Пустоцвiт - Литовченко Олена - Страница 53
- Предыдущая
- 53/88
- Следующая
– Ти, Микито Івановичу, запобіжні заходи пропонуй, бо раптом лихо трапиться, а ми й не готові виявимося…
– Я подумаю, матінко! Неодмінно подумаю…
– Знов ти думати збираєшся?! А діяти коли станеш?
Панін лише руками розвів.
– Ти от що… Ти братика свого Петра Івановича теж подумати попроси, добре?
– Слухаюся, Ваша Імператорська Величність!
– Отак от краще, Микито Івановичу. Все, йди собі з Богом. Та не забудь до мене Степана Івановича зі звітом надіслати!..
– Слухаюся, Ваша Імператорська Величність!
Канцлер зник за дверима. Негайно ж слідом за ним послужливі лакеї, що під час бесіди терпляче очікували за дверима кабінету, внесли «чогось такого легенького», як і просила государиня.
Поки накривали на маленькому столику в кутку, Катерина Олексіївна розгорнула іншу паризьку газету. Ця починалася звітом про приїзд до Франції якоїсь дивакуватої султанші, що розхвалювалася на всі лади: «Вигляд має дивовижний, говорить на всіх мовах, розуміється на живописі, божественно співає, танцює…»
Ач яка дивина, подумала імператриця. Роздули сенсацію: нікому невідома особа відвідала серце Європи! Ще незрозуміло, чи дійсно вона султанша, чи, може статися, чергова аферистка, яких нині хоч греблю гати?!
У двері знов постукали, і лакей непевно доповів:
– До Вашої Імператорської Величності начальник Таємної експедиції проситься.
– Сюди його!
До кімнати ввійшов Шешковський, важко ступаючи й шаркаючи ногами. Очевидно, його мучила подагра.
– Проходь, Степане Івановичу, сідай.
Начальник Таємної експедиції повільно опустився в крісло навпроти імператриці й уп'явся у государиню маленькими розумними оченятками.
– Мені тут Микита Іванович Панін повідомив, що ти маєш для мене якісь цікаві відомості… Чи не так?
– Маю, матінко, – обережно підтвердив співрозмовник.
– Тоді розкажи, що такого підозрілого коїться в державі нашій, чого нам побоюватися треба?
Шешковський відсапався й почав:
– Відповідно до повідомлень моїх агентів, у Батурин зачастив француз шевальє де Корберон. Ви знаєте, государине, наскільки я поважаю Кирила Григоровича Розумовського… але ця обставина не може не турбувати.
Імператриця підібгала губи, але промовчала. Розцінивши це як схвалення, начальник Таємної експедиції продовжив доповідь:
– Тим паче, нещодавно такий собі Мишаня – секретар Григорія Миколайовича Теплова, радник при ясновельможному панові гетьмані…
– Мишаня, Мишаня… – государиня наморщила чоло. – Це, часом, не той Мишаня, який розповідав усім і кожному, що його безпосередній господар Теплов дістав своє прізвище у моїй постелі?! Мовляв, Теплов зігрів, обдарував теплом свою царицю – та його за це дворянським титулом нагородила?..
– Він, матінко, він… – скривився Шешковський.
– І ти думаєш, що словам такого паскудника…
– Судіть самі, матінко, судіть самі: саме цей Мишаня надіслав донос у Таємну експедицію про те, що Кирило Григорович Розумовський приймає в Батурині осіб неугодних, а також періодично скликає в Глухові так звані Генеральні збори, куди запрошуються, між іншим, учені люди й знавці юриспруденції. Мимовільно задаєшся питанням: чи не затіває Кирило Григорович інтригу з Версалем?..
– Але це всього лише підозра, а не факт! – скрикнула Катерина Олексіївна, не стримавшись.
– Не факт, государине матінко, не факт, але…
– Так чого ж ти мене запитуєш?! Кому ж на запити твої відповідати, як не тобі?! – і сплеснувши руками, імператриця мовила презирливо: – Ой, і послав мені Бог помічників, які самі не відають, що навколо коїться!..
Ну що за дурниці?! Спочатку цей сон, тепер неперевірені підозри! Здавалося б, улюбленець усього двору, обласканий долею щасливчик… Хто б міг подумати, що Розумовський щось затіває – і проти кого?! Проти своєї любої Като, якій віддано дивиться в очі й яка щедро дякує його за найменшу послугу…
Що ж це у світі коїться, а?!
Катерина Олексіївна кусала чарівні коралові губки, часто й голосно дихала, від хвилювання обличчя її вкрилося червоними плямами. Немовби не зважаючи на стан государині, Шешковський поправив перуку й продовжив:
– Нічого, матінко, що там у Глухові коїться ми незабаром з'ясуємо. Я ж іще маю честь доповісти, що Великий князь Павло Петрович перебуває в стані повної депресії, що підтверджує особистий лейб-медик його високості. Не насмілююсь приховувати також, що стан спадкоємця престолу час від часу погіршується шкідливими бесідами, які веде з Великим князем не хто інший, як Андрій Кирилович Розумовський: після цих розмов настрій Павла Петровича незмінно псується, він стає дратівливим і непередбачуваним. Тексти бесід записані дослівно, маю честь передати їх вам.
Катерина Олексіївна заходилася перегортати акуратно оформлені звіти, начальник Таємної експедиції мовчки сидів навпроти, звівши разом розчепірені пальці рук. Зненацька кров ударила у скроні государині: вона прочитала, що в одній з бесід Андрій Розумовський назвав себе… «принцом крові»?! Не повіривши власним очам, імператриця перечитала написане раз, другий, третій.
Полиставши протоколи тепер уже набагато уважніше, знайшла ще кілька згадувань про зухвалі слова гетьманського синка.
– Що це тут понаписано, Степане Івановичу? – мовила вона, простягаючи один з протоколів Шешковському. – Прочитай уголос, бо я не розберу писарський почерк…
– Будь ласка, матінко, будь ласка, – кивнув той, з кам'яним обличчям приймаючи папір і прочитав слова, виведені хоч і витіюватими, однак ідеально рівними гарними літерами: – «А також мав нахабство іменувати себе принцом крові…»
– Що ж це діється?! – негайно вибухнула імператриця. – Батечко крутить у Глухові інтрижки з французькими дипломатами, синок у довіру до цесаревича втирається… Який він ще принц крові, що за дурниці?! Він син пастуха – от він хто!..
– Даруйте, государине матінко, однак Кирило Григорович Розумовський зведений був Її Імператорською Величністю Єлизаветою Петрівною в графське достоїнство. Водночас мати Андрія Кириловича – Катерина Іванівна Наришкіна є кревною родичкою покійної імператриці, вона дійсно персона царських кровей…
І розвівши руками, начальник Таємної експедиції констатував:
– Отже, по всьому виходить, що по лінії матінки своєї Андрій Кирилович Розумовський справді може йменуватися на французький манер принцом крові.
– Отакої… Виходить, Андрій Кирилович міг би вважатися одним з кандидатів на мій престол?! – наголосивши на «мій», мовила государиня неслухняними губами.
– Що ви, матінко, Бог з вами! Це надто сильно сказано: Андрій Кирилович Розумовський – та раптом і кандидат на престол Російської імперії?! Хоча, якщо подумати…
Тут Шешковський розсудливо замовк, не ризикнувши продовжити в присутності Катерини Олексіївни крамольну думку – нехай навіть на її особисте прохання!..
– Ти, Степане Івановичу, краще подумай, як із цим боротися, – проскреготала государиня.
– Та з чим боротися, матінко?! – крикнув її співрозмовник з майже щирим обуренням. – Із чим боротися, скажіть!..
– Ці паскуди Розумовські прекрасно ладять з людьми, їх люблять і при дворі, і за його межами! А раптом у Андрія Кириловича прокинуться пов'язані зі сходженням на престол амбіції – що тоді?! Хто його підтримає, хто постане проти – можеш відповісти?!
– Я міг би заспокоїти Вашу Імператорську Величність щодо настільки необгрунтованих побоювань… – почав Шешковський, однак імператриця грубо перервала його короткою фразою:
– Головою відповіси, що Андрій Кирилович ні сном, ні духом про престол мій не думає?!
Співрозмовник тільки крекнув та потилицю почухав.
– Отож бо! Мовчиш, Степане Івановичу, бо не знаєш відповідей не тільки на свої власні запитання, але й на мої також! Он який ти порадник…
– А ви би, государине-матінко, чим фантазувати в отакому похмурому дусі, краще б Святе Письмо почитали, – зненацька запропонував начальник Таємної експедиції.
– Ти про що це?! – здивувалася імператриця.
- Предыдущая
- 53/88
- Следующая
