Пустоцвiт - Литовченко Олена - Страница 59

• Предыдущая
• 59/88
• Следующая

Ранок 5 липня почався якомога краще. Старші офіцери, полишивши Шліссельбурзький замок винятково під опікою призначених у варту (примкнути до яких напросився й

Мирович), разом з родинами відправилися до заутрені. Вже через пару годин, коли більшість із принесених організатором пиятики пляшок спорожніла, молодіш офіцери були поголовно п'яні. Коли ж привітання з нагоди нібито майбутнього одруження змінилися нерозбірливим мимренням, підпоручик і кинув заздалегідь заготовлену фразу:

– А що, добродії, чи не сходити нам поздоровити й сьогоднішніх іменинників, яких ми тут стережемо?!

– Яких іменинників? – перепитав один із присутніх у вартовому приміщенні, при цьому голосно гикнувши від напруги думки.

– Як це яких?! Усіх Іоаннів та Іоанновичів – яких же іще?! День сьогодні який, ти хоч пам'ятаєш?

– Івана Купала… А-а-а, он воно що?! Браво, Мировичу, браво!!! Прекрасна ідея! Чудово!.. – дружно забелькотали п'яниці.

– І раніше від інших, добродії, давайте-но поздоровимо Іоанна Антоновича, сина Анни Леопольдівни. Це ж саме його іменини!..

Як і слід було сподіватися, пропозиція викликала загальний захват. Відшукали непочату пляшку вина, зібрали в кошик нехитрі закуски й дружною юрбою попрямували до камери високошляхетного в'язня. Дорогу їм перепинив вартовий, який на пропозицію негайно відкрити двері камери відповів коротко:

– Не можна.

Втім, Мирович був готовий до такого ходу справи, тому почав голосно й запекло обурюватися:

– Як це не можна?! Що означає не можна?! Та як ти, простий солдат, смієш відмовляти в проханні нам, панам офіцерам?!

– Уклінно прошу вибачення в пана офіцера, та ми підкоряємося тільки…

Підпоручик і без його пояснень знав, що вартові камери, у якій утримувався спадкоємець Брауншвейзької династії, підкорялися не місцевому начальству, а безпосередньо Санкт-петербурзькій таємній розшукових справ експедиції. Щоб не дати стражникові розвинути цю думку, Василь поспішив обуритися ще голосніше:

– Ах ти ж негіднику!!! Ти православний чи нехристь якась, прости Господи?!

– Хрещена людина я, ваше благородіє, та тільки…

Мирович помітив, що по стінці за спиною вартового до дверей камери пробирається його змінник, мабуть, що прибіг на шум. Це не сподобалося підпоручикові, тому викинувши в напрямку до камери руку з відстовбурченим пальцем, він закричав щосили:

– Дивіться, добродії, дивіться!!! Що ж це таке: якісь прості солдати можуть входити до іменинника, а ми не можемо?!

П'яні офіцери обурено заволали в тому розумінні, що це свиняче неподобство, ні на що не схоже і що вартовому слід негайно пропустити їх у камеру до в'язня, щоб поздоровити його за всією формою. Стражник не став удаватися в нові пояснення, а промимривши неголосно:

– Уклінно вибачайте, ваше благородіє… – шаснув у відкриті двері камери слідом за товаришем. Брязнув засув: отже, вартові замкнулися зсередини.

– От бачите, добродії, що тут діється: якась мужичня утримує в затворниках особу царських кровей і навіть з іменинами привітати не дозволяє!..

П'яні офіцери неструнким хором відповіли в тому розумінні, що так, цілковите свиняче неподобство.

– То чи не є нашим священним обов'язком розчинити двері цієї в'язниці, щоб Іоанн Антонович хоча б на мить відчув себе тим, ким він і є від народження – високо-шляхетною коронованою особою?!

Виголосивши цю тираду, підпоручик у кілька стрибків підскочив до дверей камери, щосили вдарив у них і закричав:

– А ну відкривайте, мерзотники!!! Ім'ям Її Імператорської Величності Катерини Олексіївни наказую – відкривайте негайно!!! Звільніть Іоанна Антоновича!!! Ім'ям Її Імператорської Величності!..

Інші офіцери кинулися до нього на допомогу, для впевненості озброївшись невеликою лавочкою, як імпровізованим тараном. Однак двері камери були зроблені на совість, тому виламати сходу їх не вдалося. Втім, «штурмовики» були сповнені ентузіазму й неодмінно зламали б двері…

Як раптом у самий розпал штурму зсередини камери пролунав голос вартового:

– Добре, добре, панове офіцере, зараз відкрию, як хочете.

– Відчиняй негайно, мерзотнику!!! – якомога суворіше гаркнув Мирович.

– Ви тільки відійдіть подалі…

– Відчиняй, а ми відійдемо!

Брязнув засув. Розпалені офіцери юрбою кинулися до середини… і остовпіли: на ліжку, що стояло біля віддаленої стіни камери, лежав пристойно вдягнений парубок, що чомусь ніяк не відреагував на вторгнення. Один зі стражників витягнувся струнко біля його узголів'я, інший піднімався з підлоги, відкинутий офіцерами.

– Ваша Імператорська Величність Іоанне Антоновичу!.. – почав Мирович, однак вартовий, що стояв струнко, відрапортував:

– Насмілюся доповісти, що Його Імператорська Величність Іоанн Антонович тільки-но віддав Богові душу.

– Що-о-о?!

Лише зараз геть спантеличений підпоручик помітив, що обличчя лежачого парубка має дивний сизуватий відтінок, а сам він неприродно витягнувся на ліжку.

– Як накажеш тебе розуміти, кобиляча голова?! – напустився Мирович на вартового.

– А так і розумійте, що ми виконали дану нам настанову: якщо будь-хто вимагатиме звільнення довіреного нашому піклуванню високошляхетного в'язня навіть ім'ям государині імператриці Катерини Олексіївни – негайно в'язня задушити або позбавити життя іншим підручним способом. А ви хіба не знали про такий наказ, ваше благородіє?

– Не знав, звідки ж… – прошепотів безкровними губами вкрай розгублений підпоручик.

– Ну, ні – то й ні, а настанову ми виконали до кінця, – кинув з прихованим єхидством стражник, що стояв у дверей. – Тож, ваше благородіє, справу зроблено – можете одержати доступ до Іоанна Антоновича, як ви того й бажали.

– Ми не перешкоджаємо, будь ласка, – підтакнув вартовий у головах.

Мимовільне заціпеніння нарешті покинуло інших офіцерів, а найменші сліди сп'яніння моментально вивітрилися з їхніх голів.

– Пане підпоручику Мирович, ви заарештовані як безпосередній винуватець загибелі особи царських кровей, – мовив один з них, підступивши до організатора невдалого звільнення спадкоємця Брауншвейзької династії. – Будь ласка, йдіть за нами.

Під доглядом колишніх товаришів по службі й по неодноразових пиятиках Василя Мировича відвели у вільну камеру Шліссельбурзької фортеці. Послали за старшими офіцерами, заразом відправили двох гінців з терміновими депешами: у Санкт-Петербург, у Таємну розшукових справ експедицію й у Петергоф, до Її Імператорської Величності Катерини Олексіївни.

Почалося розслідування. Приголомшений настільки бездарним провалом, здавалося б, вірної справи, підпоручик навіть не намагався відкараскатись – хоча, якщо подумати, безглузду подію можна було видати за просте непорозуміння. Однак Василь вважав усілякі виверти справою безчесною. До того ж якби він не розповів усю правду, тінь співучасті в заколоті могла б впасти на колишніх товаришів по службі. У підсумку, він чесно розповів про свої образи за перебування Мировичів у немилості й підтвердив, що затіяв справжній державний заколот з метою повернення на російський престол Іоанна VI Антоновича, що згодом облагодіяв би визволителя, повернувши йому Переяславський маєток.

Не змовчав підпоручик і про таємну зустріч із гетьманом Розумовським, що викликало у слідчого справжнє здивування. Щоб не везти заарештованого на очну ставку до Санкт-Петербурга, довелося викликати Кирила Григоровича в Шліссельбурґ. Однак усе виявилося марним. На першому (й останньому!) допиті граф лише плечима роздратовано знизав і мовив твердо:

– Та я його вперше бачу!

– Он як?! А ви що скажете, підпоручику?

Отут і з'ясувалася предивна обставина: адже заарештований ніколи не бачив обличчя людини, з якою говорив у занюханій пивниці на Христофоровському острові! Більше того, навіть голосу впізнати не міг, оскільки співрозмовник під час зустрічі притискав до рота носовичка, та й у закладі було доволі галасливо…

– Отже, пане підпоручику, виходить, що хтось невідомий, не відкриваючи свого обличчя, при зустрічі з вами назвався графом Розумовським і навіть не надав ніякого доказу, що він насправді є таким?!

• Предыдущая
• 59/88
• Следующая