобі тепер пряма дорога.
– Дозвольте, Петре Федоровичу!..
– Не дозволю! Розумовський, запам'ятай: ти – людина військова…
– Який же з мене військовий?! Я в армії ніколи жодного дня не був, – промимрив Кирило Григорович.
– А оце мене не стосується, як моя тіточка тут вас усіх використовувала. На тобі, Кириле Григоровичу, полк Ізмайлівський записаний – от і будь ласка, від завтрашнього ж дня на плац… А тепер ти вільний.
– Та я… – почав було Розумовський.
Гнів монарха був жахливий. Бігаючи кабінетом на негнучких ногах, він волав щосили, бризкаючи слиною й розмахуючи стиснутими кулаками:
– Розумовські!!! Свині ви, а не шляхетні дворяни!!! Твій брат Олексій Григорович – свиня, а ти – свинопас!!! Свинопас, а не гетьман – зрозумів, хто ти є такий?! Усі дворяни у разі потреби за зброю беруться й воюють, армії очолюють!!! Усі – отже, і ти маєш бути, як усі!!! Не кращий від нших мабуть, еге ж?! От і поводься, як личить гетьманові, шляхетному дворянинові!!!
– Аякже… – у Кирила Григоровича язик онімів від образи.
Але людина-циркуль уже відвернулася й пішла до столу, при цьому кинувши:
– Теплова до мене, негайно!..
Гетьман не зрушив з місця. Петро Федорович розцінив непокору Кирила Григоровича якось досить своєрідно, тому що зненацька підскочив і закричав:
– Так-так, ми зараз не тебе, а вчену людину спитаємо!!! От зараз і запитаємо Теплова, стривай, стривай у мене!.. От хто шпагою володіє дивовижно!!! Про нього говорять, він усю Академію наук у кулаці тримав – отака людина мені потрібна!.. А ти, Кириле Григоровичу, стій тут у мене струнко й очікуй ученої людини!..
Государ схопив зі столу дзвіночок і заходився щосили дзвонити. У кабінет влетів змилений лакей, якому були дані відповідні розпорядження. Гетьман стояв струнко, не насмілюючись поворухнутися.
Нарешті привели Теплова, що саме встиг прибути до столиці.
– Добридень, Григорію Миколайовичу!
– Добридень, Ваша Величносте!
– Ти, Григорію Миколайовичу, подейкують, шпагою відмінно володієш? – почав імператор.
– Може й володів колись, однак нині я – статський радник у відставці.
Що тут почалося!!! У порівнянні з теперішнім вибухом сказу всі попередні крики скидалися на ласкавий шепіт… А завершилося все нестерпним по силі воланням:
– Я що, хіба запитую: хочете ви всі в армію чи ні?! Я запитую про одне-єдине: чи володієш ти шпагою?! А хто у відставці або не у відставці, це мені вирішувати!!!
– Але ж існують якісь норми і правила…
– Мене не цікавлять норми, які ви самі собі понавигадували… Накажу – до смерті в мене на плацу марширувати станеш!!! Це тобі не Академія наук!
– Бачу, що не Академія, там дурнів менше, як і вояків…
– Що ти сказав?! Ти мене дурнем назвав?!
– Я сказав про вояків, – безпристрасно повторив Теплов.
– Я знаю, мерзотнику, це ти мені ж самому на мене ж натякнув, а не на дурня Ломоносова!!! – верещав Петро.
– Ні, я натякав на військових… – повторював своє Теплов.
– Заарештувати мерзотника!!! У кайдани його – і кийками, кийками!.. На каторгу! Він образив мою величність, скривдив монарха, і ти, Розумовський, усе це чув!!! – Петро Федорович схопився за дзвіночок.
– Я, Петре Федоровичу, не чув нічого, – смиренно заперечив Кирило Григорович.
– І ти у мене в буцегарню підеш – за компанію з Тепловим своїм!
Зненацька у віддаленій стіні кабінету прочинилися потайні дверцята, з яких вискочила власною персоною Мотрона Герасимівна Стрешенцова – двоюрідна сестра Кирила Григоровича Розумовського і водночас – одна із царських фавориток. Теплов остовпів, як громом уражений. Мотрона Герасимівна була у формі унтер-офіцера Преображенського полку: Петро Федорович дуже полюбляв бавитися, наряджаючи коханок у чоловічі плаття.
– Петенько, Петрунько, та ти що?! – з порога почала Мотрона Герасимівна високим командним голосом. – Хіба ж можна таких поважних панів – та раптом у кайдани? Та ще й кийками?! А на каторгу?! Що за примха спала на думку Вашій Величності? Відпочити вам потрібно, государю, забагато працюєте. Чого квапитеся? Вам ще царювати й царювати, не можна отак із плеча рубати. Тож будь ласка, відпустіть панів з миром…
- Предыдущая
- 49/88
- Следующая
