Пустоцвiт - Литовченко Олена - Страница 64

• Предыдущая
• 64/88
• Следующая

Загалом, колишній гетьман дуже розраховував на милість Радзивілла! Побоювався ж лише якогось нового, непередбачувано дикого дивацтва литовського князя. Хоча заради великої мети становлення гетьманської династії Розумовських можна й потерпіти… проте, усьому ж є межа!.. А от межі Пане-Коханку саме й не відчував, що дуже сумно… Невідомо, звідки дісталася йому ця жагуча відчайдушність – можливо, від матері-письменниці Франсіски Урсули? Хтозна, хтозна…

При найближчому вивченні палац уразив Кирила Григоровича не менше, ніж чутки про дивацтва його господаря. Очевидно, за наказом пана дворецький, що зустрів його, провів гостя розкішними кімнатами, оздоблення яких не повторювалося навіть у деталях. Безумовно, в цьому був якийсь прихований задум… та вловити його Розумовський так і не зміг.

– А-а-а, пане коханку, от і ви!

Одягнений у турецький костюм господар напівлежав на низенькому дивані, спершись лівою рукою на довгий круглий валик, а правою притримуючи за довжелезний мундштук люльку, з якої зміївся тонким струмком ароматний димок.

– Проходьте, графе, проходьте, сідайте от хоча б на тім пуфику. Загалом, розташовуйтеся, почувайтеся як вдома… Втім…

Радзивілл озирнув гостя з якимсь загадковим виглядом, не випускаючи мундштук люльки, сів, поправив на голові чалму, увінчану павиним пером, підкрутив здиблені руді вуса й пробасив:

– А ви, пане коханку, хіба не почуваєтеся вдома? Подивіться сюди… і сюди… і от сюди також будь ласка гляньте!.. Ну що, упізнали?

Кирило Григорович нічого не розумів.

– Ах, пане коханку, пане коханку, це ж ваша рідна Украйна! От вона тут, навколо нас! Хіба не впізнали?!

Ще не встигши влаштуватися на пуфику як слід, Розумовський від несподіванки ледь не гримнувся на підлогу. Його здивування почутим було настільки очевидним, що князь не витримав, кинув нарешті люльку, звучно заплескав у долоні й від душі розреготався.

– Так-так-так, пане коханку, знаю, знаю: ви здивовані й спантеличені… І не дивно! Річ у тім, що в моєму віденському палаці кімнат не менше, ніж у легендарному лабіринті Мінотавра, і кожна присвячена якійсь європейській державі, що була або ж існує нині. Я намагаюся приймати своїх гостей в обстановці, що відповідає їхній батьківщині. Вас от приймаю в українській кімнаті, вдягнувшись у традиційне козацьке вбрання, точнісінько скопійоване моїми кравцями з одного прижиттєвого портрета Богдана Хмельницького – славетного козацького вождя. І навіть…

Не встаючи з дивана, Радзивілл перегнувся назад, покопався між валиками й подушками, витяг звідти золочений пернач[15] і самовдоволено прорік:

– І навіть от яка дивовижна гетьманська булава у мене є! Думаю, пане коханку, у вас була анітрохи не гірша… або все-таки гірша за цю? Або краща? Що скажете, наймиліший граф?

– Світлої пам'яті государиня імператриця Єлизавета Петрівна дійсно повеліла виготовити для мене гетьманські клейноди, – якомога ввічливіше промимрив Кирило Григорович, побоюючись своїми уточненнями розсердити дивакуватого князя. – Думаю, порівнювати ці клейноди з вашими – справа безнадійно програшна.

– Ах, пане коханку, пане коханку! Коли Гетьманщина знов відродиться в усій своїй величі, то сам факт її існування на карті Європи освятить будь-яку козацьку булаву: хоч цю, хоч якусь іншу, чи не так?

Розумовський поштиво кивнув. Цілком задоволений Радзивілл хвацько крекнув, відклав у бік пернач і мовив:

– Пане коханку, ви мені подобаєтесь! Ви дипломат, природжений дипломат, слово честі!

– Тоді давайте поговоримо про справу.

Кирило Григорович хоч і побоювався чергової дикої витівки з боку князя, однак ризикнув нагадати про справжню мету свого нинішнього візиту. Інакше до чого все це?!

Радзивілл скроїв незадоволену мармизу, промимрив смутно: «Ну от…» – і дещо помовчавши, сказав:

– Ах, пане коханку, і чому справи так цікавлять усіх і кожного, хто переступає поріг цього палацу?! Справи – річ потрібна, згоден… але ж це так нудно! І тепер ви туди ж. А тим часом, ви мені так сподобалися… Давайте краще жити й радіти життю, на тлі чого всі серйозні справи моментально блякнуть і в'януть.

– Дорогий мій князю, я згоден як завгодно довго радіти життю разом з вами, але щоб цієї радості можна було віддаватися безоглядно, давайте все-таки віддамо належне й нашій справі!

Радзивілл насунув пишну чалму з павиним пером на велике шишкувате чоло, примружив ліве око, немов прицілюючись, і вирішив:

– Що ж, давайте! Ви маєте рацію, пане коханку, тисячу разів маєте рацію: якщо не впоратися зі справами, повноцінного відпочинку не вийде. То про що ви хотіли поговорити, наймиліший графе?

– Зрозуміло, про майбутню Конфедерацію! – про всякий випадок Кирило Григорович вирішив приступитися одразу ж до головного.

– Про Конфедерацію? А навіщо про неї говорити?

– Бо саме на силу Конфедерації варто спертися в усіх наступних наших діях.

– Це зрозуміло, пане коханку, це само собою зрозуміло. Але що вам тут неясно?

– Насамперед, коли буде створена Конфедерація?

– Днів через десять, максимум через два тижні. Зберемося в Барі. Запрошення вже розіслані, більшість імовірних конфедератів підтвердили свій намір бути присутніми. А ви також бажаєте приєднатися до шляхетних зборів, пане коханку?

– Ні-ні, що ви! – Розумовський навіть відсунувся від співрозмовника.

– Ну ще б пак: адже ви не поляк! А?! Чи не так, пане коханку?!

Князь оглушливо зареготав, потім зненацька обірвав сміх, додав майже пошепки:

– Втім, я теж не поляк, але до Конфедерації приєднуюсь… Хто б міг очікувати, а? А, пане коханку, хто б міг очікувати?..

Не зовсім зрозуміло, що так розсмішило Радзивілла в його власних словах, однак відкинувшись на валик дивана, він зареготав ще голосніше. Зареготав настільки оглушливо, що Кирило Григорович насилу стримав бажання затиснути долонями вуха.

– Почуте від вас, князю, перевершує всі мої очікування, – мовив Розумовський, коли господар угомонився. – Дозвольте поцікавитись, яка мета створення… Барської конфедерації… Сподіваюся, ви дозволите називати це угруповання саме так?

– О так, так, зрозуміло, дозволяю! Барська конфедерація: кращої назви не придумав би навіть я.

– То все-таки: які цілі переслідує…

– Все просто, пане коханку, все геть просто й очевидно!

Незважаючи на досить важку комплекцію, Радзивілл легко підхопився з дивана, заклавши руки за спину, пройшовся взад-уперед, потім оголосив з пафосом:

– Настав час захистити багатостраждальну Річ Посполиту від безперервного злісного втручання в її справи російської імператриці, цієї вкрай знахабнілої німкені, яка до того ж страждає патологічною нестриманістю до чоловіків! Оскільки польський король забезпечити такий захист не в змозі, цю священну місію й візьме на себе Конфедерація. Всі патріоти знатних і уславлених польських сімейств зберуться під нашими прапорами.

У цю мить ледь помітна тінь пробігла обличчям князя, і він вже без пафосу, але з ледь приховуваним роздратуванням проскреготав:

– Навіть Чарторийські[16] – і ті!..

– Я розумію ваші почуття, князю, – несміливо мовив Розумовський.

– Втім, тепер не час згадувати старі чвари. Ми виступимо проти російського засилля всі разом, пліч-о-пліч. У цьому запорука успіху, пане коханку! І перемога буде за нами.

– Але чи зумієте ви перебороти перешкоди на вашому шляху?

– Які ще перешкоди? – миттю нашорошився князь. – Якщо ви про незначні протиріччя між окремими шляхтичами, то вони відкладаються до повної і швидкої перемоги над ворогом…

– На жаль, я про інше.

– Про що ж, дозвольте поцікавитись?

– Як вам має бути відомо, польський король Станіслав-Август Понятовський свого часу був коханцем Катерини Олексіївни, – Кирило Григорович витримав коротку паузу, роздумуючи, чи варто говорити це, але все-таки наважився: – і від Станіслава-Августа імператриця навіть народила позашлюбну дитину.

• Предыдущая
• 64/88
• Следующая